Ярослав Тинченко

Перша Українсько-Більшовицька війна

(грудень 1917 - березень 1918)

Падiння Одеси

Мiсто Одеса, великий торговий центр Пiвдня України, порт та база Румунського фронту, мало величезне значення в 1917 роцi. Впливи одеської полiтики були вiдчутнi всюди: в Криму, Бессарабiї, Румунiї, на Румунському фронтi та Чорноморському фронтi. Саме тому росiйськi партiї ще в травнi 1917 року створили в Одесi Румчерод - Центральний виконавчий комiтет Рад солдатських, матроських та робочих депутатiв Румунського фронту, Чорноморського флоту та Одеського вiйськового округу. Румчерод розповсюджував свою дiяльнiсть на Херсонську, Бессарабську (Молдавiя), Таврiйську (Крим) губернiї, Чорноморський флот i Румунський фронт, активно пiдтримуючи Тимчасовий уряд та його полiтику. Українськi сили чинили спротив дiям Румчероду, створюючи альтернативнi органiзацiї. Українцi в боротьбi з Румчеродом виступали спiльним фронтом з молдаванами та кримськими татарами. Крiм того, допомагали цiй боротьбi й конкуренти Румчероду - Рада солдатських депутатiв Румунського фронту та Севастопольська Рада матроських депутатiв Чорноморського фронту. Як бачимо, були сприятливi умови для розвитку в Одесi українського нацiонального руху.
Український рух очолили вiдомi громадсько-полiтичнi дiячi: В.Чеховський, В.Голубович, С.Шелухiн, якi гуртувалися навколо товариства "Українська Хата". Їм активно допомагали деякi вiйськовi, якi 26 квiтня 1917 року створили Одеську українську вiйськову раду (304,N29). Головою цiєї ради був знаний полiтичний дiяч, полковник медицини І.Луценко. Активними дiячами ради були полковник М.Омельянович-Павленко (в 1920 роцi командуючий армiєю УНР), пiдполковник Поплавко, штабс-капiтан Мацак, прапорщик Вербицький та iншi. Одним iз перших завдань ради було формування на територiї Одеського вiйськового округу Одеського українського вiйськового коша (130,N5). Дотримуючись цього завдання, вiйськова рада одразу повела чiтку полiтику, спрямовану на створення українських вiйськ в Одесi. Досить швидко рада досягла успiхiв, оскiльки вже 27 травня 1917 року за пiдтримки багатьох вiйськовикiв-українцiв з'явилася категорична заява, що доки в Одесi не буде сформовано українського вiйська, маршовi роти українських солдатiв залишатимуться в мiстi (ф.1076,оп.3,спр.13,телеграма вiд 27.5.1917). Командуючий Одеським округом генерал Маркс, людина демократичних поглядiв, пiшов на поступки Одеськiй українськiй вiйськовiй радi, дозволивши сформувати за мiстом один курiнь. Однак справа зi створенням українських частин дуже зволiкалася, довелося вжити нових кардинальних заходiв. 7 липня в Одесi вiдбувся велелюдний мiтинг воякiв-українцiв, який показав штабовi округу реальну силу нацiонального руху (40,с.64). Завдяки цьому справа зрушилася з мiсця й у серединi липня почав своє iснування Одеський гайдамацький курiнь.
Справами формування куреня клопотався завзятий український патрiот ротмiстр Василь Сахно-Устимович. Курiнь розташовувався пiд Одесою, на мiсцi пiхотних таборiв у "5-й станцiї". Ось що згадував про той час ротмiстр одеських гайдамакiв М.Янчевський: "Перед очима дiялось те, що вiдiйшло вже у вiчнiсть... Зразу воскресла в пам'ятi так гарно, живо й художньо описана Гоголем Запорозька Сiч. Мiсце табору Гайдамацького куреня сприяло й життю, й картинностi... Це рiдкий лiс ... Видно, що вiйська давно вже тут не постоювали: окопчики для шатрiв почасти зруйнувалися, але рясно заросли травою, стежки теж позаростали травою й кропивою, надаючи цим приятелям занедбання оригiнальний колорiт. Мiж деревами густо порозкидались кущi, пiд якими, стомленi козаки поклалися спати. Там на пеньку в холодечку сидить козак, похилившись; над ним свiйський галяр iз "оселедцем" голить, залишаючи i йому "оселедця". Тут компанiя, як видно, новоприбулих, пiдстеливши шинелю, закусує чим Бог послав, озирається на всi боки, дiлячись вражiннями. Тут-же недалеко розкинутi шатра звичайного росiйського таборового зразку в перемiшку з маленькими походними, до котрих туляться iмпровiзованi намети з плахт, iз килимiв та кавалкiв хатнього полотна. Мiж шатрами в порядковi, в "козлах" стоять рушницi, шаблi, кулемети; бiля них походжає суворо варта... Чути пiсню "Ми гайдамаки, всi ми однакi", - це повертається сотня з навчання. Повноту картини доповнюють козаки й старшина в старовинних козацьких строях, у черкесках вишиваних сорочках. Але ще не всi здолали привести себе до такого вигляду. Бiльшiсть одягнута в росiйськi "гiмнастьорки" та захистного кольору шаровари. Обличчя освiтленi внутрiшнiм сяйвом твердостi, рiшучостi та гордостi вiд свiдомости, що вони - пiонери великого дiла - вiдбудови України. Всi вони - i старшина, й козаки - добровольцi; прийшли сюди, маючи на думцi тiльки боронити свiй край, якого вже починає охоплювати пожежа анархiї" (206,c.142).
Вже 20 вересня курiнь розгорнувся до трьохкурiнного складу. Тепер iснували 1-й Гайдамацький пластунський курiнь ротмiстра Сахна-Устимовича, 2-й Гайдамацький пластунський курiнь капiтана Орлова, 3-й Гайдамацький кiнний курiнь пiдполковника Продьма та Гайдамацька гарматна батарея. Крiм того, до гайдамацьких формацiй належала зукраїнiзована учбова кулеметна команда штабу Одеського округу на чолi зi штабс-капiтаном Мацаком. У пластунських куренях було по 4 пiших та по 1 кулеметнiй сотнi, у кiнному куренi 3 кiнних та 1 кiнно-кулеметна сотня, а в батареї 2 гармати. Разом з кулеметниками Мацака гайдамацька формацiя сягала 2 тисяч воякiв. Ця органiзацiя та чисельнiсть iснували до розгрому одеських гайдамакiв наприкiнцi сiчня 1918 року.
Мiсцевi бiльшовики досить негативно ставились до гайдамакiв: "Органiзоване таким чином "вiйсько" було одягнене в синi широкi шаровари i жупани. Багато гайдамакiв, впадаючи в театральнiсть, почали брити голови, залишаючи оселедець. Пiд прикриттям цiєї бутафорiї органiзовувалась контрреволюцiйна збройна сила, яка ненавидiла Ради i насамперед бiльшовикiв" (210,с.404).
За тих часiв анархiї та хаосу одеськi гайдамаки контролювали i бiльшiсть мiст Херсонської губернiї, забезпечуючи там лад та спокiй. Так, 2-й Гайдамацький курiнь контролював Вознесенськ i Тирасполь, 1-й та 3-й куренi регулярно направляли пiдроздiли до Миколаєва i Херсона. Щоб створити українськi формацiї в цих мiстах, з 3-го Гайдамацького куреня було видiлено вiдповiднi кадри, якi розташовувалися мiж Миколаєвом та Херсоном - у мiстi Оляшки. Вже згодом згiдно наказу Генерального Вiйськового Секретарiату на базi цих кадрiв мусив розгорнутись Днiпровський запорiзький курiнь (ф.1076,оп.1,спр.1-а,с.29).
Пiсля Жовтневого перевороту в Петроградi полiтична ситуацiя в Одесi змiнилася корiнним чином. Бiльшовики прагнули прийти до влади, для чого вони значно посилили свiй вплив у мiсцевих Радах та розпочали передвиборчу компанiю на виборах до Румчероду. На другому з'їздi Рад (10 - 23 грудня 1917 року) в Румчеродi вони отримали 40 вiдсоткiв голосiв при потужному союзниковi лiвих есерах, якi взяли ще 30 вiдсоткiв. Очолив Румчерод бiльшовик Г.Юдовський. Таким чином, бiльшовики могли б вважати себе господарями мiста, якщо б на завадi цьому не стояли українськi вiйськово-полiтичнi кола.
Мiсцеве представництво Центральної Ради також вживало активних дiй щодо перебрання влади в мiстi та на територiї, частково пiдлеглiй Румчероду загалом. З цiєю метою вирiшено було злiквiдувати проблему згори - зукраїнiзувати штаб Одеського вiйськового округу. Для цього в груднi до передмiсть Одеси було переведено 12-у кiнну дивiзiю, командир якої, генерал Єлчанiнов, i був призначений командуючим округом. Крiм того, у нiч з 14 на 15 (з 1 на 2 ) грудня 1917 року гйдамацькi пiдроздiли виставили свої караули поряд з усiма державними установами Одеси. Штаб гайдамакiв переїхав до штабу Одеського вiйськового округу.
Звичайно ж, така ситуацiя не могла задовольнити мiсцевих бiльшовикiв, однак, розумiючи, що шансiв на перемогу в збройнiй боротьбi в них мало, вони пiшли на згоду з українською владою. Саме тому спочатку було створено для управлiння Одесою та територiєю Румчероду так звану Раду десяти. До неї вiд українських органiзацiй увiйшли полковник Луценко, пiдполковник Поплавко, Чехiвський, Голубович та прапорщик Вербицький. Румчерод представили Орлов, Хмельницький, Рузер, Юдовський, який став головою Ради десяти. Пiсля подiй 14 - 15 грудня, коли владу в Одесi перебрали представники Центральної Ради, та трагiчної i нез'ясованої загибелi вiд куль гайдамакiв начальника штабу Червоної гвардiї Кангуна, ситуацiя корiнним чином змiнилася. І бiльшовики, i гайдамаки стали готуватись до серйозних боїв. Крiм того, було змiнено i представництво бiльшовикiв у Радi десяти, в яку тепер входили Орлов (голова), Ачканов, Хворостiн, Вейсман (командир Червоної гвардiї). Завдяки цьому бiльшовики прибрали з Ради десять впливових меншовикiв та есерiв.
Крiм того, одеськi бiльшовики стали активно готувати червоногвардiйськi загони до бою з українськими вiйськами. Ними мусив керувати ще у груднi спецiально створений революцiйний штаб. Очолював його робiтник, командувач червоної гвардiї Чижиков. Крiм того, до штабу входили робiтник Ачканов, солдат Гур'єв, матрос Скобелєв, представник Петрограду матрос Шерстобитов, капiтан 2-го рангу Власов. Червона гвардiя Одеси мала мiський штаб, якому пiдпорядковувались чотири районних штаби: на Пересипi, Молдаванцi, в Залiзничному районi, при партiйному комiтетовi. Червона гвардiя мала залiзну дисциплiну та чiтку органiзацiйну систему розподiлу на сотнi. Загальна чисельнiсть червоної гвардiї сягала 2 тисяч багнетiв. За даними О.Конева, третину її складали iнтернацiоналiсти: полоненi болгари, угорцi, чехи, нiмцi, австрiйцi, серби, хорвати; а також працiвники за наймом: румуни, поляки, китайцi (64,с.269). Нацiональний склад iншої частини червоної гвардiї був виразно росiйським та єврейським (за винятком незначної частини залiзничникiв-українцiв). У бойовому вiдношеннi червона гвардiя була добре озброєна та непогано навчена. Крiм того, активно пiдтримували червону гвардiю цiлком збiльшовиченi 48-й та 49-й запаснi полки, 5-й запасний гарматний дивiзiон, залiзничний батальон, 2-а та 4-а прожекторнi роти. Загальна чисельнiсть цих сил сягала 4 тисяч багнетiв при 18 гарматах.
На боцi бiльшовикiв була також i частина розташованих в Одесi кораблiв Чорноморського флоту: мiноносцi "Звонкий" та "Завидный", броненосцi "Синоп" i "Ростислав", крейсер "Алмаз". Загальна чисельнiсть матросiв на цих кораблях доходила до 2 тисяч осiб.
Отож, як бачимо, в розпорядженнi одеських бiльшовикiв було понад 8 тисяч червоногвардiйцiв, солдатiв та матросiв.
Чим могли розпоряджатись представники Центральної Ради? Передача справ у штабi Одеського вiйськового округу зволiкалась. Генерал Єлчанiнов фiзично не встигав за подiями, а тому штаб виявився фактично недiєздатним. 12-а кiнна дивiзiя, переведена в околицi Одеси, та, зокрема, 12-й Охтирський гусарський полк не були зукраїнiзованi, займали нейтральну позицiю. Частково зукраїнiзований 12-й Бiлгородський уланський полк знаходився далеко вiд Одеси, в Ананьєвi, а тому суттєво вплинути на подiї не мiг.
Отож лишалися тiльки гайдамаки, якi почали реорганiзовуватися в Одеську гайдамацьку дивiзiю. На чолi цiєї дивiзiї став командир 49-го запасного полку полковник Мазуренко. Посаду начальника штабу обiйняв завзятий українець, корiнний одесит, майбутнiй воєначальник армiї УНР, який тiльки-но повернувся з фронту, пiдполковник Генерального штабу В.Змiєнко. За планом гайдамацькi пiшi куренi мусили розгорнутись у два полки. Кiнний курiнь мав стати кiнно-гайдамацьким полком. Кулеметний вiддiл почав реорганiзацiю в пластунський кулеметний курiнь. Крiм того, українцi 7-ї автороти з двома броньовиками були остаточно придiленi до Одеської гайдамацької дивiзiї. Однак у гайдамацьких частин було не все гаразд. За спогадами М.Янчевського, поширювалась бiльшовицька агiтацiя, зовсiм не було нормальної iнформацiї про подiї на Українi, не працювала розвiдка. Крiм того, засновник та улюбленець гайдамакiв ротмiстр О.Сахно-Устимович, через прокорнiловськi "реакцiйнi" настрої (який свого часу формував жiночий ударний батальйон), пiд тиском українських соцiалiстiв був вимушений облишити мiсто. Вiдiйшов вiд гайдамаччини i капiтан Орлов, який фактично мав такi ж настрої, як i Сахно-Устимович. До того ж, гайдамакам нiчого не було вiдомо про подiї в Одесi навiть про формування штабу їхньої дивiзiї. Звичайно, цi факти вплинули на те, що настрiй гайдамакiв значно пiдупав (206,с.145). Пiсля цих змiн 1-й Гайдамацький курiнь очолив капiтан Осмоловський, 2-й курiнь - ротмiстр Янчевський.
В Одесi ще будо два вiйськових юнкерських училища: Сергiївське гарматне та Одеське пiхотне. У цих училищах нараховувалось до 800 юнкерiв та викладачiв. Однак училища були незукраїнiзованi, мали бiлогвардiйську орiєнтацiю, тримали жорсткий нейтралiтет. Лише частина юнкерiв-українцiв пiхотного училища могла виступити на боцi гайдамакiв.
У мiстi ще знаходився панцерний потяг N 4, який з наказу С.Петлюри 19 (6) грудня 1917 року був вiдправлений на ремонт з Бiрзули до Одеси (ф.1076,оп.3,спр.6,телеграма вiд 6.12.1917)). Цей потяг був у повному розпорядженнi Одеської гайдамацької дивiзiї. Це була грiзна сила.
Крiм того, українську владу в Одесi пiдтримував крейсер "Пам'ять Меркурiя", на якому майорiв жовто-блакитний прапор. На крейсерi лишилося близько 400 морякiв-українцiв. Інша частина команди - близько 200 матросiв, переважно росiян, на знак протесту облишили корабель (74,с.25). Крейсер цiлком мiг узяти на себе обов'язки з охорони мiста та порту вiд червоногвардiйцiв.
Отож, незважаючи на значну чисельну перевагу бiльшовикiв в Одесi, господарями мiста все ж залишилися українцi.
З отриманням вiдомостей про те, що на Лiвобережнiй Українi почалась українсько-бiльшовицька вiйна, командування Одеської гайдамацької дивiзiї вирiшило здiйснити експедицiю на Лiвобережжя проти радянських вiйськ. 18 (5) сiчня 1918 року пiдроздiли Одеської дивiзiї, сiвши в 6 ешелонiв, маючи в авангардi панцерний потяг, потайки вiд мiсцевих бiльшовикiв вирушили в напрямку Олександрiвська. У мiстi для охорони залишились частини 2-го Гайдамацького куреня М.Янчевського. По дорозi гайдамаки зустрiли донськi козачi вiйська та 1-й Лабинський полк Кубанського козачого вiйська, якi у 18 ешелонах з панцерним потягом намагалися пробитись на батькiвщину.
20 (7) сiчня колона козакiв та гайдамакiв опинилася пiд Олександрiвськом. Назустрiч їм вийшли 1-й Петроградський загiн Полякова, олександрiвська червона гвардiя Богданова, загони анархiстiв Никифорової та Махна. Чисельнiсть загонiв сягала 1500 багнетiв. Командуючий Поляков зi своїми вiйськами зайняв позицiї бiля станцiї Кичкас, де взяв пiд охорону мости через Днiпро. Ним було створено три лiнiї оборони, де основнi надiї покладалися на кулемети. На першiй лiнiї їх було 15, на другiй - 8, на третiй - 6. У резервi лишалась гармата та 3 кулемети. Головним завданням для Полякова було розiбрати залiзничнi колiї для утримання козакiв. У крайньому випадковi вiн мусив пiдiрвати мости. Перша козацька делегацiя в кiлькостi 6 осiб вимагала негайно пропустити їх на Дон. Полякову довелося вжити зброю та вбити одного делегата (208,с.118).
За таких обставин ввечерi козаки почали наступ. Ешелон, який рухався в авангардi, потрапив пiд такий шалений вогонь, що вимушений був дати заднiй хiд. Другий козачий ешелон на значнiй швидкостi зiштовхнувся з першим, внаслiдок чого обидва ешелони полетiли пiд укiс. Ця подiя дуже вплинула на козакiв, якi почали мiтингувати та вислали нову делегацiю для переговорiв (287,с.132).
Гайдамацькi ешелони, спостерiгаючи рiзку змiну настроїв козакiв, вирiшили вiдiйти в район станцiй Нiкополь-Апостолова, де перечекати переговори, пiд час яких донцi з союзникiв могли перетворитися на ворогiв. Наступного дня о 15 годинi делегацiя донцiв прибула до Олександрiвська. Тут мiж нею та Поляковим була досягнута домовленнiсть, що козаки здають холодну та вогнепальну зброю i залишають собi коней. Пiсля цього козакам пообiцяли безперешкодну перепустку на Дон та Кубань. Однак, як i слiд було чекати, козаки були жорстоко обманутi бiльшовиками. Пробувши чотири днi в Олександрiвську, козачi ешелони були вiдправленi до Харкова. Тут їх остаточно озброїли, пограбували та вiдiбрали силою коней, яких вони категорично вiдмовились вiддавати в Олександрiвську (287,с.136). Напевне, козаки пожалкували про свою домовленiсть з бiльшовиками, однак було вже пiзно.
У козакiв вiдiбрали також i панцерний потяг, який перейменували на "За власть Советов". На чолi потягу став моряк-бiльшовик Полупанов (258,с.311). Цей потяг згодом брав активну участь у боях з українськими вiйськами за Київ.
21 (8) сiчня, дiзнавшись про результати переговорiв, гайдамаки повернули до Одеси, куди i прибули 23 (10) сiчня. Мiсцева українська влада настiльки була вражена подiями пiд Олександрiвськом, що того ж дня через штаб округу видала наказ про негайне роззброєння та демобiлiзацiю усiх збiльшовичених частин залоги (102).
Протягом двох днiв у Одесi були розiгнанi всi запаснi частини, якi мали хоч якi-небудь ознаки бiльшовизму. "Революцiйно свiдомi" солдати, дiзнавшись про демобiлiзацiю, самi розбiгалися з казарм, навiть забуваючи власнi речi.
Для мiсцевих бiльшовикiв це був серйозний удар, оскiльки вони всього за пару днiв стараннями гайдамакiв утратили половину своїх сил - усiх збiльшовичених солдатiв.
Моральний стан гайдамакiв у цей час був остаточно зломлений. Вони вже були дуже пригнiченi подiями пiд Олександрiвськом, а виконання таких полiцейських функцiй, як роззброєння, ще бiльше посилило смуток. Через це 25 (12) сiчня в газетах з'явилися заяви деяких сотень 1-го та 2-го Гайдамацьких куренiв, а також кулеметного куреня, про переоцiнку поглядiв та початок симпатiї бiльшовицьким iдеям.
Певно, що роззброєння збiльшовичених вiйськ залоги, а також змiна настроїв гайдамакiв спонукала бiльшовикiв до активних дiй. За таких обставин був створений оперативний штаб на чолi з Юдовським, який мусив пiдняти збройне повстання в Одесi. На гаячись, в нiч на 27 (14) сiчня 1918 року заводськими гудками бiльшовики зiбрали до 2 тисяч червоногвардiйцiв. Вони захопили телефонну станцiю, пошту. Цього ж дня в Одесi було оголошено Радянську владу. У першi години повстання несподiваним нападом червоногвардiйцi захопили обидва броньовики. Крiм того, в руках червоногвардiйцiв опинилися панцерний потяг N 4 та 2 гармати, якi ремонтувалися в залiзничних майстернях та були захопленi залiзничниками. З часом сили червоногвардiйцiв були значно пiдсиленi матросами з кораблiв, якi, озброївшись, зiйшли на берег. Тепер чисельнiсть революцiйних вiйськ сягала 2600 воякiв при 2 гарматах, 2 броньовиках, панцерному потязi.
У якому станi в цей час перебували українськi вiйська? Через утрату пошти i телеграфу, тобто зв'язку, була втрачена можливiсть використання артилерiї та матросiв з "Пам'ятi Меркурiя", якi в свою чергу так само були покинутi наодинцi з кiлькома збiльшовиченими кораблями: "Синопом", "Ростиславом" та "Алмазом". Охтирський гусарський полк та курiнь кулеметникiв Мацака оголосили про свiй нейтралiтет та вiдмовились брати участь у боях. 3-й Гайдамацький кiнний курiнь був значно послаблений вiдправкою кiлькох пiдроздiлiв до Миколаєва, а тому був використаний тiльки для охорони тилiв. Сергiївське вiйськове училище, як i слiд було чекати, зайняло нейтралiтет, i лише з пiхотного училища до гайдамакiв долучилося 150 - 200 юнкерiв.
Отже, в перший день участь у вуличних боях взяв тiльки 1-й та 2-й Гайдамацькi куренi (1200 багнетiв) та вже згаданий загiн юнкерiв. Як бачимо, сили бiльшовикiв були удвiчi бiльшi.
Перед розглядом подальших подiй ми мусимо зазначити, що з боку українцiв у нашому розпорядженнi є лише спогади М.Янчевського, якi мають два недолiки:
1. Автор, описуючи подiї, датує їх початком грудня, переплутавши таким чином факти. Оповiдаючи про бої 27 (14) - 29 (16) сiчня, вiн зазначає що це сталося начебто 14 - 15 (1 - 2) грудня, коли українцi захопили владу в Одесi.
2. Автор припиняє свою розповiдь на 30 (17) сiчня, стверджуючи, що гайдамаки начебто перемогли.
При знайомствi зi спогадами М.Янчевського варто було звернути на це увагу.
Умовно бої в Одесi можна роздiлити на бої за центр та бої за залiзничний вокзал. У центрi боролись юнкери та 2-й Гайдамацький курiнь, на вокзалi - 1-й Гайдамацький курiнь.
Дiзнавшись про нiчнi подiї, ротмiстр Янчевський пiдняв 2-й Гайдамацький курiнь та повiв його до мiста. По дорозi до нього пристав загiн юнкерiв. На Куликовому полi авангард гайдамакiв розпочав перший завзятий бiй. Курiнь та юнкери перейшли у наступ i до вечора 27 (14) сiчня захопили вулицi Пушкiнську, Канатну й Малу Фонтанку, маючи розвiдку на лiвому крилi по Старо-Порто-Франкiвськiй вулицi в напрямку базару, розташувавши праве крило бiля Олександрiвського парку на розi Дерибасiвської i Пушкiнської вулиць, з розвiдкою в бiк Воронцовського палацу. Гайдамаки стали на Пушкiнськiй вулицi в напрямку Преображенської, висунувши 10 застав на вулицях, що виходили на Пушкiнську (206,с.146).
У руках бiльшовикiв пiсля першого дня боїв за центр залишилися порт, Пересип, Слобiдка, Молдаванка, Близькi i Далекi Млини та частина мiста до Полiцейської вулицi. Цiєю дiлянкою командував штаб червоногвардiйцiв на Пересипi на чолi зi Старостiним (210,с.408).
У цей же час тривала завзята боротьба за вокзал, де червоногвардiйцями керував штаб у складi Кристаловського, Мiзикевича та iнших. У розпорядженнi залiзничникiв були броньовики, двi гармати (панцерний потяг був невиправний). Вони намагалися вибити 1-й Гайдамацький курiнь капiтана Осмаловського зi станцiй Одеса-Мала та Одеса-Головна. Однак 27 (14) сiчня у цьому районi червоногвардiйцi так i не досягли успiху (267,с.416).
На другий день, 28 (15) сiчня, бої розгорiлися з новим завзяттям. Бiльшовики стягнули до центру бiльшiсть червоногвардiйських та матроських загонiв. Основний наступ бiльшовикiв вiвся по Малiй та Великiй Арнаутських вулицях з завданням вiдбити в гайдамакiв Куликове поле та стиснути їх в Олександрiвському парку. Запеклi бої розгорiлися на Канатнiй, Пушкiнськiй, Рiшельєвськiй, Катерининськiй, Преображенськiй, частково Новорибнiй вулицях та на Олександрiвському проспектi. Увечерi в бiй вступили матроси з бойових кораблiв, якi очистили вiд гайдамакiв та юнкерiв бiльшiсть Олександрiвського парку.
Того ж дня до Одеси з Румунського фронту на загороджувачi "Ксенiя" прибув батальйон збiльшовиченої пiхоти, який значно пiдсилив загони червоногвардiйцiв (210,с.408-409).
Також 28 (15) сiчня бiльшовики вирiшили проблему з крейсером "Пам'ять Меркурiя". Крейсери "Синоп" i "Ростислав" пообiцяли вiдкрити вогонь по "Пам'ятi Меркурiя", якщо останнiй не спустить жовто-блакитний прапор. Українськi матроси вимушенi були пiдкоритись бiльшовикам, їх звезли на берег, а "Пам'ять Меркурiя" захопили моряки зi збiльшовичених кораблiв.
Однак гайдамаки навiть не збирались складати зброю. Вночi на пiдтримку 2-го куреня прибули з вокзалу двi сотнi 1-го куреня. Об'єднанi сили гайдамакiв та юнкерiв скаженим наступом вiдбили в матросiв Олександрiвський порт i на ранок вийшли майже на старi позицiї, маючи праве крило на Торговiй, бiля моря, а лiве на Преображенськiй, бiля собору. Тили були по Старо-Порто-Франкiвськiй вулицi та в Олександрiвському парку. У нiчному бою гайдамаки до полону не брали нi червоногвардiйцiв, нi матросiв (206,с.147).
Готуючись до наступного поєдинку, гайдамаки встановили кулемети на вокзалi, на дзвiницi Іллiнського монастиря, на дахах будинкiв Новорибної вулицi та Куликового поля. На Французському та Італiйському бульварах було встановлено по гарматi.
Бiльшовики також солiдно пiдготувались до боїв, встановивши на початку Рiшельєвської та Пушкiнської вулиць тридюймовi гармати, перевезенi з вокзалу.
На ранок 29 (16) сiчня червоногвардiйцi, матроси, солдати, що прибули з Румунського фронту, розпочали наступ по Катерининськiй, Преображенськiй, Пушкiнськiй, Рiшельєвськiй, Ремiсничiй та Канатнiй вулицях. Однак гайдамаки та юнкери, незважаючи на двократну перевагу ворога, вперто трималися. Через це о 16-й годинi з наказу Революцiйного штабу крейсер "Ростислав" розпочав обстрiл району Одеси, в якому перебували українськi вiйська. У цей же час з залiзничних майстерень було виведено панцерний потяг, який впритул почав стрiляти по гайдамаках. Вогонь морських гармат та потяга допомiг радянським частинам захопити штаб Одеського вiйськового округу та витiснити гайдамакiв i юнкерiв знов до парку (210,с.409). У результатi наступу були захопленi в полон керiвництво Одеської гайдамацької дивiзiї на чолi з полковником Мазуренком.
За таких обставин надвечiр гайдамаки через залiзничникiв попросили перемир'я. О першiй годинi депутати вiд гайдамакiв з'явилися в Революцiйному штабi (267,с.416). Згiдно домовленостi, яка, до речi, абсолютно неправильно висвiтлена у всiх радянських джерелах, рештки гайдамацьких куренiв мусили облишити мiсто.
Рештки гайдамакiв на чолi з капiтаном Осмоловським та пiдполковником Продьмом вирушили в напрямку Балти, де сподiвались об'єднатись з 31-ю зукраїнiзованою дивiзiєю, що демобiлiзовувалась там. Однак цим планам не судилося збутись. Дiзнавшись, що гайдамаки облишили Одесу, бiльшовики послали навздогiн їм червоногвардiйськi загони з метою остаточно розправитись з ними. Крiм того, бiльшовики 8-ї армiї на зустрiч гайдамакам послали зведений загiн. У результатi 1 лютого (19 сiчня) 1918 року радянськi вiйська наздогнали гайдамакiв. На станцiї Роздiльна їх остаточно роззброїли (275,с.577).
Так закiнчилася збройна боротьба в Одесi, завдяки перемозi в якiй бiльшовики захопили владу над усiм Пiвднем України. Вже через кiлька днiв був створений Одеський радянський уряд на чолi з Юдовським, який перебрав на себе функцiї влади в Херсонськiй, Бессарабськiй i Таврiйськiй губернiях.
На закiнчення кiлька слiв скажемо про бойовi втрати в одеських вуличних боях. Враховуючи те, що в жоднiй мiсцевiй газетi того часу не було опублiковано даних про загиблих, нам тiльки доводиться робити припущення. Порiвнюючи iнтенсивнiсть боїв та використання рiзних видiв зброї в Одесi та в iнших мiстах, можна сказати, що загальнi втрати i бiльшовикiв, i українцiв доходили до 500 осiб, з яких забитих було близько 150 - 180 чоловiк.

Боротьба у Лiсаветградi, встановлення радянської влади на Херсонщинi

Щоб остаточно заволодiти Херсонщиною, крiм Одеси бiльшовики мали опанувати трьома найбiльшими губернськими промисловими центрами: Лiсаветградом, Миколаєвом та Херсоном. Ще одне мiсто Херсонської губернiї - Кривий Рiг - за бiльшовицьким подiлом належало до так званої Донецько-Криворiзької республiки. У цьому мiстi не було нiяких українських частин, тож ще 22 (9) сiчня 1918 року в Кривому Розi було оголошено радянську владу, а саме мiсто цiлком пiдпорядковувалось харкiвським i, частково, київським бiльшовикам.
У Лiсаветградi, Миколаєвi та Херсонi активна антиукраїнська боротьба розгорнулась майже одночасно з кривавими подiями в Одесi.
Найгострiшою ця боротьба була в Лiсаветградi. На той час у мiстi знаходився зукраїнiзований запасний полк полковника Князьова, який пiсля демобiлiзацiї солдатiв iнших нацiональностей нараховував не бiльше 800 багнетiв, та кiнна сотня Вiльного козацтва iменi І.Гонти. Лiсаветградське кiнне училище на той час уже було розпущене. Його начальник, генерал Генгрос, дiзнавшись про кривавi розправи "революцiйних" солдатiв з юнкерами в Петроградi, Москвi, Чугуєвi та Полтавi, вирiшив не ризикувати юнаками i вiдпустив усiх своїх пiдлеглих юнкерiв по домiвках у вiдпустки. Найнадiйнiшою частиною мiста була кiнна сотня iменi І.Гонти. Про її командира генерал П.Скоропадський залишив такi спогади: "Подiбна органiзацiя вiльних козакiв, набрана виключно з заводських робiтникiв, була в Єлисаветградi, тiльки ще бiльш численна. Голова її приїздив до мене в Київ. Судячи по ньому, там теж були сильнi українськi тенденцiї, але багато було ще й революцiйного чаду. Мене зацiкавив i вразив прояв нацiональних тенденцiй в робiтничих масах України при дуже помiркованих тенденцiях соцiальних, i то в самий розпал революцiї. Цi робiтники були готовi зi зброєю в руках поборювати бiльшовицькi завоювання свого краю" (193,с.54). Сотня лiсаветградського вiльного козацтва нараховувала до 120 осiб. Однак щодо морального її стану Скоропадський дуже помилився - у вiдповiдний момент сотня виявилась нейтральною. Загалом українських вiйськ у Лiсаветградi нараховувалось понад 900 осiб. Запасний полк мiстився в Пушкiнському училищу, а сотня - у порожнiх корпусах кавалерiйського училища.
Протистояли українськiй владi в Лiсаветградi об'єднанi сили лiвого спрямування: бiльшовики, анархiсти та есери. Мали вони i власну червону гвардiю, чисельнiсть якої не доходила 600 осiб. Мiсцевий пролетарiат за "старих часiв" вiд промисловцiв Лiсаветграда мав великi соцiальнi пiльги, тож не дуже пiдтримував бiльшовицькi iдеї. У зв'язку з цим червона гвардiя мала менше половини осiб, перейнятих бiльшовицькими чи анархiчними iдеями. Усi iншi, за визначенням бiльшовика С.Волкоца, були яскравими представниками бандитського елементу: "Личный состав Красной гвардии начал нас тревожить не на шутку. Нужно сказать, что формирование Красной гвардии происходило наспех и к нам влилась часть темного элемента из елисаветградского люмпен-пролетариата" (220,с.218). Штаб червоної гвардiї на чолi з бiльшовиком Т.Гуляницьким розташовувався, як не дивно, в одному примiщеннi з вiльними козаками - кавалерiйському училищi. Певно, що на подiбну червону гвардiю бiльшовики покластись не могли, а тому чекали збройної пiдтримки зовнi.
З ранку 28 (15) сiчня 1918 року до Лiсаветграду прибули досить потужнi сили. З Олександрiвська приїхав загiн анархiстiв Марусi Никифорової, який мав до 400 багнетiв та броньовик, а з Румунського фронту - ешелон збiльшовиченого 657-го Прутського полку в силi до 300 багнетiв. У той час анархiстам довiряв навiть головнокомандуючий радянськими вiйськами проти Дону та України В.Антонов-Овсiєнко. Саме тому лiсаветградськi бiльшовики також пiшли на об'єднання з загоном М.Никифорової. Однак домовитися як з анархiстами, так i з Прутським полком вдалося близько 17-ї години. Про подальший хiд подiй є рiзнi твердження.
С.Волкац згадував, що сотня iменi Гонти оголосила нейтралiтет. Пiдроздiли Прутського полку були "дуже стомленi", а тому участь у подiях брати вiдмовились. Штаб Червоної гвардiї розподiлив свої вiйська (червоногвардiйцiв, анархiстiв М.Никифорової, солдатiв 9-ї автомобiльної роти, що були в мiстi) на три частини. Перша найбiльша частина з броньовиком вирушила на чолi з Т.Гуляницьким у бiк Пушкiнського училища, друга лишилася в резервi, а третя була призначена спостерiгати за сотнею iменi Гонти. На однiй з вулиць перша група зустрiла караули запасного полку та почала з ним перестрiлку, що тривала 15 - 20 хвилин. Караули вiдступили до Пушкiнського училища, куди незабаром прибули i радянськi пiдроздiли. Пiсля коротенької перестрiлки училище було захоплено. Того ж вечора червоногвардiйцi взяли до полону в примiщеннi Дворянського зiбрання представникiв української влади, перебрали пошту й телеграф. Запасний полк та гонтiвцiв роззброїли. Таким чином, у Лiсаветградi запанувала радянська влада (220,с.218).
Т.Гуляницький подав дещо iншi данi. Вiн у своїх спогадах словом не згадав про загiн анархiстiв та стверджував, що червоногвардiйцям допомагали тiльки солдати Прутського полку. На чолi цих вiйськ Гуляницький начебто пiсля важкого бою захопив юнкерське училище, де, за його словами, боронилися гонтiвцi, а потiм почав наступ на запасний полк, який майже не брав участi у вiйськових подiях та розбiгся (226,с.453).
За багатьма даними ми можемо стверджувати, що багато чого Гуляницький наплутав, а тому бiльш правильними, на наш погляд, є спогади Волкоца.
Отже, протягом 28 (15) сiчня 1918 року бiльшовики та анархiсти повнiстю захопили владу в Лiсаветградi.
Єдиною жертвою конфлiкту в Лiсаветградi став мiсцевий вiйськовий начальник полковник Володимирiв. Вiн вiдмовився виконувати наказ М.Никифорової про видачу обмундирування та зброї анархiстам, за що i був убитий нею особисто (220,с.216).
У той же час вiдбувалась змiна влади i в Миколаєвi. Сили українських вiйськ у цьому мiстi були мiзернi - частини 3-го Гайдамацького куреня з Одеси. Його пiдтримував частково зукраїнiзований морський гарматний дивiзiон. На боцi бiльшовикiв були потужнi загони червоної гвардiї, що сягали 2 тисяч багнетiв, 45-й збiльшовичений запасний полк, матроси та iншi, якi нараховували ще до 3 тисяч воякiв. Певно, що з такими силами бiльшовики почували себе в мiстi цiлком спокiйно. Незважаючи на це, в груднi 1917 року в мiстi вiдбулась збройна сутичка з гайдамаками, яка вiдвадила бiльшовикiв вiд iдеї збройного повстання.
З отриманням звiсток про подiї 1-ї українсько-бiльшовицької вiйни, миколаївськi прихильники Раднаркому 27 (14) сiчня на засiданнi Робiтничих та вiйськових депутатiв оголосили про повне перебрання влади до своїх рук (279,с.427). Звичайно, з цим нiяк не могли погодитись одеськi гайдамаки, яких протягом 27 - 28 сiчня з активним застосуванням зброї було вигнано з мiста (247,с.436). Таким чином була встановлена Радянська влада i в Миколаєвi.
Херсонськi бiльшовики так само, як i миколаївськi, тривалий час боялись виступити проти української влади, не зважаючи на значну моральну перевагу власних вiйськових пiдроздiлiв. На той час у Херсонi мiсцевий пролетарiат був дуже незначний. Однак херсонськi бiльшовики знайшли iнший вихiд, почавши формувати Червону гвардiю з полонених, якi розмiщувався в мiстi, та iноземних робiтникiв. Завдяки ним херсонськi червоногвардiйськi загони мали значну силу - до 1300 воякiв. За твердженням радянського iсторика О.Конева, певно, помилковим, уся червона гвардiя Херсона складалася виключно з так званих iнтернацiоналiстiв: полонених армiй Четвертного союзу австрiйцiв, нiмцiв, сербiв, хорватiв, персiв, а також румунiв та полякiв (64,с.269). Як бачимо, херсонська червона гвардiя була дуже потужною силою в руках бiльшовикiв.
Їй протистояв напiврозвалений, цiлком здеморалiзований бiльшовицькою агiтацiєю 260-й Брацлавський зукраїнiзований полк на чолi з капiтаном Лисогором. Полк цей, незважаючи на те, що мав до 1200 багнетiв, не становив нiякої сили та, вiдповiдно, не мiг протистояти бiльшовикам (145,с.177). Однак останнi все одно не наважувались виступити проти української влади в Херсонi.
Така ситуацiя могла тривати досить довго. Але до мiста прибули миколаївськi бiльшовики з iнформацiєю про переворот у Миколаєвi та з обiцянками збройної пiдтримки херсонцям. Лише тодi бiльшовики Херсона наважилися роззброїти за допомогою червоної гвардiї цiлком розагiтований 260-й Брацлавський зукраїнiзований полк. Ця операцiя була проведена в нiч з 30 (17) на 31 (18) сiчня 1918 року (271,с.444). Пiсля незначної сутички 260-й полк був роззброєний та розпущений.
Так 27 (14) - 31 (18) сiчня 1918 року бiльшовики Причорномор'я виключно власними силами на територiї всiєї Херсонської губернiї взяли владу до своїх рук. Київськi вiйська Центральної Ради в цей час вели завзятi бої пiд столицею, а тому допомогти Пiвдню України були не в змозi. Таким чином, Центральна Рада повнiстю втратила Причорномор'я, а разом iз ним - вихiд до Чорного моря та майже весь зв'язок з вiйськами Румунського фронту, де було багато українських пiдроздiлiв.

Подiї на Правобережнiй Українi

Подiї, якi вiдбувалися протягом грудня 1917 - сiчня 1918 рокiв на територiї Подiльської, Волинської та Київської губернiй, докладно не були висвiтленi в жодному виданнi - чи то спогади, чи науковi працi. Правобережна Україна в той час цiлком залежала вiд подiй на Пiвденно-Захiдному фронтi, позицiї якого розташовувались саме там. Вiдповiдно, мiсцеве населення швидше виконувало накази революцiйного комiтету якої-небудь армiї, нiж Центральної Ради, що знаходилась далеко вiд фронту. До того ж, i Подiльська, i Волинська, i Київська губернiї були переповненi збiльшовиченими та деморалiзованими вiйськами Пiвденно-Захiдного фронту, якi диктували свої умови та робили свою полiтику.
Загострення боротьби мiж українцями та бiльшовиками почалося вiдразу пiсля отримання вiдомостей про Жовтневий переворот у Петроградi та наказу С.Петлюри вiд 20 (7) листопада 1917 року щодо створення з Румунського та Пiвденно-Захiдного фронтiв єдиного Українського фронту.
На той час на Правобережнiй Українi Центральна Рада мала досить значнi сили: 1-й Український корпус генерала П.Скоропадського (16 тисяч багнетiв, 72 гармати), а також рiзнi дрiбнi частни, чисельнiсть яких сягала до 3 тисяч бiйцiв. 1-й Український корпус був зукраїнiзований з вiйськ 34-го армiйського корпусу старої росiйської армiї на початку осенi 1917 року. Цей корпус мав двi боєздатнi пiшi дивiзiї - 1-у (104-у) та 2-у (153-ю), якi мали 8 полкiв. Очолював корпус майбутнiй гетьман Української Держави в 1918 роцi, а тодi генерал-лейтенант Павло Скоропадський. Штаб корпусу був досить добiрним. Крiм начальника штабу, росiянина з Пiвдня України генерала Я.Сафонiва, тут працювали справжнi українськi нацiоналiсти монархiчного ухилу: полковники І.Полтавець-Остряниця та В.Зеленевський, ротмiстр В.Кочубей, штабс-капiтан М.Середа. Також добре була укомплектована 1-а (104-а) дивiзiя корпусу. Її очолювали українськi патрiоти, якi своїм життям довели вiдданiсть батькiвщинi, генерал Я.Гандзюк та полковник М.Капустянський. Полки дивизiї були укомплектованi добiрними українськими вояками, а керiвнi ланки - гарними старшинами, в бiльшостi українцями (191,с.15).
Повною протилежнiстю 1-й дивiзiї була 2-а (153-я). Керiвництво її було непевне з усiх бокiв, так само, як i непевна переважна бiльшiсть вояцького складу. Дивiзiя була сформована та укомплектована нашвидкуруч, а тому чекати вiд неї повного пiдпорядкування не доводилось. Виняток становили хiба що деякi частини 7-го Дорошенкiвського (611-го Кунгурського) та 8-го Гайдамацького (612-го Чердинського) полкiв, якими командували пiдполковник Дiдик та полковник І.Порохiвський. Однак, у цiлому, на другу дивiзiю покластись було неможливо.
Так само як i вiйськовi командири, владу в корпусi мали яскраво революцiйнi постатi: комiсар Центральної Ради прапорщик Бiденко та голова корпусної ради прапорщик Золотаренко. Обидва вони, майбутнi повстанськi отамани, активно пiдтримували керiвництво корпусу.
Владу бiльшовикiв на Пiвденно-Захiдному фронтi та загалом на Правобережнiй Українi, як у прифронтовiй смузi, пiдтримував Вiйськово-революцiйний комiтет, який розмiщувався в Бердичевi. Цей комiтет був створений 7 грудня (24 листопада) 1917 року з 17 бiльшовикiв та 18 представникiв iнших блокiв та партiй пiсля чергового фронтового з'їзду. Ось що писав про комiтет його член М.Коковiхiн: "Головою ВРК Пiвденно-Захiдного фронту обрали Разживiна, заступником голови - мене, секретарем - Мiлюкова (усi - бiльшовики). Вiд фракцiї лiвих есерiв з нами почав активно спiвробiтничати Кiквiдзе (згодом бiльшовик - прим.Т.Я.), майбутнiй герой громадянської вiйни. 26 листопада ВРК видав наказ N 1. У ньому ми насамперед записали: Рада Народних Комiсарiв i ЦВК є вищою владою в країнi, а в армiї - влада радянського Верховного головнокомандуючого Криленка; ВРК є вищою владою на фронтi i повнiстю пiдпорядковується головнокомандуючому Криленка" (237,с.552).
Гадаємо, що коментарi до цього уривку спогадiв зайвi, оскiльки ВРК чiтко вказало, що воно iгнорує Центральну Раду, пiдпорядковуючись виключно росiйському Раднаркому та його ставленикам.
Вiйськово-революцiйний комiтет, цiлковито iгноруючи Генеральний Вiйськовий секретарiат, за згодою прапорщика Криленка усюди почав призначати своїх пробiльшовицьких командирiв. Командиром Особливої став найбiльш лояльний до бiльшовикiв генерал В.Єгор'єв, сьомої - капiтан В.Триандафiллов, Восьмої - прапорщик Александрович, одинадцятої - полковник О.Єгоров. Крiм того, кожна армiя створювала свiй бiльшовицький Вiйськово-революцiйний комiтет, якому бездоганно мусили пiдпорядковуватись новоявленi командарми.
Мали армiйськi вiйськово-революцiйнi комiтети , як було зазначено у вiдповiдному роздiлi, i свої власнi збройнi сили - найбiльш збiльшовиченi корпуси. У сьомої армiї це був 2-й Гвардiйський корпус, який згодом очолила бiльшовичка Є.Бош, у восьмої - 12-й корпус на чолi з пiдполковником М.Кропивнянський, у Особливої - 1-й Туркестанський корпус, командиром якого був обраний радами солдатiв полковник П.Благовещенський.
Певно, що така ситуацiя, коли на Пiвденно-Захiдному фронтi готувався заколот проти Центральної Ради, нiяк не могла влаштувати українську владу. А тому командуючий 1-м Українським корпусом генерал П.Скоропадський вирiшив завдати удар першим. Прагнення Скоропадського активно пiдтримав комiсар Центральної Ради на Пiвденно-Захiдному фронтi прапорщик Аполон Певний. Потрiбно було розгромити Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Це давало змогу позбавити бiльшовикiв централiзованого керiвництва. Операцiю було покладено на 1-у (104-у) дивiзiю. Керувати нею мусили безпосередньо полковник Капустянський та прапорщик Золотаренко, яким у розпорядження було передано 415-й та 416-й полки. Спочатку М.Капустянський вирiшив цiлковито очистити вiд здеморалiзованих вiйськ залiзницю Шепетiвка - Старокостянтинiв. Наступ був призначений на 16 (3) грудня 1917 року. Ось як про нього згадував М.Середа: "3 грудня, вранцi, авангард пiд проводом прапорщика Золотаренка, який мав 10 чоловiк i 2 кулемети, вирушив на ст.Шепетiвку. Золотаренко мав вдачу князя Святослава: перед кожною станцiєю попереджував: - Іду на вас! - i додавав: - Веду за собою корпус, везу гармати, кулемети, бомбомети, вогнемети, пiроксилiн, приладдя з ультра-масаковими промiннями. Горе чекає всiх, хто не виконає моїх розпоряджень. Знищу i не залишу нiкого, навiть на насiння.
Жах пройняв росiйськi частини, якi, аби уникнути зустрiчi з новим Тамерланом, заздалегiдь звiльняли станцiї, шукаючи для себе iнших безпечних шляхiв" (191,с.16).
Загiн М.Капустянського провiв операцiю дуже швидко та блискуче. 16 (3) грудня були взятi Шепетiвка та Сторокостянтинiв. Тут Капустянському вдалося розiгнати Вiйськово-революцiйний комiтет 11-ї армiї та захопити до полону майбутнього радянського маршала, призначеного бiльшовиками командармом, полковника О.Єгорова. Наступного дня бригада полковника М.Капустянського увiйшла до Бердичева, де був розгромлений Вiйськово-революцiйний комiтет Пiвденно-Захiдного фронту. Через кiлька днiв О.Єгоров був вiдправлений до Києва, де його посадили до в'язницi "Косий капонiр". Визволили його звiдти лише радянськi вiйська В.Антонова-Овсiєнка. Оскiльки в Бердичевi не було вiдповiдної кандидатури, замiсть радянських ставленникiв мiсце начальника штабу Пiвденно-Захiдного фронту обiйняв полковник Капустянський (146). Командуючим фронту став помiчник комiсара Центральної Ради А.Певного прапорщик Кудря.
Подiї, що розгорталися, нiяк не могли подобатись бiльшовикам Пiвденно-Захiдного фронту. Пiсля розгрому фронтового ВРК обов'язки цi перебрав на себе Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї, який знаходився в мiстечку Бар. М.Капустянський, зайнявши Проскурiв та захопивши там деякi установи 7-ї армiї, вирiшив, що вiн розiгнав штаб та армiйський ВРК. Таким чином, Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї залишився керувати бiльшовиками всього фронту. Вiн одразу почав збирати сили для походу проти 1-го Українського корпусу.
А в цей час Симон Петлюра намагався допомогти генералу П.Скоропадському свiжими зукраїнiзованими частинами з фронту. Так, 18 (5) грудня 1917 року 10-а кавалерiйська дивiзiя, що мала зукраїнiзуватись, отримала наказ з фронту, з-пiд мiстечка Аларту, вирушити до Василькова, де увiйти в пiдпорядкування Скоропадському. Наступного дня до 1-го Укразнського корпусу отримав призначення 27-й зукраїнiзований запасний полк з Новоград-Волинського (ф.1076,оп.3,спр.6,телеграма вiд 11.12.1917). На превеликий жаль, 10-а дивiзiя почала перемiщуватись до Василькова надто пiздно, а 27-й запасний полк був цiлком розвалений i не становив собою нiякої сили.
Бiльшовики не загаялися, призначити для наступу 2-й Гвардiйський корпус. Однак старе аристократичне командування корпусу не бажало пiдпорядковуватись наказам ВРК та бiльшовикiв. До гвардiйцiв з Києва направили бiльшовичку Є.Бош та комiсара з Петрограда І.Васянина. Їхня агiтацiя належно вплинула на 2-й Гвардiйський корпус, який вийшов з пiдпорядкування своїх офiцерiв. Ось як про це згадував бiльшовик Ю.Краснов: "Пiсля засiдання, години в три ночi, Васянiн i я пiшли на квартиру командира корпусу генерал-лейтенанта Чернавiна. Ми запропонували йому негайно вiддати наказ про виступ Кексгольмського i 3-го стрiлецького полку з артилерiєю на Вiнницю. Генерал вiдмовився, посилаючись на те, що без вiдома командарма вiн не може вiддати такий наказ. Ми заявили, що частини виступлять i без його наказу. Це настiльки розхвилювало старого, що вiн заплакав: "Як же мої вiйська виступлять без мого наказу? Такого бути не може!" Однак вранцi полки вирушили на Вiнницю i Радянська влада там була вiдновлена" (239,с.556). Щодо вiдновлення Радянської влади у Вiнницi - тут автор перекрутив факти та випередив подiї майже на мiсяць. У цiлому ж ситуацiя в 2-му Гвардiйському корпусi зображена досить точно.
23 (10) грудня 1917 року Кексгольмцi з околиць Жмеринки виступили в напрямку до Вiнницi. Це дуже сполошило С.Петлюру i вже 24 (11) грудня вiн надiслав на фронт телеграми про нове пiдсилення вiйськами фронту корпусу П.Скоропадського. Так, 2-му (6-му) Сiчовому Запорiзькому корпусу було наказано вiдправити в Козятин до розпорядження генерала Скоропадського одну дивiзiю. 1-му Українському корпусу було видано розпорядження перемiстити другу (153-ю) дивiзiю до Вапнярки. Також з фронту до Бiлої Церкви мала прибути 9-а зукраїнiзована кiнна дивiзiя для охорони тилiв 1-го корпусу та околиць Києва (ф.1076,оп.3,спр.6,телеграма вiд 11.12.1917). 2-й корпус через те, що не мiг покинути фронт, нiяких пiдроздiлiв не надiслав. 9-а дивiзiя почала прибувати до Бiлої Церкви тiльки на початку сiчня. Єдине, що було виконано з наказiв С.Петлюри на цей раз - це перемiщення частин 2-ї дивiзiї до Вапнярки. Туди вiдбули пiдроздiли 612-го полку полковника Г.Порохiвського.
А в цей час збiльшовиченi пiдроздiли надто нерiшуче та навпомацки наближались до Вiнницi, опинившись в її околицях лише 27 (14) грудня 1917 року. До них прибули на переговори делегацiї вiд 609-го, 610-го та 611-го полкiв 2-ї (153-ї дивiзiї), а також донських i уральських козакiв з пропозицiєю про мирнi переговори. Їм було заявлено, що такi переговори можуть вiдбутись тiльки в тому разi, коли частини 153-ї дивiзiї вiдмовляться вiд пiдтримки Центральної Ради. Певно, що така умова була вiдкинута.
У нiч на 28 (15) грудня частини 611-го полку в мiстечку Браїловi оточили та розброїли два батальйони 4-го гвардiйського Стрiлецького полку та 2-i батареї. Кексгольмський полк побоявся надати допомогу своїм товаришам. У цей час до активних дiй перейшов 612-й Гайдамацький полк, який почав тиснути на Гвардiйський корпус з боку Вапнярки (208,с.130).
Гвардiйцi вимушенi були повернутись до Жмеринки, де зайняти обороннi позицiї. Два українських полки на чолi зi смiливими командирами Пороховським та Дiдиком надовго вiдбили в гвардiйцiв бажання вдаватись до активних дiй проти Центральної Ради.
У цей же час до Рiвного, де розташовувався штаб та ВРК 11-ї армiї, прибув українiзований курiнь "Смертi" 102-ї дивiзiї, який називав тепер себе "Гайдамацьким куренем" (173,с.192). Гайдамаки зайняли ключовi установи Рiвного та виставили по мiсту караули. І, незважаючи не те, що вони так i не заарештували ВРК, цього на той момент було цiлком достатньо.
На Правобережнiй Українi з 29 (15) грудня 1917 року по 8 сiчня (26 грудня) 1918 року встановилося затишшя. Чим воно було викликане, нам не вiдомо. Українськi вiйська тiшились зi своєї короткочасної перемоги та продовжували розкладатись. Бiльшовики наполегливо шукали виходу. Їм потрiбно було створити на Пiвденно-Захiдному фронтi новий координацiйний центр. ВРК 8-ї армiї на це не надавався - був далеко та контролювався зукраїнiзованими вiйськами. ВРК 11-ї армiї був розгромлений. ВРК 7-ї армiї пiсля ганебної втечi 2-го Гвардiйського корпусу з-пiд Вiнницi знаходився в станi деморалiзацiї. Отже, лишався один Вiйськово-революцiйний комiтет Особливої армiї в Рiвному, на базi якого й можна було створювати новий, альтернативний українському, бiльшовицький штаб Пiвденно-Захiдного фронту. На чолi його планувалось поставити вже згаданого нами генерала В.Єгор'єва, який дуже лояльно ставився до росiйських бiльшовикiв. Щоб здiйснити цей план, ВРК Особливої армiї передав наказ своїм найнадiйнiшим вiйськам, 1-му Туркестанському збiльшовиченому корпусу, з району Луцька негайно вирушити до Рiвного. Цю авантюру бiльшовикам вдалося провернути досить успiшно. Пiд носом Гайдамацького куреня, що спочивав на лаврах, до Рiвного прибули пiдроздiли туркестанцiв.
У нiч з 8 на 9 сiчня (з 26 на 27 грудня) 1918 року змовники захопили українську раду Особливої армiї в числi 22 осiб до полону, без пострiлу роззброїли Гайдамацький курiнь та оголосили в мiстi радянську владу. Усi найактивнiши прихильники Центральної Ради вимушенi були на чолi з повiтовим комiсаром прапорщиком Ф.Сумневичем облишити Рiвне та попрямувати до Здолбунова з метою зорганiзувати там сили для контрнаступу.
11 сiчня (29 грудня) на станцiї Здолбунiв у 12 кiлометрах вiд Рiвного поодинцi почали збиратись вояки-українцi, вiльнi козаки, працiвники українських установ та iншi. З Бердичева разом зi своїми працiвниками прибув i український "командуючий" Пiвденно-Захiдним фронтом прапорщик Кудря. З усiх цих людей був створений загiн у силi до 150 осiб пiд командуванням сотника Григор'єва та прапорщики Фризiєра. Цей загiн у нiч на 12 сiчня (30 грудня) вирушив на Рiвне.
У той час у Рiвному, маєтку князя Любомирського, бiльшовики зiбрали свої сили - 200 - 300 воякiв-туркестанцiв, озброєних усiма видами зброї до броньовикiв включно. Вже iснував у Рiвному бiльшовицький штаб Пiвденно-Захiдного фронту на чолi з генералом В.Єгор'євим. Командування Особливої армiї перебрав на себе комiсар Раднаркому прапорщик Гусарський. Заарештованi члени української армiйської ради були вiдправленi до Луцької в'язницi. У Луцьку та околицях продовжували залишатись основнi сили 1-го Туркестанського корпусу.
Умови для вiдбиття Рiвного українськими пiдроздiлами були досить сприятливими. Ось що писав про подiї в Рiвному в нiч з 12 на 13 сiчня (з 30 на 31 грудня) Ф.Сумневич: "Не доїжджаючи 4 кiлометри до Рiвного бiля села Басiв Кут, ми висiли з потягу й пiшли пiшки, розбившись пiд мiстом на 4 кольони, що кожна мала своє спецiальне завдання.
Я був у кольонi, що мала своїм завданням захопити штаб Армiї. Без особливих труднощiв удалося захопити штаб, арештувавши при цьому командира генерала Єгорова (В.Єгор'єва - прим.Т.Я.). Іншi кольони теж виконали своє завдання. Правда, кольонi, що мала здобути двiрець, не пощастило цiлком цього виконати. Арештований ще був тодi Ревком в числi 4-ох осiб на чолi з комiсаром Шпiгелем (йдеться про Гусарського - прим.Т.Я.) та забрали при цьому з Ревкому 5 мiлiонiв царських пятирублiвок, привезених напередоднi зi штабу Криленка на справу органiзацiї в Рiвному Штабу Пiвденно-Зазiдного Фронту" (198,с.240).
Однак подiї в Рiвному були вже не такi безкровнi, як писав Ф.Сумневич. Ось що, зокрема, писав про них колишнiй рiвненський вiльний козак М.Лисий, який знаходився в колонi, що захопила палац Любомирського: "Пам'ятаю, коли ми постукали у стiни панцерникiв зi словами: "Виходь, хто там є" - озвалися голоси i за хвилину вийшли по двоє з кожного, здали нагани, лише один сказав, що вiн теж українець i стрiляти в українцiв не буде.
У той час iншi вiльнi козаки увiрвалися до примiщень i, штовхаючи прикладами, будили "товаришiв", щоб зараз збиралися до виходу i виїзду "домой". За якийсь час досить велика колона пiд ескортою вiльних козакiв маршувала до залiзничної станцiї Рiвне, де була наладована до нашого ж ешелону i вiдправлена на схiд.
Тепер ми мали примiщення, зброю i все, що мала охоронна частина "штабу особої", включаючи i панцернi авта.
Але це була лише половина дороги. Нашвидку перестроївшись, доозброївшись панцерниками, ми знову рушили до центру мiста, до головної вулицi - будинку штабу. Була 7 - 8 година ранку. Я зайняв мiсце на панцернику збоку, iншi на автi, а деякi йшли по боках вулиць. Досить грiзна колона рухалась помалу до центру мiста.
Але тут ми зустрiли вогонь з протилежного боку вiд штабу. Оборона була мiцна, я б сказав фахова. Тут тiльки я побачив, i то в перший раз, поранених i забитих. Знятий з авта, мiй товариш Михайло Головатенко, урядовець пошти, родом iз Чернiгiвщини, були й iншi, iмен яких я не знаю. Тут зав'язалася справжня фронтова вiйна. Центр мiста перетворився на справжнє поле бою, з успiхом то однiєї, то другої сторони" (161,с.202).
М.Лисий у подальшому помилково стверджував, що бої в Рiвному тривали кiлька днiв. Однак це повнiстю не вiдповiдає дiйсностi. 13 сiчня (31 грудня) все в мiстi й скiнчилося. Прапорщик Кудря, взявши полонених, серед яких були Єгор'єв та Гусарський, грошi та iнше, разом з бiльшiстю загону сотника Григор'єва вiдбув до Бердичева, а звiдти - до Києва.
У Рiвному залишилось всього кiлька десяткiв воякiв на чолi з прапорщиком Синельниковим та Ф.Сумневичем.
Однак бiльшовики були настiльки приголомшенi подiями, що не наважувалися зi зброєю в руках виступити навiть проти таких мiзерних сил українцiв. Інiцiативу до своїх рук знов узяв Вiйськово-революцiйний комiтет 7-ї армiї. Того ж дня до Рiвного для мирних переговорiв вiн надiслав члена розгромленого ВРК фронту Кiквiдзе. У переговорах пройшла уся новорiчна нiч з 13 сiчня (31 грудня) на 14 (1) сiчня 1918 року. Цi переговори мали такi результати:
1. Припинення з обох бокiв вiйськових операцiй на 48 годин;
2. На цей час спiльна охорона мiста. Оскiльки в розпорядженнi повiтового комiсара Центральної
Ради Сумневича не залишалось нiяких вiйськ, то наступного дня все мiсто без жодного пострiлу пiд проводом охорони було опановано збiльшовиченими вiйськами. Тодi ж у Рiвному розпочав свою роботу з'їзд представникiв вiйськових комiтетiв Особливої армiї. Зрозумiло, що цей з'їзд мав яскраво бiльшовицький характер. З'їзд винiс резолюцiю з вимогою повернути полонених та грошi, захопленi у ВРК Особливої армiї, загрожуючи в разi невиконання цiєї умови розстрiляти членiв української ради армiї, якi утримувались у Луцьку. Оскiльки i полоненi, i грошi знаходились у Києвi, було створено спецiальну делегацiю до Центральної Ради в складi двох членiв ВРК 7-ї армiї (бiльшовикiв Ю.Краснова та А.Павлова), двох делегатiв з'їзду (бiльшовика В.Малаховського, який особисто знав нового Секретаря Вiйськових справ М.Порша та есера Натана), а також двох представникiв української влади Рiвного (Ф.Сумневича та прапорщика Рябоконя).
14 (1) сiчня делегацiя вiдбула через Бердичiв до Києва, де i перебувала до 18 (5) сiчня 1918 року. Микола Порш на переговорах з бiльшовиками з делегацiї висунув контр-умови:
1. Бiльшовицькi вiйська, якi є на теренi розмiщення Особливої армiї, мусять негайно бути роззброєнi та висланi до Росiї;
2. Звiльнення української ради Особливої армiї;
3. Грошi залишаються в руках української влади (128,с.241). Певно, що умови М.Порша були вiдкинутi бiльшовиками. Як зазначав у спогадах Ю.Краснов, переговори нiчого не дали (тут варто зауважити, що в спогадах Краснова повнiстю не вiдповiдають дiйсностi дати подiй). Пiсля переговорiв бiльшовики усвiдомили, що Центральна Рада не має нормального керiвництва та потужних збройних сил загалом, а тому почали готувати виступ проти неї на Правобережнiй Українi.
Прискорив подiї уманський конфлiкт. До Уманi 18 (5) сiчня 1918 року для охорони Києва з захiдного напрямку прибув курiнь 2-го полку iменi П.Полуботка на чолi з сотником Шестопалом. Полуботкiвцi знали, що мiсцевi бiльшовики готують виступ проти Центральної Ради. Щоб випередити їх, у нiч на 19 (6) сiчня сотник Шестопал своїм куренем оточив будинок Мiської Думи, де засiдали представники лiвих партiй. У примiщенi Думи мiж Шестопалом та головою Ради робiтничих i солдатських депутатiв Уманi бiльшовиком Пiонтковським стався серйозний конфлiкт. У результатi Шестопал застрелив Пiонтковського та редактора мiсцевої лiвої газети бiльшовика Урбайлiса (ф.1115,оп.1,спр.23,с.37-38). Фактично, завдяки цьому в Уманi було злiквiдоване збройне повстання в самому зародку. Однак ця подiя викликала нову бурю протесту як серед бiльшовикiв, так i серед деяких членiв Центральної Ради.
Подiя в Уманi сильно вплинула на Вiйськово-Революцiйний комiтет 7-ї армiї, який вирiшив дiяти негайно. Ось що згадував Ю.Краснов: "Щоб виконати це важливе i вiдповiдальне завдання, треба було очистити вiд петлюрiвських вiйськ Подiльську, Полiську i Пiвденно-Захiдну залiзницю. ВРК правильно вважав, що наказ про повернення частин на батькiвщину пiднiме навiть вiдсталi солдатськi маси на боротьбу з Центральною Радою, яка морить їх голодом i розправляється з революцiйними органiзацiями.
План генерального наступу 7-ї армiї проти вiйськ Центральної Ради, розроблений оперативним штабом ВРК, обнародували 8 сiчня 1918 року" (21 сiчня за новим стилем - прим. Т.Я.) (239,с.560).
Згiдно з цим планом, на Вiнницю вже втретє 22 (9) сiчня вирушив прикрозвiсний 2-й Гвардiйський корпус. У той час у Вiнницi ще стояли три полки розваленої 2-ї (153-ї) дивiзiї 1-го Українського корпусу. Сам 1-й корпус уже повнiстю втратив свою силу: 2-а дивiзiя збiльшовичилась остаточно, 1-а була розкидана по рiзних мiстах та станцiях. Вiбдулися значнi змiни i в керiвництвi корпусу. Так, 11 сiчня (29 грудня) генерал П.Скоропадський, не погоджуючись iз полiтикою нового Вiйськового мiнiстра М.Порша, пiшов у вiдставку, передавши свою посаду генералу Я.Гандзюку (193,с.49). Генерал Гандзюк зi своїм начальником штабу генералом Я.Сафоновим розробив новий план оборони Києва, який покладався виключно на 1-у дивiзiю. Цей план переважно передбачав утримання залiзничної лiнiї Бердичiв - Фастiв - Бiла Церква з метою не допустити Гвардiйський корпус до Києва. Штаб 1-го Українського корпусу був переведений ближче до Києва - пiд станцiю Мотовилiвку.
Однак М.Порш i тут втрутився в справи корпусу зi своєю "професiйною думкою". Вiн призначив на посаду командира корпусу ... прапорщика Бiденка. Йому доручалося сформувати з частин корпусу ударну групу, з якою вирушити проти гвардiйцiв. Але з цiєї витiвки нiчого не вийшло, оскiльки Бiденко просто не змiг упоратися з обов'язками командира корпусу.
А у цей час, 23 (10) сiчня 1918 року, пiдроздiли 2-го Гвардiйського пiсля невеличкого бою ввiйшли до Вiнницi. 609-й та 610-й полки склали перед ними зброю. Пiдроздiли 611-го полку ще намагалися боронитися i з боєм вiдступили з мiста до станцiї П'ятничани. Уночi командир 611-го Дорошенкiвського полку пiдполковник Дiдик напав на Вiнницю. Однак цей напад виявився невдалим i, вбивши двох воякiв Волинського полку Гвардiйського корпусу, вояки Дiдика знов вiдступили (240,с.518).
Отже, на той час для прихильникiв Центральної Ради на Правобережнiй Українi складалася досить неприваблива ситуацiя:
а) район Луцьк - Рiвне контролювали пiдроздiли 1-го збiльшовиченого Туркестанського корпусу;
б) у районi Жмеринка - Вiнниця знаходились частини 2-го Гвардiйського корпусу;
в) пiд Кам'янцем-Подiльським готувався пiдтримати бiльшовикiв 12-й армiйський корпус.
Українськi вiйська на той час мали таку дислокацiю:
а) у районi Вiнницi на станцiї П'ятничани рештки 611-го Дорошенкiвського полку, пiд станцiєю Вапнярка - 612-й Гайдамацький полк 2-ї дивiзiї;
б) проти Рiвного в Шепетiвцi та Старокостянтиновi - 415-й та 416-й полки 1-ї дивiзiї;
в) пiд Києвом у Фастовi та Бiлiй Церквi - 413-й та 414-й полки 1-ї дивiзiї.
Крiм того, на пiвднi, у Балтi, знаходилась 31-а зукраїнiзована дивiзiя, у Кам'янцi-Подiльському - 12-а зукраїнiзована дивiзiя та у Васильковi i Бiлiй Церквi - 9-а зукраїнiзована кiнна дивiзiя. Усi вони були вiдведенi туди з фронту на переформування. Однак 31-а та 9-а кiнна дивiзiї не становили нiякої сили. 31-а дивiзiя генерала Волховського демобiлiзувалась у районi Балти з наказу М.Порша. Вояки дивiзiї прагнули як можна швидше дiстатися додому i навiть не збиралися брати участь у боях з бiльшовиками (153,с.70).
9-а кiнна дивiзiя генерала О.Ревiшина знаходилась у районi Василькова та Бiлої Церкви. Туди вона тiльки-но прибула в повнiстю розваленому станi. М.Порш так само як i у випадку з 31-ю, наказав демобiлiзувати 9-у кiнну дивiзiю. У наслiдок цього в дивiзiї лишились тiльки старшинськi та пiдстаршинськi кадри. Незважаючи на це, генерал Ревiшин активно взявся за переформування пiдроздiлiв на добровольчих засадах. Так, один з його наказiв провiщав: "Наказую, аби всiх прибуваючiх козакiв для формування полкiв на нових пiдставинах зводить в отдiльнi зводи, а потим сотнi i розмiщати в казармах. Занятiя начать вести з першого дня, назначив для сього офiцерiв. Проекти занятiй прислать менi негайно" (ф.1076,оп.3,спр.7-а,с.3).
Однак цi заходи генерала Ревiшина i навiть оголошення 9-ї дивiзiї 3-ю Сердюцькою кiнною нi до чого не призвели. Дивiзiя так i залишилася небоєздатною.
Єдиним формуванням, яке з цих зукраїнiзованих вiйськ активно взяло участь у боротьбi з бiльшовиками, була 12-а зукраїнiзована дивiзiя генерала П.Єрошевича. Цю дивiзiю генерал вiдвiв до Кам'янця-Подiльського на вiдпочинок. Тут Єрошевич зв'язався з комiсаром Центральної Ради отаманом Степурою, якому став допомагати створювати власну вiйськову частину - курiнь iменi Кармелюка.
На подiях у Кам'янцi треба зупинитись докладнiше, оскiльки Єрошевичу вдалося цiлком паралiзувати 12-й збiльшовичений армiйський корпус. Цей корпус очолював "червоний полковник" Н.Кропив'янський - українець, пiдполковник старої армiї, завзятий бiльшовик. Найбiльш активними були 74-й Ставропольський та 75-й Севастопольський полки, в яких Кропивянський служив пiд час Першої свiтової вiйни. Переворот у корпусi вiдбувся одразу пiсля Жовтневих подiй у Петроградi. Ось як його зi слiв свiдкiв описував радянський письменник І.Дубинський: "... в это время вихрем ворвался на сцену Крапив'янский. С красным знаменем в руках он крикнул: "Октябрьская революция победила сегодня и в нашем корпусе. Штаб корпусу окружен большевистскими 74-м и 75-м полками... Генерал Аджиев и эмиссар Петлюры Степура, пытавшиеся бежать, арестованы (що до останнього - це не так& - прим. Т.Я.) ... Да здравстует Ленин! Да здравствует партия большевиков! Lолой войну, долой капиталистов и помещиков!" Тут вспыхнула буря ликования и восторга. Только на третий день закончился Чрезвычайный съезд. Председателем нового Военно-Революционного комитета выбрали меня (Ф.Попова - прим.Т.Я.). Командиром корпуса был избран большевик Н.Г.Крапивянский" (57,c.21).
Як видно з цього уривку, перед П.Єрошевичем був досить серйозний супротивник, а тому вiн вдався до рiшучих дiй: "Наш пiдхiд був для Кавказького та ХІІ армiйського корпусiв несподiванкою, бо останнiй перехiд ми зробили надто великий; вранцi наш авангард уже пiдiйшов до Турецького мосту. Мiст займала застава, а за мостом, на високому мурi, стояли кулемети й резерв. Наш авангард зупинився - його не пускали. Головнi сили пiдiйшли до авангарду; хитатись було не можна - прийшов час начальниковi давати власний приклад. Викликав я наперед ударний курiнь i музику. Оркестра заграла марш, я в карiєр кинувся на мiст, за мною конвой i ударний курiнь. Заставу було знято, а резерв дав кiлька стрiлiв з кулемета i втiк.
З українськими прапорами й музикою українська дивiзiя вперше вступила в своє українське мiсто...
Не буду описувати дрiбних подiй, суперечок i збройних демонстрацiй тiєї бригади ХІІ корпусу, що стояла в Кам'янцi (всього 2 полки; решта стояла навколо Кам'янця). Днiв через 3 - 4 стало ясно, що з цими полками треба покiнчити; але вони довiдалися про мої заходи i прислали делегацiю з проханням не починати внутрiшньої вiйни: вони будуть сидiти тихо й незабаром вийдуть. Справдi, вони до часу притихли" (139,с.10-11).
Отже, як ми бачимо, успiшними заходами генерала П.Єрошевича можливий виступ з боку 12-го армiйського корпусу вдалося лiквiдувати. Таким чином, небезпека з району Кам'янця-Подiльського минула.
Однак залишалися ще досить небезпечнi бiльшовицькi сили: 1-й Туркестанський та 2-й Гвардiйський корпуси. Інiцiативу взяв до своїх рук комiсар Пiвденно-Захiдного фронту А.Певний. Вiн, очоливши другу бригаду 1-ї дивiзiї, що розташовувалась у Шепетiвцi та Старокостянтиновi, вирушив на Луцьк та Рiвне. На той час йому протистояла лише друга Туркестанська дивiзiя 1-го Туркестанського корпусу. 1-ша ж дивiзiя, за твердженням Є.Маланюка, який служив у нiй, була ще в бiльш-менш нормальному порядковi (165,с.269).
Про дiї бригади А.Певного ми маємо змогу дiзнатись з його доповiдi Секретарiату Центральної Ради вiд 26 (13) сiчня 1918 року:
"Вiд Комiсара Пiвденно-Зах.фр.Певного Из Луцкой тюрьмы летучим отрядом комиссара Певного освобождены 22 члена армейской рады особой армии арестовынные большевиками в Ровно за то что комисар Певный не выпустил на свободу присланного из Ставки большевитского комиссара Гусарского У Гусарского было отобрано до 4 миллионов рублей которые предназначались на подкуп солдат в Бердичеве арестована вся большевитская организация по распоряжении комиссара Певного все большевики посажены в тюрьму Начато следствие по обвинению их в районе театра военных к вооруженому восстанию против украинского правительства. Летучим отрядом комиссара Певного разогнали большевитские части скопляющиеся в районе Староконстантинова Все солдаты большевики передаются суду за вооруженное возстание Боевым отрядом гайдамак комиссара Певного освобождены Сарны от большевиков Все арестованные передаются суду за вооруженное возстание Отряд запорожцев комиссара юго западного фронта подошел к Виннице и занял все дороги выходящие из города Комиссаром юго западного фронта сформирован ряд отрядов из всех родов оружия для защиты Украины и ее учредительного собрания. К отрядам будут приданы суды для ликвидации всех задержанных солдат выступающих против Украины Всем задержанным применяется статья за вооруженное возстание в районе Т.В.Д. (Театру вiйськових дiй - прим.Т.Я.) (ф.1115,оп.1,спр.23,с.4).
У цей час бiльшовики також не сидiли склавши руки. Вони зрозумiли, що сподiватись на допомогу 1-го Туркестанського корпусу тепер було не варто. Тож довелося оперувати власними силами та допомiжними частинами. Для початку ВРК 7-ї армiї мусив розв'язатися з рештками 2-ї української дивiзiї. Протягом кiлькох днiв вiйська 2-го Гвардiйського корпусу роззброїли залишки 611-го полку. У цей же час у Вапнярцi збiльшовиченi пiдроздiли 8-ї армiї (переважно з 11-го та 12-го корпусiв) розгромили 612-й полк (275,с.577). Тепер на шляху в бiльшовикiв були двi бригади 1-ї української дивiзiї: 2-а пiд командуванням А.Певного пiд Рiвним та 1-а на чолi з Бiденком у Фастовi.
Проти 1-ї бригади мусив оперувати цiлий 2-й Гвардiйський корпус, головним завданням якого було як можна швидше дiйти до Києва, де вже палало полум'я бiльшовицького повстання. Для дiй проти 2-ї бригади в Козятинi термiново створювався загiн на чолi з Кiквiдзе в такому складi:
а) пiшi збiльшовиченi пiдроздiли 1-го Московського драгунського полку - 500 багнетiв;
б) збiльшовиченi пiдроздiли 73-го Кримського полку (зi складу 12-го корпусу) - 500 багнетiв;
в) червона гвардiя - 300 багнетiв;
г) кiннота з рiзних частин - 200 шабель;
д) артилерiя - 6 гармат (239,с.561).
Отже, 2-й Гвардiйський корпус вирушив через Фастiв на Київ, а загiн Кiквiдзе через Бердичiв на Рiвне. 1 лютого (19 сiчня) 1918 року загiн Кiквiдзе пiсля короткого бою з охороною штабу Пiвденно-Захiдного фронту увiйшов до Бердичева. На цьому треба коротко зупинитись. Захоплення Бердичева та подiї в цьому мiстi досить широко вiдображенi в радянськiй iсторiографiї. Однак вiдображенi вони необ'єктивно, що видно навiть з простiших фактiв. Так, наприклад, у всiх радянських джерелах день захоплення Бердичева радянськими вiйськами наводиться зовсiм iнший - 13 лютого (31 сiчня), що є елементарною помилкою. Крiм того, з Кiквiдзе в радянськi часи зробили героя за те, що вiн начебто протягом 12 - 13 (25 - 26) лютого боронив Бердичiв вiд "iмперiалiстичних нiмецьких загарбникiв". Однак насправдi боровся вiн з ... українськими вiйськами - Запорiзькою бригадою. Помилки радянської iсторiографiї щодо Бердичева можуть здатись дуже дрiбними. Однак такi "помилки" зустрiчаються скрiзь!
Повернiмось до подiй. Не затримавшись у Бердичевi, загiн Кiквiдзе швидко вирушив до Рiвного. У нiч з 1 на 2 лютого ( з 19 на 20 сiчня) цей загiн без особливих труднощiв роззброїв нечисленi українськi пiдроздiли в Здолбуновi та остаточно заволодiв Рiвним (198,с.241). Однак загону Певного в Рiвному Кiквiдзе не знайшов. Певний з рештками своєї бригади укрiпився в Сарнах, де чекав на наступ загону Кiквiдзе. Так цi два загони i простояли: один у Рiвному, а другий у Сарнах до середини лютого (за н.ст.), коли на Волинь почали з Києва вiдступати вiйська Центральної Ради.
У цей час 2-й Гвардiйський корпус вiв настув проти 1-ї бригади 1-ї Української дивiзiї у Фастовi. Саму бригаду очолював командир 413-го полку полковник Н.Никонiв. Вiн, розумiючи важливiсть ситуацiї, доклав усiх зусиль для того, щоб не допустити вiйська 2-го Гвардiйського корпусу до Києва. Незважаючи на критичнiсть ситуацiї, його полки мужньо трималися пiд Фастовим аж до 8 лютого (26 сiчня) 1918 року. Лише пiсля того, як Никонiв отримав повiдомлення про вiдступ українських вiйськ з Києва, решткам бригади вiн наказав облишити позицiї. Його бригада пiшки грунтовою дорогою помандрувала до Житомира, де долучилася до вiйськ Запорiзької бригади Центральної Ради.
А 2-й Гвардiйський корпус 8 лютого вдерся до села Мостище, що пiд станцiєю Мотивилiвкою, де розташовувався штаб горе-вояки прапорщика Бiденка. Ось що про це згадував М.Середа: "Подiбно до росiйського генерала Кутузова, який, скликавши в 1812 роцi генеральну раду пiд Москвою, поставив питання, чи захищити Москву, чи залишати на поталу Наполєона, - так i Бiденко скликав вiйськову раду у Хвастовi, на якiй розглядалася справа вже не про Москву, а про Київ. Бог то знає, яку вони там ухвалили стратегiю, тiльки наслiдки для командного складу були досить неприємнi. Команданта i начальника штабу корпусу генералiв Гандзюка i Сафонiва червоноармiйцi розстрiляли; команданти полкiв, рятуючи життя, порозбiглися, хто куди; автора цих рядкiв, який мав нещастя виконувати в той час обов'язки начальника штабу 1 української дивiзiї, большевики загнали в Мотовилiвський лiс, у невилазнi нетри, де вiн довгий час вiдживлявся акридами та диким медом" (188,с.18).
Так 8 лютого 1918 року перестав iснувати штаб 1-го Українського корпусу. Доля його безпосереднiх керiвникiв, генералiв Гандзюка та Сафонiва, склалась дуже трагiчно. Не знаючи, що Київ майже повнiстю опановано радянськими вiйськами, Гандэюк, Сафонiв та начальник оперативного вiддiлу штабу корпусу полковник Гаєвський зранку 8 лютого вирушили до столицi за вказiвками. На ранок 9 лютого (27 сiчня) вони вже були в мiстi. Ось що про подальшi подiї оповiв полковник Гаєвський, якого диво врятувало вiд смертi: "На першiй вулицi їх зустрiнули невiдомi озброєнi люде, серед яких вiдзначалися матроси.
- Кто єдєт? - запитали вони шофера. Шофер зовсiм не знав, що розмовляє з большевиками, й так вiдповiв:
- Командiр 1-го українського корпусу генерал Гандзюк, його начальник штабу генерал Сафонiв i начальник штабу 1-ї дивiзiї полковник Гаєвський.
- Вилазь! - категорично вигукнули матроси, скинувши на руки рушницi.
Справа для генералiв з'ясувалася. Матроси висадили генералiв i погнали їх в штаб Муравйова, що мiстився на той час у вагонi 1 кл. на запасовому шляху. Сторожа Муравйова замкнула на деякий час в окремому купе вагону. Через деякий час їх закликали до штабу.
- Мене вразили, - потiм оповiдав полковник Гаєвський - очi одного з адютантiв Муравйова. То були неживi, холоднi, без виразу очi з поширеними зiнцями, в яких вiдчувалася звiряча лють. Вони наповнили мою душу невисказаним жахом.
Допит провадив Муравйов. Пiсля звичайної процедури большевицького перевiдування вiн запропонував генералам перейти на службу до большевикiв.
- Іначе ... вiдiтє! - показав вiн на свiй револьвер, що сторчав у нього на грудях на ланцушку.
- Ви помилилися, вiдповiв генерал Гандзюк. Ми українцi. Для нас зрозумiлi тi причини, що примусили нас воювати з вами...
- Подумаєш, - iронiчно усмiхнувся Муравйов i подав рукою знак сторожi, що допит скiнчений.
Матроси обшукали генералiв, грабуючи в кишенях їх цiннi речi. Вечором, коли сонце покинуло землю, генералiв повели на Звiринець, де поставили їх рядком, недалеко вiд iнжiнiрної школи.
Матроси запропонували їм повернутися спиною до рушниць.
- Що? Совiсть чи що не позволяє вам чесно глянути нам у вiчi? Це були останнi слова Гандзюка.
Загуркотiли рушницi i трьох героїв покотом лежали на землi" (191,с.17).
Так загинули командири 1-го Українського корпусу. Полковник Гаєвський пiд час розстрiлу був поранений та, користуючись темрявою, втiк. Вiн згодом i розповiв про смерть генералiв Гандзюка та Сафонiва.
Власне на цьому i закiнчується перша стадiя боїв зi збiльшовиченими вiйськами на територiї Правобережної України пiд час 1-ої українсько-бiльшовицької вiйни. За розглянутий нами промiжок часу українцi досягли, незважаючи нi на що, багатьох успiхiв: повнiстю вивели з лав бiльшовикiв 1-й Туркестанський та 12-й армiйський корпуси; розгромили кiлька вiйськово-революцiйних комiтетiв, забрали до полону генерала В.Єгор'єва, полковника О.Єгорова та комiсара Раднаркому Гусарського; зберегли частини 1-ої української дивiзiї, якi в Сарнах та Житомирi знов готувалися до активної боротьби.
Загалом, з упевненiстю можна казати, якби не київськi подiї, перемога на Правобережнiй Українi дiсталася б зукраїнiзованим вiйськам.

Київськi вуличнi бої

Подiї в Києвi протягом 28 (15) сiчня - 9 (27) лютого 1918 року були ключовими у всiй Першiй українсько-бiльшовицькiй вiйнi. Адже саме вони зiграли головну роль у захопленi бiльшовиками влади на всiй Українi. У вуличнi бої було втягнуто практично всю українську залогу Києва, яка б у лiпшому випадковi могла б реально допомогти Правобережнiй, Лiвобережнiй чи Пiвденнiй Українi. А так київськi бiльшовики вiдтягнули на себе всi резерви Центральної Ради, скувавши їх на цiлих шiсть дiб. Крiм того, вiйськам, що боронили Лiвобережжя вiд армiї Антонова-Овсiєнка, довелося повернутись до Києва на допомогу мiсцевим пiдроздiлам i це призвело до повного опанування бiльшовиками Полтавщини та Чернiгiвщини. Загалом треба визнати, що київськi прихильники Раднаркому виконали своє завдання - вiдтягнули сили супротивника на "вiдмiнно", хоч i коштувало це багатьом iз них життя.
Уникнути боїв у Києвi було неможливо, i це розумiли як бiльшовики, так i українцi. Останнi одразу пiсля оголошення вiйни почали вживати вiдповiднi заходи, щоб хоч якось послабити бiльшовикiв столицi. Найперше, що зробив щойно призначений комендант мiста, отаман київського козацтва Ковенко, - роззброїв завод "Арсенал" - найбiльший бiльшовицький центр у Києвi. Операцiя роззброєння була проведена досить вдало та без жертв у нiч на 18 (5) сiчня 1918 року. Ось що згадував про цю операцiю один з бiльшовицьких керiвникiв "Арсеналу" Є.Чайковський: "Вспоминаю ночь на 5 января. Центральная рада стремилась в первую очередь подавить "Арсенал", обезоружить красногвардейские отряды. Но арсенальцы были начеку и отряды "вольных казаков" встретили огнем из винтовок и пулеметов. "Вольные казаки" рассыпались и группами, прижимаясь к заборам, продвигались вперед. "Арсенал" ответил дружным огнем. Однако вражеские силы во много раз превышали наши. "Вольные казаки" ворвались на заводской двор. Разбили и разграбили завком и цеховые комитеты, порезали электрические провода, приводные ремни, поломали части машин. Дружинников и красногвардейцев, которые были тогда на заводе, обыскали, арестовали и отвезли в город. Захватили "вольные казаки" и часть винтовок, пулеметов, патронов, с большим трудом приобретенных нами.
Той ночью гайдамацкие отряды напали не только на "Арсенал". Сделали обыск и забрали часть оружия в мастерских политехничного института, на механическом заводе, на судостроительной верфи" (277,с.48-49).
Ця операцiя, яку так вдало провiв Ковенко, майже на 10 днiв вiдтягнула початок бiльшовицького повстання в Києвi. Однак проблема все одно залишалася невирiшеною: 20 (7) сiчня на "Арсенал" знов повернулися робiтники, якi шукали можливостей роздобути зброю та виступити проти Центральної Ради. Певно, що цього не можна було допустити. Тодi Ковенко вирiшив вивезти з "Арсеналу" все вугiлля. Цим би вiн зупинив завод i робiтники, не маючи роботи, розiйшлися би по домiвках. Операцiя була запланована на 29 (16) сiчня 1918 року. Однак про неї стало вiдомо бiльшовикам. Вони вирiшили негайно розпочати повстання. Зброя, яку вiдiбрали вiльнi козаки в арсенальцiв, виявилася зовсiм неподалiк, - у будинковi N 7 по Московськiй вулицi. Це стало вiдомо завдяки солдатам-шевченкiвцям, якi охороняли її. За допомогою Шевченкiвського полку в нiч на 28 (15) сiчня арсенальцi знов перевезли зброю на завод. Удень на "Арсеналi" вiдбувся мiтинг робiтникiв заводу, якi ухвалили вчинити опiр зазiханням вiльних козакiв на вугiлля та зброю. Тодi ж розпочало свою роботу спiльне засiдання мiської ради робiтничих та солдатських депутатiв на чолi з бiльшовиком Івановим, київський партiйний комiтет та профком "Арсеналу". Засiдання вiдбулося в примiшеннi Комерцiйного iнституту (тепер Педагогiчний унiверситет). Ось що про нього згадувала член партiйного комiтету Д.Іткiнд: "На нарадi був присутнiй секретар партiйного комiтету Ісак Крейсберг, арсеналець Фiалек, теж член комiтету, та делегати двох вiйськових частин, що стояли коло "Арсеналу". Останнi пропонували негайно пiдняти повстання, обiцяючи "Арсеналовi" цiлковиту пiдтримку. (Це були представники Шевченкiвського полку та Понтонного куреня - прим. Т.Я.).
Таким чином, Київському комiтетовi довелося стати перед доконаним фактом. Товаришi Крейсберг i Фiалек прибiгли до мене повiдомити про прийняття рiшення. Іншого виходу не було" (232,с.47).
Отже, бiльшовицьке повстання в Києвi стало доконаним фактом. Що ми знаємо про нього? Дуже небагато. З тих часiв не збереглося нiяких документiв (їх i не могло бути), тож достовiрнi iсторичнi джерела у вивченнi київських боїв вiдпадають. З газетами того часу також є певна проблема. Незважаючи на те, що вони намагалися подавати достовiрну iнформацiю, це в них так i не вийшло. Найближчими до iстини були такi перiодичнi видання, як "Нова Рада" та "Робiтнича газета". Їхнi данi далеко не досконалi, в них систематично плутаються днi й подiї, однак у роботi їх можна використати. Найбiльшим джерелом iнформацiї про вуличнi бої є спогади, яких нараховується понад 25. Як не дивно, спогадiв бiльшовикiв збереглося менше, нiж спогадiв українських воякiв. Найбiльш цiкавими з них є записки про бої за "Арсенал" (Чайковського), Залiзничнi майстернi (Патлаха) та загальнi данi про київську червону гвардiю Подолу, Шулявки та Демiївки (Сивцова). Крiм того, вартi уваги спогади голови Київської ради робiтничих та солдатських депутатiв Іванова, активної бiльшовички Дори Іткiнд та одного з iнiцiаторiв створення молодiжної органiзацiї бiльшовикiв Дубасова. Цiкавими джерелами iнформацiї про бої 6 (24) - 8 (26) лютого 1918 року є спогади В.Антонова-Овсiєнка, харкiвського червоногвардiйця Гончаренка, червоних козакiв Примакова та Дубинського. Також досить корисними є матерiали про вуличнi бої в Києвi, якi друкувалися вже в радянськiй перiодицi останнiх десяти лiт.
Дещо бiльше спогадiв нам залишили українськi вiйськовi дiячi. Так, досить вичерпними є записки про дiї куреня Сiчових Стрiльцiв (Думiна), Гордiєнкiвського полку (Петрiва), Наливайкiвського полку (Шпилинського), артилерiї (Смовського), 2-ї юнацької школи (Видибайла). Є спогади, в яких докладно описано окремi моменти боїв: про здобуття готелю "Прага" (Євтимовича), про оборону Центральної Ради (Єремiєва). Крiм того, дуже цiкавим є записки про дiї Богданiвського полку (Галагана), полку iменi Сагайдачного (Марущенка-Богдановського), Полуботкiвського полку (Швеця), Богунського полку (Тарнавського), броньовикiв (Монкевича), Днiпровi сотнi Вiльного козацтва (Олiфера) та Залiзничної сотнi Вiльного козацтва (Максимовича).
Отже, як ми бачимо, джерел iнформацiї вистачає для того, щоб вiдновити докладний хiд вiйськових подiй на вулицях Києва протягом 28 (15) сiчня - 9 (27) лютого 1918 року.
Почнемо розгляд київських подiй з пiдготовки ворогуючих сторiн до боїв та з їхньої реальної чисельностi й дислокацiї. Насамперед, з бiльшовикiв заводу "Арсенал".
Те, що повтання неминуче, арсенальцi знали ще задовго до кривавих подiй. 28 (15) сiчня 1918 року на "Арсеналi" були скликанi зборки революцiйних сил та створено революцi- йно-вiйськовий комiтет для виконання керiвних функцiй. На завод, крiм самих арсенальцiв, прибули червоногвардiйцi Днiпровського паропластва, водопровiдної станцiї, суднобудiвельної верфi, взуттєвої фабрики Матiссона. Цi пiдроздiли були об'єднанi в окрему Подiльську сотню на чолi з бiльшовиками Возняком, Гадосем, Щербаковим та Кочергiним. Прийшов i Демiївський загiн червоної гвардiї (озброєний вже арсенальцями). Вiн складався з робiтникiв снарядного заводу та обмундирувальних майстерень. Також до "Арсеналу" зголосилася i невеличка кiлькiсть робiтникiв-залiзничникiв.
Значну частку оборонцiв "Арсеналу" становили збiльшовиченi пiдроздiли українських полкiв Богданiвського, Шевченкiвського та iменi Сагайдачного (полуботкiвцiв не було, про що помилково згадував Чайковський) (277,с.52). Найбiльш активними були шевченкiвцi. Усi вони служили ще зо два мiсяцi тому в найбiльш революцiйнiй частинi Петрограду - Гвардiї Волинському полковi, який вiдiграв одну з головних ролей у Лютневiй революцiї та Жовтневому переворотi.
Ревком "Арсеналу" складався з О.Горвiца (члена ЦВК), І.Фiалека, М.Костюка, М.Пiвня, М.Лебедева; штаб вiйськ "Арсеналу" з солдата С.Мiщенка (бiльшовика, ватажка сагайдачникiв), М.Костюка (арсенальця) та Р.Кочерги (командира Подiльської сотнi).
Крiм того, активно допомагав штабу арсенальцiв прапорщик Калениченко, який перекинувся на бiк бiльшовикiв з загоном воякiв Богданiвського полку (126,с.11).
Спробуймо визначити загальну чисельнiсть вiйськ "Арсеналу". Дуже приблизне число оборонцiв ми знаходимо лише в спогадах Д.Іткiнд - близько 600 чоловiк (232,с.47). Нам здається, що це схоже на iстину, адже на "Арсеналi" знаходились:
а) робiтники заводу - близько 300 багнетiв;
б) Подiльська сотня - 100 багнетiв;
в) Демiївський загiн - 100 - 150 багнетiв;
г) загони з трьох українських полкiв - 100 - 150 багнетiв.
Отже, разом виходить 600 - 700 багнетiв. Загальна оборона заводу полягала в утриманнi примiщень "Арсеналу" та Понтонного батальйону, якi знаходилися по рiзнi боки вулицi. Також були створенi i позицiї для ведення фронтової вiйни: з боку Олександрiвської вулицi, де були яри, викопано окопи та поставлено кулемети; вихiд на Микiльську вулицю захищали барикади; поруч з казармами Понтонного батальйону, на спусковi до Днiпра, встановлено кулемети; а тил заводу прикривав безлюдний та порожнiй яр iз великими схилами. Солдати-понтонери, як виявилося, не дуже хотiли брати участь у боях, а тому зайняли "збройний нейтралiтет". Однак згодом вони все ж пiдтримали арсенальцiв.
Якi сили мали бiльшовики в мiстi? На це питання ми знаходимо вiдповiдь у спогадах Сiвцова та Патлаха. О.Сивцов був начальником штабу київської червоної гвардiї, тож данi його мусять бути досить точними. У першу чергу, знаходимо iнформацiю про повстання на Шулявцi, Подолi та Демiiвцi. Найбiльше висвiтлено дiяльнiсть подiльських бiльшовикiв, де перебував Сивцов пiд час вуличних боїв.
Зранку 29 (16) сiчня 1918 року на Подолi були створенi три червоногвардiйськi сотнi з робiтникiв взуттєвої фабрики Матiссона, суднобудiвної верфi, лiсопильного, пивоварного, дрiжджового заводiв, спiлки вантажних вiзникiв та iнших. Одну сотню на чолi з Р.Кочергiним вiдправили, як уже зазначалося, до "Арсеналу". На Подолi залишилося близько 200 червоногвардiйцiв та до 50 воякiв полку iменi Сагайдачного, якi перейшли в перший день повстання до бiльшовикiв. Керували червоногвардiйцями на Подолi М.Кугель, Цимберг, О.Сивцов.
На Шулявцi також був досить сильний загiн червоної гвардiї. На озброєннi вiн мав понад 500 рушниць, 2 кулемети i досить багато пiстолетiв. Основу червоної гвардiї Шулявки становили робiтники заводу Гретера та Криваненка (тепер заводу "Бiльшовик"). Загальна чисельнiсть червоної гвардiї Шулявки на 29 (16) сiчня становила не менше 350 бiйцiв.
Найбiльш пiдготовленою до повстання була Демiївська червона гвардiя. Незважаючи на те, що вона складалася з великих загонiв снарядного заводу, трамвайних майстерень та iнших пiдприємств, дуже мало було зброї. Це призвело до зменшення боєздатностi демiївцiв.Частину своїх пiдроздiлiв вони вiдправили на "Арсенал", понад 200 червоногвардiйцiв залишилось у Демiївцi (268).
Був ще i п'ятий район повстання бiльшовикiв - Головнi залiзничнi майстернi. Цi майстернi не виявляли себе аж до середини 31 (18) сiчня 1918 року, а тому про них ми розкажемо трохи згодом.
Отже, яка ж чисельнiсть прихильникiв Раднаркому була в Києвi станом на 29 (16) сiчня 1918 року?
1. Вiйська "Арсеналу" - 600 - 700 багнетiв;
2. Шулявська червона гвардiя - 350 багнетiв;
3. Демiївська червона гвардiя - 200 багнетiв;
4. Подiльська червона гвардiя - 250 багнетiв.
Разом 1400 - 1500 багнетiв. Ця цифра бiльше числа 1200 багнетiв, названого в спогадах Д.Іткiнд (232,с.47). У спогадах А.Іванова зустрiчаємо цифру "2 тисячi вiйськово непiдготовлених робiтникiв" (231,с.17). Якщо додати до 1400 -1500 багнетiв червоногвардiйцiв-залiзничникiв, а також пiдроздiли полку iменi Сагайдачного та Понтонного батальйону, якi згодом виступили на допомогу бiльшовикам, то загальна чисельнiсть цих вiйськ буде становити понад 2000 багнетiв.
Тепер розглянемо чисельнiсть українських пiдроздiлiв, якi виступили на боротьбу з бiльшовиками. Про загальне число українських вiйськ у Києвi та їх склад подав певну iнформацiю В.Антонов-Овсiєнко в своїх спогадах, що лише частково вiдповiдає дiйсностi. Так, досить точно була визначена чисельнiсть Богданiвського (500), Шевченкiвського (800), Богунського (800) полкiв. Щодо iнших даних, то вони майже повнiстю неправильнi. Адже, за загальними пiдрахунками Антонова-Овсiєнка, залога Києва сягала 20 тисяч бiйцiв, хоч її насправдi було не бiльше 8 тисяч (208,с.150).
Намагався пiдрахувати кiлькiсть оборонцiв Києва й український старшина В.Євтимович. Ось якi данi вiн подав:
1. Вiльне козацтво - 643 багнети;
2. Сiчовi Стрiльцi - 400 багнетiв;
3. Чорноморський курiнь - 400 багнетiв;
4. Вiльне козацтво заводу Гретера i Кривенка - 300 багнетiв;
5. 2-а юнацька школа - 500 багнетiв (138,N3,с.5). Інформацiя Євтимовича правильна тiльки щодо першого та частково другого пунктiв. Так, вiн дає нам загальне число Вiльного козацтва Києва, яке стояло на облiку iнтендантства Вiйськового Секретарiату (звiдки i походить така точна цифра). Однак разом В.Євтимович писав, що це є Вiльне козацтво безпосередньо Вiйськового Секретарiату, що є очевидною помилкою. Чисельнiсть Сiчовикiв була збiльшена Євтимовичем на 80 багнетiв, чорноморцiв - на 250, юнакiв - на 350. Щодо загону заводу Гретера i Кривенка, то вiн був складовою частиною всього Вiльного козацтва та нараховував не бiльше 60 бiйцiв.
Прагнув зробити пiдрахунки вiрних українських частин i iсторик Сiчового Стрiлецтва О.Думiн. Ось якi данi подав вiн:
1. Загони п'яти українських полкiв - разом 478 багнетiв;
2. Сiм рiзних загонiв - 620 багнетiв (з них вiльних козакiв 200 багнетiв);
3. Вояки рiзних технiчних частин - 200 осiб (42,с.57). Цi пiдрахунки також є досить сумнiвними. Найбiльше не вiдповiдає дiйсностi число в 478 багнетiв - загонiв українських полкiв. Викликає сумнiв i виникнення точної цифри (478, а не 500 чи навiть 480). Що ж до iнших пiдрахункiв О.Думiна, то вони дуже сумнiвнi та необгрунтованi.
Спробуймо зробити пiдрахунок, проаналiзувавши кожну частину окремо.
1. Богданiвський полк. Цей полк розташовувався навпроти подвiр'я "Арсеналу" на Московськiй вулицi в казармах 8-го залiзничного батальйону. Командував полком поручник О.Шаповал. Напередоднi боїв у полку нараховувалось до 500 воякiв. За свiдченням старшини А.Марущенка-Богдановського, в боях з арсенальцями, знаходячись у казармах, брало участь 140 богданiвцiв (166,с.22). Крiм того, ще частина богданiвцiв (чоловiк 160 - 170) дiяла разом з вiльними козаками. Отже, богданiвцiв, якi брали участь у вуличних боях, було близько 300. На нашу думку, це були рештки 1-го та 2-го куренiв полку iменi Хмельницького, якi дiяли окремо.
2. Полуботкiвський полк. Цей полк розташовувався в казармах 132-го Бендерського полку за адресою Кадетське шосе, 22 та вул. Керосинна (частини будiвель тепер не iснує, iншi належать Мiнiстерству оборони України).
У полку було до 800 воякiв. Полуботкiвцiв з початком боїв українське командування досить сильно пошматувало, а тому встановити чисельнiсть воякiв, якi брали участь у боях, дуже важко. Вiдомо, що до 31 (18) сiчня вони ще не були роздiленi та завзято стримували наступ шулявських червоногвардiйцiв. Порiвнюючи ще деякi факти, можна сказати, що полуботкiвцiв, якi виступили проти бiлшовикiв, було не менш 200 багнетiв.
3. Богунський полк. Богунцi розмiщувались у казармах 131-го Тираспольського полку за адресою вулиця Велика Дорогожицька, 74 (тепер вул.Мельникова, тут знаходиться Вiйськовий iнженерний iнститут Вiйськово-повiтряної оборони України). Командував полком сотник Дишлевський. У складi полку було понад 200 багнетiв. У вуличних боях брав участь загiн богунцiв у складi 35 старшин та 60 козакiв на чолi з штабс-капiтаном Погрiбним. Старшини полку сотник Дишлевський та хорунжий Оскiлко були прикомандированi до штабу Шинкаря. Загiн богунцiв був одразу перекинутий пiд "Арсенал", де перебував аж до його падiння (46,42).
4. Курiнь Сiчових Стрiльцiв. Курiнь у той час (грудень 1917 - сiчень 1918 року) знаходився в примiщеннях Духовної семiнарiї на Вознесенському спусковi (тепер тут Академiя Образотворчих Мистецтв). Командував сiчовиками хорунжий (у сiчнi 1918 року) Євген Коновалець. У куренi тодi були 2-а пiша та кулеметна сотнi загальною чисельнiстю 320 багнетiв та 8 кулеметiв. Крiм того, до куреня були доданi кадри 2-ї студентської сотнi - 20 студентiв i гiмназистiв на чолi з полковником М.Сварикою. Так, загальна чисельнiсть сiчовикiв сягала 340 багнетiв. Усi вони взяли участь у вуличних боях (14).
5. Гордiєнкiвський полк. Гордiєнкiвцi прибули до Києва напередоднi вуличних боїв - 28 (15) сiчня 1918 року та розташувались в ешелонi на станцiї Київ ІІ - Товарний. У полку на той час було 400 багнетiв. Командував полком полковник генерального штабу В.Петрiв. Увесь полк узяв активну участь у київських вуличних боях та досить сильно вiдзначився (178,с.93-95).
6. Чорноморський курiнь. Цей курiнь, складений з матросiв Чорноморського флоту, нараховував до 150 багнетiв. Знаходився вiн на київському етапно-розподiльчому пунктовi поруч з вокзалом. Курiнь вiд початку займав нейтралiтет, однак згодом майже всi його матроси взяли участь у вуличних боях.
7. Вiльне козацтво. За даними В.Євтимовича вiльне козацтво Києва нараховувало 643 багнети. На жаль, нам невiдомо, скiльки саме козакiв з цих 643 брали участь у вуличних боях. Збереглися спогади про двi частини вiльного козацтва: Днiпрову та Залiзничну сотнi. Днiпрова сотня була складена з робiтникiв заводу Гретера i Криваненка та нараховувала 60 багнетiв. Ця сотня брала активну участь у боях за "Арсенал" (174,с.21). Залiзнична сотня сформувалася з службовцiв станцiї Київ ІІ - Товарний. Входили до неї переважно 17 - 19-рiчнi хлопцi-залiзничники. Нараховувала вона до 50 багнетiв. Ця сотня захищала свою станцiю (164,с.34). Крiм того, нам вiдомо, що iснувала сотня станцiї Київ І - Пасажирський, набрана також з хлопчакiв. У нiй було понад 100 багнетiв. Ця сотня брала участь у боях на Шулявцi та пiд "Арсеналом". У Києвi були ще Рiвненська та Катеринославська сотнi вiльних козакiв, кожна по 40 - 60 багнетiв. Рiвненська сотня вiльного козацтва розташовувалась у цирку Шато, на вул.Миколаївськiй (тепер на його мiсцi кiнотеатр "Україна"). Вона брала участь у боях у центрi мiста та пiд "Арсеналом" (161,с.203). Досить сильними в Києвi були Подiльська, Лук'янiвська, Шулявська та Святошинська сотнi вiльного козацтва, якi нараховували 60 - 70 козакiв. Подiльська та Лук'янiвська сотнi боролися пiд "Арсеналом", Шулявська та Святошинська - на Шулявцi. Тож пiдроздiли вiльного козацтва, якi брали активну участь у вуличних боях, нараховували 550 - 600 багнетiв.
8. Громадськi вiддiли. Нам вiдомо, що з працiвникiв деяких установ Центральної Ради були створенi збройнi вiддiли. Так, Генеральний Секретар Микита Шаповал з працiвникiв Телеграфу та Головпоштампу сформував охоронний пiдроздiл у 25 - 30 багнетiв. Цей пiдроздiл забезпечував нормальну роботу Телеграфу та Головпоштампу. Озброїлись i робiтники адмiнiстрацiї Центральної Ради, яку очолив один з активних дiячiв Ради М.Єремiїв (140,с.145). Загiн Єремiєва мусив охороняти примiщення Будинку Вчителя, вiн нараховував 15 - 20 багнетiв. Не зовсiм "громадським" був загiн працiвникiв Вiйськового Секретарiату, оскiльки складався вiн переважно з офiцерiв. Нараховував загiн нв початку свого короткого iснування 37 багнетiв. Очолював його пiдполковник О.Жукiвський (138,N4,с.15).
9. Броньовi частини. У київських вуличних боях на боцi українських вiйськ брали участь три броньовики: один озброєний гарматою, а два - кулеметами. Броньовики з кулеметами бiльшiсть часу знаходились пiд "Арсеналом", броньовик з гарматою курсував по мiсту. Очолював усi броньовики поручник Борковський (170,с.11).
Крiм вище згаданих пiдроздiлiв, у Києвi була ще низка вiйськових частин: полк iменi Грушевського (800 багнетiв, знаходився на станцiї Київ І - Пасажирський), полк iменi Сагайдачного (800 багнетiв, розташовувався в казармах бiля Братського монастиря), полк iменi Шевченка (800 багнетiв, стояв у Василькiвському укрiпленнi), Понтонний курiнь (400 багнетiв, був навпроти "Арсеналу" в понтонних казармах), кiнний полк "Вiльної України" (300 шабель, мiстився за адресою Дiловий двiр 1 на шляху до Демiївки, тепер не iснує). Самокатний батальйон (тiльки-но повернувся до Києва, 400 багнетiв, квартирував у казармах по вул. Велика Кудрявська, 11). Полки iменi Грушевського, Шевченкiвський, "Вiльної України" та Самокатний батальйон були нейтральними, а тому ми їх не розглядаємо. Полк iменi Сагайдачного та Понтонний курiнь частково приєднався до бiльшовикiв, про що ми вже згадували.
Керiвництво вуличними боями здiйснювалось подвiйне, що було дуже неефективно та незручно. Владу над вiйськами Києва мали особливий комендант мiста отаман Ковенко з начальником штабу полковником Глiбовським, та командуючий Київським вiйськовим округом сотник Шинкар з начальником штабу хорунжим Самiйленком. Штаб Ковенка мiстився на Михайлiвськiй вулицi, а штаб Шинкаря - на Лютеранськiй (за кiлька сот метрiв).
Отже, українських вiйськ, якi боронили в Києвi Центральну Раду, 29 (16) сiчня було:
а) Богданiвський полк - 300 багнетiв;
б) Полуботкiвський полк - 200 багнетiв;
в) Богунський полк - 95 багнетiв;
г) Сiчовий курiнь - 340 багнетiв;
д) Гордiєнкiвський полк - 400 багнетiв;
є) Вiльне козацтво - 550 - 600 багнетiв;
ж) Громадськi вiддiли - 77 - 87 багнетiв;
з) броньовi частини - 3 броньовики.
Разом: до 1940 багнетiв, 3 броньовики. Як бачимо, чисельнiсть українських пiдроздiлiв була не набагато бiльша за бiльшовицькi частини. А тепер спробуймо хронологiчно вiдновити подiї в Києвi.

[Догори]