Короткий ідеологічно-виховний курс для ВО «Тризуб» ім. С. Бандери та «Правого сектора»

ПЕРЕДМОВА

Наявне сьогодні на частині українських етнічних земель державне утворення, що носить назву Україна, ні де-юре, ні де-факто не є гарантом забезпечення прав української нації. Отже, не є українським. Більше того, державний механізм, створений “під себе” духовно і фізично чужою до українських національних інтересів фінансово-політичною клікою, в обставинах системної політичної дезорієнтації сучасного покоління українців не сприяє його згуртуванню, а всіляко працює на поглиблення тенденції нівелювання будь-яких проявів боротьби за своє національне право, керуючись принципом “поділяй і володій”. Соборною ця держава теж не є. Процес державотворення в Україні неухильно рухається у фарватері усунення з історичної арени такого чинника як етнічно закорінене “об’єднання минулих, сучасних і майбутніх поколінь українців в Україні і поза нею сущих”. Розбудовується маріонеткова державка, де українцям відводиться роль населення, позбавленого національних ознак і прагнень, поділена територіально і настроєво на зони впливу різних закордонних центрів, котрі переслідують свої і аж ніяк не української нації інтереси. Не є, як бачимо, ця держава і самостійною. Отже за таких умов, не може виникати жодних сумнівів, що метою українського націоналістичного руху і нині має бути здобуття Української Соборної Самостійної Держави (УССД) – держави, яка б на всіх рівнях забезпечувала українській нації збереження, повноцінне існування і розвиток, була духовним осередком її згуртування.

А позаяк здобуття УССД можливе виключно шляхом перемоги української національної революції – з повним усуненням антиукраїнської системи цінностей, закладених в основу нинішнього “державотворення“ і утвердження, натомість, державотворчої системи на ґрунті української національної ідеї, – то єдино правильним шляхом досягнення української мети є революційний шлях.

Також треба усвідомлювати, що революції очолюють пасіонарні особистості, а необхідного розгону надають перейняті ідеєю і підпорядковані їй маси. Заволодіти настроями українського загалу і зорієнтувати його у русло боротьби за національні права здатна лише національна ідея; очолити боротьбу – лише авторитетна загальнонаціональна структура на чолі з єдиним Проводом.

Всеукраїнська організація “Тризуб” ім. Степана Бандери, від часу свого створення і по нині, є авангардом боротьби за УССД. Так склалося, що інші партії та організації так званого націонал-демократичного табору, не цілком усвідомлюють цей стан бездержавності українців, тому ведуть боротьбу із наслідками, а не намагаються усунути причину їх виникнення. І знову висувають, як прапорне, гасло: “За демократичний лад в Україні”, а не гасло “За самостійну національну державу українського народу” (С. Бандера, “Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”).

На ідеологічній та кадровій базах «Тризубу» було створене політичне об’єднання “Правий сектор”. Попри те, що кадровим ядром партії є члени “Тризубу”, організація орденського типу не розчиняється в партійних структурах, а діє і надалі в рамках, визначених Проводом ОУН при її створенні. Для членства ж політичної партії з-за меж “Тризубу” — це  унікальна  можливість долучитися до “українського визвольного руху, двигуном якого є ідеологія і концепція українського революційного націоналізму”.

Ми і надалі залишаємося єдиною силою, котра пропонує українському суспільству якісно іншу систему державотворення — систему реального народовладдя і націократії.

Ідеологічно-виховний референт ВО “Тризуб” ім. С.Бандери,
Керівник ідеологічного відділу “Правого сектора”
Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

ЩО ТАКЕ ІДЕЯ

Ідея (грец. εἶδος (ейдос); ιδέα — початок, принцип). За своєю логічною будовою ідея є формою мислення, різновидом поняття, зміст якого своєрідно поєднує в собі як об’єктивне знання про наявну дійсність, так і суб’єктивну мету, спрямовану на її перетворення. Вона органічно поєднує у собі теоретичні та практичні аспекти відношення людини до світу. Національна ідея становить платформу національної ідеології, визначає теоретичні засади національної свідомості. Водночас ідею філософи розглядають також і як приховану сутність будь-яких явищ, у такому сенсі національна ідея постає як прихована сутність нації, котра потребує виявлення та осмислення.

Українська національна ідея – це форма мислення українців про своє національне буття і мету свого існування.

Водночас українська національна ідея є передусім ідеєю здобуття, закріплення і розбудови національної держави – держави української нації на українських землях, яка б запевнила українській нації гарантований розвиток, а всім громадянам України – все бічну свободу, справедливість і добробут. Геніальне літературне формулювання української національної ідеї дав Тараса Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”.

Нація при цьому розглядається і як ширше, ніж поняття народу (етносу) і як те, що неможливо підмінити космополітичним поняттям “політична нація” (механічним об’єднанням громадян). Насправді нація – це усвідомлена і дієва єдність людей, об’єднаних довкола ідеї свободи, що  базується на етнічно-соціальному та духовно-культурному чинниках.

Поряд з Національною ідеєю вживають також термін «Ідея Нації», що в українському націоналізмі загалом постає як синонім національної ідеї.

ЩО ТАКЕ ІДЕОЛОГІЯ

Ідеоло́гія (грец. Ιδεα — прообраз, ідея, і λογος — слово, розум, вчення; буквально – вчення про ідеї) – це система ідей, що описує ставлення до існуючого і бажаного світу. Під ідеологією розуміють також базовий суспільний світогляд (та свідомість) або, у вужчому значенні, конкретну політичну доктрину, що визначає діяльність суспільних рухів та організацій.

Отже, ідеологія українського націоналізму – це осмислена і описана мислителями (ідеологами) суть української національної ідеї. Це націоцентричний суспільний світогляд та свідомість. Це система поглядів, ідей, переконань, цінностей та настанов, що виражають українські національні інтереси, а також методику і методологію забезпечення цих інтересів.

Під українським націоналізмом розуміють також: 1) Ідеологію національної свободи, свободи народів і людини. 2) Ідею і чин в імʼя України. 3) Ідеологію захисту, збереження і державного самоутвердження української нації. 4) Філософію національного буття. Тому націоналізм значно ширший і дієвіший за патріотизм як почуття любові до своєї Батькіщини, хоча і виростає з цього почуття.

Важливою складовою націоцентричного світогляду є національно-екзистенціальне, шевченківське мислення. Йдеться про мислення в категоріях захисту, розвитку і відтворення нації, базоване на національному імперативі чи категоричному наказі. Такий національний імператив добре свого часу сформулював Іван Франко: “Все, що йде поза рами нації – се або фарисейство.., або безплідний сентименталізм фантастів”.

Українському націоналізмові притаманний ідеалістичний світогляд.

Ідеалізм — протилежний матеріалізму напрям філософії, вихідним принципом якого є твердження, що в основі речей і явищ об’єктивної дійсності лежить не матеріальне, а ідеальне, духовний початок: світовий розум, ідея, відчуття і т. ін. При вирішенні т. зв. основного питання філософії — про відношення мислення до буття — ідеалізм виходить з визнання первинності свідомості, духу і вторинності природи, матерії.  Логічною світоглядною підставою ідеології українського націоналізму є християнський світогляд.

ДВА ТИПИ ПОЛІТИЧНОГО ОБ’ЄДНАННЯ: ОРДЕН І ПАРТІЯ

Історія вчить, що держава не може виникнути без дії такого політичного чинника, який може переконати суспільно активну частину народу в необхідності і можливості власної держави, започаткувати й очолити процес державотворення. Ця ж історія виявляє такі основні державотворчі чинники, як монархи, аристократія, шляхта (дворянство), буржуазія, інтелігенція, Церква. На жаль, жодного з них Україна на даний час не має – вони втрачені внаслідок багатосотлітніх окупацій. Витворити їх штучно неможливо, хоч такі спро6и (наївні чи провокативні) робляться.

Але є ще один державотворчий чинник, до творення і діяння якого кожен із нас може і повинен докласти всіх зусиль. Це – Національний Орден – об’єднання однодумців для реалізації української національної ідеї, передусім її політичного змісту і досягнення державності української нації через створення національної Української Соборної Самостійної Держави. Такий орден українці створили ще в 1929 році, і Організація Українських Націоналістів, не маючи ніколи зовнішньо-атрибутивних форм ордену, насправді за принципами внутрішньої організації і політичного функціонування була з перших днів свого існування Національним Орденом.

Для увиразнення відмінності між орденом і партіями, різної їх ролі в суспільстві, подаємо нижче низку тез-зіставлень. Частина з них аж надто виразно проявляється у нинішньому політичному житті України. Інші не такі зримі. Їх виявлення потребує заглиблення в теорію і практику політичного життя, але вони такі ж реальні.

ДЕКЛАРАЦІЯ НАЦІОНАЛІСТИЧНИХ ПРИНЦИПІВ

Наше основне і визначальне триєдине гасло: “Бог! Україна! Свобода!”

Бог: Метою людського існування є наближення до Бога – інакше людина, суспільство, держава деградують, вироджуються і занепадають. Гуманісти свою боротьбу з християнством почали із заперечення Бога й обожнення людини: “Людині гімн! Людині, а не Богу!” (П.Тичина). Через якобінство, соціалізм і соціал-демократію вони закономірно дійшли до націонал-соціалізму, який перетворював людину в звіра, і до комунізму, який творив безтямного раба і мільйонами винищував поневолені народи. Нинішні гуманісти через демолібералізм, космополітизм і глобалізацію ведуть не тільки окремих людей, а вже цілі країни шляхом атеїзму і денаціоналізації, гомосексуалізму і наркоманії.

Боротьба гуманістів-демолібералів “за добробут народу” – це насправді боротьба за матеріальні, а не духовні пріоритети в поведінці людей. Їхня боротьба за “свободу совісті” – це боротьба з совістю та духовністю людини і народу. Їхні заклики до людей “бути самими собою” в практиці життя завжди трансформуються в одне: бути свинею, хамом і рабом своїх недоліків і слабостей. Їхня боротьба за “права людини”, але без прав націй – це боротьба за поневолення і знищення націй. Їхнє протиставлення християнським і національним цінностям “загальнолюдського” – це боротьба за створення всесвітнього концтабору й утвердження себе в ролі диктаторів світу.

“Дорога до Бога лежить через Батьківщину” (Ю.Вассиян). Саме віра в Бога стимулює нас до боротьби за Свободу та національну державність України. Бо поневолений, обездуховлений і бездержавний народ приречений виконувати не Божу волю, а волю тих “вовків в овечих шкурах”, які паразитують на його крові та поті, формують не національно-релігійну, а рабську свідомість та мораль народу і ведуть цей народ до виродження і небуття. Без утвердження і культивування релігійної свідомості та моралі неможливе національно-духовне відродження, розвиток і гарантоване майбутнє української нації. Той, хто пропонує українцям щось інше, – це або політичний невіглас, або політичний шахрай, але неодмінно – мимовільний чи свідомий, явний чи замаскований слуга сатани.

Україна: Всемогутній Господь створив нас українцями, українською нацією, і хай святиться воля Його на віки віків. А слуги сатани століттями намагаються протидіяти Божій волі і або знищити нас на нашій же землі, або перетворити на росіян, поляків, мадярів, румунів тощо, на імперсько-“інтернаціональне” стадо “совєтський народ” чи на таке ж безлике, безтямне і звиродніле космополітичне бидло під назвою “політична нація”. Тільки у власній національній державі українці можуть зберегтися українцями і християнами, а Україна – Україною. І тому Україна для нас – понад усе! Захищаючи Україну, прагнучи створити українську національну державу, ми відстоюємо не тільки свої національні права, а передусім – Божу волю. І тому – з нами Бог!

Свобода: Бездержавний і підневільний народ не може діяти ні за законами Божими, ні за власними: він приречений жити так, як диктує йому той, хто його поневолив. А тому боротьба за Свободу людини, нації, України – це наш християнський і національний обов’язок. Немає для людини і народу перспективи самоутвердження без всебічного вдосконалення, немає вдосконалення і розвитку без Свободи, немає Свободи без обов’язків перед Богом і нацією.

Досягти Свободи український народ може тільки шляхом довершення української національно-визвольної революції – у власній національній державі. Зважаючи на те, що ті, хто зазіхає на Україну, хочуть не просто експлуатувати і грабувати, але й знищити нас як народ, для української нації гасло “Свобода або смерть!” було і залишається абсолютним категоричним імперативом.

Мета українських націоналістів

Здобути, закріпити і розбудувати Українську Самостійну Соборну Державу – державу української нації на етнічних українських землях зі своїм власним суспільним ладом, відповідно до потреб і бажань українського народу, який би запевнив українській нації всебічний розвиток, усім громадянам України – Свободу, Справедливість, Добробут.

Концепція боротьби українських націоналістів

Визвольна, революційна, безоглядна і масова боротьба українського народу за УССД, ведена власними силами Нації за всяких умов, усіма доступними методами на засадах ідеології українського націоналізму і під єдиним керівництвом націоналістичного революційного Проводу, створеного на базі Національного Революційного Ордену.

Наш найвищий національний обов’язок

Культивування і реалізація української національної ідеї – ідеї державного самоутвердження української нації, створення української національної держави з національною владою і дієвою системою українського національного народовладдя.

Національна ідея – це ідеологічна формула, яка виводиться не тільки з актуальних проблем суспільства, але й із постійних інтересів народу, націлює його на найбільш загальну, головну і визначальну проблему, від вирішення якої залежить і розв’язання поточних проблем, і здійснення всіх прагнень та задумів народу, і саме його буття в часі. Усі українські біди мають насправді одну причину – бездержавність української нації. Ключ до вирішення на користь народу всіх українських проблем один: створення української національної держави. Геніальне поетичне формулювання української національної ідеї дав Т.Шевченко: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля”. Будь-яка підміна цієї ідеї чимось іншим – це свідомий чи несвідомий злочин проти українського народу.

Національна держава – це суспільно-політична система, створена народом для розв’язання своїх поточних проблем, реалізації своїх інтересів і забезпечення собі гарантованого майбутнього. Національною державою керує обрана народом національна влада.

Національна держава – це завершення політичного самоутвердження народу, внаслідок якого він стає повноправним і єдиним господарем своєї долі на своїй землі, своєї держави і влади в ній, своєї країни і всіх її ресурсів.

Національна держава – це політична система, у якій влада (усі її гілки, структури, посадові особи) є носієм національної ідеї і послідовним захисником національних інтересів свого народу – як у самій країні, так і на міжнародній арені.

Національна держава – це держава, де головним і визначальним критерієм оцінки діяльності кожної владної структури, кожного урядовця, службовця, політика, громадського чи релігійного діяча, господарника, промисловця, бізнесмена, кожного громадянина є добро нації: на користь чи на шкоду їй зроблене, роблене або заплановане ними.

Національна держава – це та держава, яка діє в ім’я нації: у нашому випадку – в ім’я всіх “мертвих, живих і ненароджених, в Україні і не в Україні” сущих українців, тобто діє, пам’ятаючи і виконуючи заповіти предків, задовольняючи інтереси сучасників і дбаючи про долю майбутніх поколінь – на рідній землі і поза нею (не забуваймо: третина українців живе в інших державах).

Національна держава – це держава, в якій громадяни інших національностей визнають корінний народ господарем країни, мають не тільки рівні з ним права, але й обов’язки, знають і поважають його мову, закони та історію, мають необхідні умови для свого національного збереження і розвитку, виступають повноважними представниками культури свого народу, а не п’ятою колоною чужих держав.

Національна держава – це держава, соціально-економічна політика якої здійснюється за формулою: “Від створення і зміцнення національної держави – через захист економічних інтересів нації – до заможності кожного громадянина”.

Національна влада – це влада, яка є носієм національної ідеї народу і діє не в інтересах тільки якогось класу чи соціальної групи, а в ім’я цілої нації та всіх громадян національної держави.

Національне народовладдя – це узаконена система визначальної ролі корінного народу в державному будівництві та функціонуванні держави, за якої творити закони, керувати суспільством і судити громадян можуть тільки обранці народу – із числа носіїв національної ідеї цього народу.

Наша ідеологія

Український націоналізм – ідеологія захисту, збереження і державного самоутвердження української нації; це Ідея та Чин в ім’я України.

Наша політика

Боротьба за українську Україну, а не за можливість панувати над власним народом.

Наша боротьба

За владу народу, а не за владу над народом.

Наш метод

На диявола – хрест, на ворога – меч!

Наш принцип

Як не я – то хто? Як не тепер – то коли? Як потрібно – то можливо!

Наше поле діяльності

В усіх регіонах України, у громадах і колективах, на вулицях і майданах, у всіх місцях розселення українців, а не тільки в сесійних залах, кабінетах і коридорах влади.

Наше ставлення до неукраїнців

• побратимське – до тих, хто разом з нами бореться за українську національну державу;
• толерантне – до тих, хто позитивно ставиться до нашої боротьби за право бути господарями своєї долі на своїй землі: “Нам усім тут вистачить місця” (С.Бандера);
• вороже – до тих, хто протидіє процесам українського національного відродження і державотворення.

Наші вороги

Імперіалізм і шовінізм, комунізм і будь-яке лівацтво, демолібералізм і космополітизм, глобалізм і псевдонаціоналізм і всяка інша нечисть, що прагне паразитувати на крові та поті українців чи звести їх із магістрального шляху до своєї національної держави.

Наше двоєдине завдання

Провести якісні, революційні перетворення в інтересах української нації, але при цьому не ослабити і не поставити під загрозу саме існування незалежної держави. Зробити це цілком реально через поєднання державотворчих зусиль українського політикуму та народу, об’єднаних українською національною ідеєю.

Наше переконання

Доки український народ не розв’яже своєї головної проблеми – не створить власної національної держави, не узаконить свого права творити державу, формувати і контролювати владу, – доти жодна його проблема (політична, соціальна, економічна, міжнаціональна, військова, релігійно-конфесійна, освітня, культурна, екологічна тощо) так і не буде вирішена на його користь, доти над українцями на їхній землі пануватимуть чужі правди, чужі сили, чужа воля.

Наш ідеал

Людина правдивої лицарської чесноти, віддана всеціло своєму народові та його визвольній боротьбі з повною постійною готовністю на всі труди, невигоди й жертви, повна запалу, енергії й ініціативи провідника, бореться за свободу України та працює для неї в кожній ситуації і в кожному місці на земній кулі, вміє знайти, зорганізувати і повести до своєї мети своє оточення: невтомний борець за волю України, державник, революціонер.

Наше ставлення до християнства

Новий Завіт, Євангеліє – це усвідомлення Бога не тільки як Творця і Вседержителя, а передусім – як Отця й Учителя людини і людства.

Бог приходить не тільки до спільноти, народу, але передусім – до кожної окремої людини – як можливість стати, бути і за будь-яких умов залишатися Людиною.

Поява Месії як Сина Божого є знаком, зразком, прикладом стосунків людини з Богом.

Визначальним стає не припис, ритуал, розмір храмової данини тощо, а наповнення душі Духом Святим, не відкуп через пожертву, а усвідомлення гріха, Покаяння і Прощення.

Бог приходить не тільки у свідомість і світ людини, але й у її душу. У цьому сенс віри, людяності, спасіння. Любов і Милосердя стають моральним ідеалом, імперативом і регулятором поведінки.

Абсолютна підпорядкованість Богові, божественній науці Любові дарує людині найвищу – внутрішню, духовну свободу. “Раб Божий” – формула свободи від злої волі земних владик. Поняття Свободи – права жити за законами Божими і власними, національними – стає ідеалом, нормою та обов’язком людей і народів.

Визначальною засадою і нормою Христос проголошує не просто терпимість до іншого, не ритуальну жертву чи “календарне” добродійство, а Любов як активний вияв доброти до цього іншого. Бо тільки Любов до Бога і до ближнього відкриває душу для Духа Святого, створює передумови для об’єктивної самооцінки, для щирого Покаяння і зближення душі людської з Духом Святим, тобто з Богом.

Христос уточнює і розмежовує поняття “ближнього” та “ворогів ваших” – і поняття ворогів Бога та Божого в людині як Його творінні. Перших треба любити (аж до “підстав другу щоку”), іншим треба протиставлятися (аж до бича у храмі і смерті на хресті). Бо християнська Любов не абстрактна, не розмита, не розпорошена в байдужості: вона активна, вона випливає з наскрізь духовно-революційного Благовістя і спрямована на його утвердження – і в людині, й у суспільстві.

Старозавітна Справедливість унормовує стосунки між людьми (“око за око, зуб за зуб”), але не дає виходу із глухого кута перманентних конфліктів.

Не відміняючи її (“Я прийшов не відмінити Закон, а сповнити його”), Христос дарує людству як морально-регулятивний принцип поняття Милосердя, що піднімає між людські стосунки на якісно інший, вищий рівень: “Ідіть, отже, і навчіться, що значить: “Я милосердя хочу, а не жертви” (Мт. 9:13). Так християнська Любов органічно поєднує до того взаємовиключні речі – Закон і Милосердя.

Добро перестає мислитись як якість – доброта: воно активізується і мислиться як дія. Добрим вважається не той, що не чинить зла, а тільки той, що не за приписом, а спонтанно, з Любові, за велінням Совісті – Духа Святого в собі – чинить добро (П.Скунць: “Браття, браття, правда невблаганна: для добра не досить доброти”) і здатний піднятися над особистою кривдою до Прощення – в ім’я припинення зла й утвердження добра. Звідси, до речі, й чисто українська презумпція добродійства в людині, яка виражається через звертання: “Добродію!”

Божі заповіді стають абсолютними, бо не передбачають винятків чи вибіркового застосування.

Жертва перестає бути засобом відкупу-підкупу, вона сакралізується, символізується і стає знаком добровільного і щирого духовного зв’язку людини з Богом. Нормативним виходом із моральної кризи, із гріха стає не пожертва, а Покаяння.

Жертовність набирає високого духовного смислу, для християнина природною стає особиста жертва в ім’я вищих ідеалів (“І немає вищої любові понад ту, коли хтось життя віддає за друзів своїх”). Вигода і навіть саме життя перестають трактуватися як найвищі цінності: “Проби смерті не витримує те, що є витвором самого життя. А оце мільйони людей, цілі народи в обличчі смерті захищають правди і цінності, які їм дорожчі від самого життя! Бо людська душа походить від Того, Хто споконвіку був перед життям і буде після життя, вічно, а оборона великих правд більше наближає людську душу до Бога, ніж життя” (С.Бандера).

Людське життя набуває сенсу – наближення до Бога. Божа Наука стає не тільки категоричним імперативом поведінки, а сутністю душі людини.

Християнин не чинить зла не тому, що боїться кари, а тому, що остерігається гріха, який відвертає, віддаляє, відчужує його від Бога. Християнський “страх Божий” – це не паралізуючий язичницький чи старозавітний страх перед Силою: це органічна і шляхетна відраза до спокуси і зла, свідоме протиставлення їм і подолання їх у собі на шляху до життя вічного, до Бога.

Праведність не зводиться до виконання приписів, а усвідомлюється як процес постійного морально-духовного вдосконалення за Божою наукою (Христос: “Я – дорога”) і безкорисливого доброчинства за покликом душі.

Христос закликає своїх учнів до праведності, але головним завданням ставить перед ними і, отже, усіма християнами не особисту святість, а усвідомлення шляху, яким треба йти в житті, й апостольський Чин – поширення й утвердження Євангелія Любові (“Ідіть і навчайте всі народи…”). Апостоли стали святими зовсім не тому, що найбільш строго дотримувалися ритуалу та приписів чи приносили найщедріші пожертви…

Через Христа Сутність, Ідея, Істина розкриваються, конкретизуються в реаліях, нормах та ідеалах людського життя і тим сакралізують їх, а тому стають сенсом особистісного і національного буття – буття від Бога, з Богом, в ім’я Бога. Єднання в Бозі стає метою й обов’язком людей і народів, воно одержує найнадійнішу основу – духовну. Опір, усі протиставлення цьому не можуть бути абсолютно-кінцевими – вони долаються Христовою наукою, Його прикладом, Його жертвою.

Християнство стає світовою релігією, його поширення й утвердження неспинне, бо воно відкриває кожному ті животворчі правди, які здатні ушляхетнювати людину, одуховлювати суспільство і вести людство до Бога.

Сила християнства – саме в його безпосередньо-божественній інтерпретації. Христос не просто нагадує і проголошує божественні істини: Він пояснює, тлумачить, своєю поведінкою маніфестує їх, бо Він сам – найвища Істина. І Христова наука – це абсолютна інтерпретація абсолютного вчення абсолютним авторитетом.

Але є ще й релігійно-конфесіональна (церковна), теологічна, світська, наукова, філософська, особистісна інтерпретації. Здійснювані в добрих намірах, вони мають право на існування і можуть бути навіть дуже корисними людям. Але тільки за умови, якщо не забувати про визначальні критерії їхньої істинності: повна відповідність божественній – Христовій інтерпретації та християнська якість кінцевих результатів – “плодів” цих тлумачень.

Інакше – нове книжництво та фарисейство, нові секти і розколи, нові спроби перетворити релігію в ідеологію і все нові й нові “вовки в овечих шкурах”. І тоді запановує не вдосконалення себе за наукою Божою, а пристосування її для себе чи якогось владоможця;

не чистота віри, а змішування праведного з грішним чи Божого – із “кесаревим”;

не пастирство і духовна опіка віруючих, а заклопотаність євроремонтами і цінами на іномарки;

не культивування в людях суті християнства, а нагороди і відзнаки тим, що “в дар Тобі приносять з пожару вкрадений покров” (Т.Шевченко); не праведний гнів проти сил Зла, а заклики до покори, співпраці та єднання з ними; не бич Божий для очищення духовного простору України, а біганина з кропилом по установах безбожної влади і злодійських офісах… А це – гріх і відхід від Істини. Це віддаляє людину і Церкву від Бога, отже – руйнує творіння Божі. Спасіння душі, велич Церкви і Свобода народу – у науці, прикладі і жертві Христа.

Християнство – основа, суть і мета людського буття, а отже – і нашої ідеології. Без християнства немає українського націоналізму. Без націоналізму не буде Свободи нації. Без Свободи не буде українців та України. А звідси – і наше головне і визначальне гасло: “Бог, Україна, Свобода!”

…Спаситель прийшов у наш світ як людське немовля – як можливість життя. І саме люди мали подбати, щоб немовля стало дорослим, а ця можливість – реальністю. Христове вчення приходить до кожної людини. І сама людина має подбати, щоб зерна істини закоренилися і проросли в її душі живою вірою. Дитя треба ростити й охороняти. Віру треба культивувати і захищати. Степан Бандера вчив: “Нам треба не відмежовувати оборону християнської віри і Церкви від національно-визвольних змагань, тільки зосередити головну увагу і головні зусилля довкола тих найважливіших тверджень, проти яких ворог спрямовує найсильніший наступ”.

Воїн Української Національної Революції повинен не тільки знати і пам’ятати про це – ми маємо жити цим і в ім’я цього.

Наше ставлення до законів держави
Конституція – це закон і не більше: основний, але – тільки закон. І утверджувати національну ідею треба передусім у свідомості народу, а не тільки в Конституції.

Народ може існувати і без Конституції, але він приречений без своєї національної ідеї, яка перетворює його в націю і утверджує як господаря країни.

Національна ідея вища за закон.

Закон творять люди, а національну ідею творить дух нації – той “дух одвічної стихії”, який зберіг її “на грані двох світів” упродовж тисячоліть і без якого в неї немає майбутнього.

Закон тільки унормовує життя суспільства, національна ідея надає смислу життю народу.

Закон не може ні ігнорувати, ні замінити, ні відмінити національну ідею – хіба що він свідомо твориться для нищення нації.

Закони творить кожне покоління – для себе, національна ідея – надбання цілої нації: вона належить усім “мертвим, живим і ненародженим землякам моїм в Украйні і не в Украйні” (Т. Шевченко).

Національна ідея – генеральна мета нації, закон – лише засіб реалізації національної ідеї через юридичну норму, адекватну сучасним обставинам життя народу.

Національна ідея – категорія постійна, закон – категорія змінна.

Зміна закону – норма в державотворенні, зміна чи підміна національної ідеї – національний злочин.

Горе народові і державі, де закони влади суперечать національній ідеї.

Якщо закон суперечить національній ідеї, то це вже не закон, а інструкція для наглядачів і правила поведінки для рабів.

Громадянин чинить зло, якщо виконує закон, спрямований проти нації, держави, людяності.

Сутність нашої релігійної політики

Ми виходимо з того, що юдеїв, християн і мусульман об’єднує спільна віра в єдиного Бога.

Ось, для прикладу, як це виражено в Корані (Сура 2,59 (62): “Воістину, ті, які увірували, і ті, хто навернулися в юдейство, і християни, і сабії, які увірували в Аллаха і в останній день і творили благе, – їм їх нагорода у Господа їх, немає над ними страху, і не будуть вони опечалені”. Аналогічні думки знаходимо і в Торі (Старому Завіті), і в Євангелії (Новому Завіті). Тому для справді віруючих людей різних віросповідань ніякого нездоланного провалля між цими релігіями насправді не існує. І саме це має бути головним і визначальним – наріжним каменем у наших і релігійних, і світських взаєминах. Інакше ми й надалі будемо заручниками різних надінтерпретацій і відвертих фальшувань Писання.

Кожна окрема традиційна релігія – це специфічна форма вираження цієї віри, у якій те ж саме Божественне Вчення про необхідність духовного і морального вдосконалення, людинотворення і людського співжиття за законами Бога виражається у різних, природних і доступних для людей окремих культур виявах. Кожна з цих релігій – це різні шляхи до однієї мети: до Бога. Шлях до Бога зближує і згуртовує людей – і в межах однієї релігії, і віруючих різних релігій. У позбавлених віри (безвірників), у противників віри в Бога (атеїстів) і в поверхово віруючих цей найпотужніший з усіх фактор єднання людей і народів відсутній.

Кожен обряд, культово-ритуальні та регулятивно-нормативні приписи кожної релігії – це не освячені Богом засоби розмежування людей, а допущені Богом специфічні особливості, які є неминучим результатом органічного поєднання єдиного віровчення з різними культурами. Використовувати ці відмінності для власного самозвеличення, для протиставлення релігій і для релігійного шовінізму – це гріх перед Богом і злочин перед людьми: не можна применшувати чи ігнорувати у віровченні божественне і абсолютизувати в ньому людське. У питаннях віри мудрість полягає не в тому, щоб помітити очевидне і вказати на відмінне, а в тому, щоб знаходити сутнісне і культивувати спільне.

Рух у протилежному напрямі – через нетерпимість до інших форм поклоніння тому ж єдиному Богу, через творення у своїй релігії різних течій, конфесій, сект тощо – це справа не Божа, а людська. За такого підходу запановують підозрілість, ненависть і розбрат, тоді стає ворогом кожен, хто вживає інше ім’я Бога, молиться рідною, а не чужою мовою, хреститься трьома, а не двома пальцями, має хрест не з трьома, а з одною поперечкою… І якою б палкою не була така віра, з яким би фанатизмом вона не утверджувалась, якою б щирою не була ненависть до іновірців і переконаність у своїй правоті, але правда одна: це шлях не до Бога, а від Бога.

У нас, християн, юдеїв та мусульман України, є і спільне, і відмінне. Якщо всі ми головним і визначальним у своїх взаєминах зробимо святе і спільне для нас божественне, якщо спільними зусиллями утвердимо в державі єдиного законного господаря – українську націю, якщо разом відстоїмо право кримських татарів на їхнє політичне самоутвердження в українській державі, якщо спільно дбатимемо про розбудову держави, влада в якій буде зацікавлена в єдності, а не, як досі, у розбраті своїх громадян, – то й житимемо у мирі і злагоді: нормальні люди в нормальній державі. “Нам усім тут вистачить місця”, – учив Степан Бандера. В іншому випадку ми приречені повторити, а можливо, і примножити помилки попередніх поколінь.

Хтось скаже: така релігійна гармонія – це утопія. Ні, це цілком досяжна річ, якщо не сплутувати Боже з людським, грішне – з праведним, а релігійне – з політичним.

Наше бачення участі націоналістів у владі

Ми переконані, що єдиним шляхом розбудови Нації і Держави може бути тільки Національна Революція, здійснена силами всього українського народу під проводом Національного Революційного Ордену.

Проникнення націоналістів у табір влади слід розглядати як допоміжний чинник революції. Вони, у разі входження у владні структури, повинні і дальше діяти там у строгих рамках згідно “концепції участі націоналістичних партій у владних структурах”.

Концепція повинна базуватися на таких засадах:

В органи влади член націоналістичної Організації йде не сам, а його за згодою посилає туди Організація.

В своїй діяльності він підпорядковується рішенням Організації, яка його туди послала.

Балотуючись кандидатом у депутати, не дає пустопорожніх обіцянок, а зобов’язується лише одне – боротися на всіх рівнях за утвердження державності української нації.

Кожен член Організації, хто йде у владні структури, чітко усвідомлює, що це ворожа Україні і українцям державна система.

Перебуваючи в представницьких органах влади, він не робить спроб еволюційним методом її реорганізувати, не скріплює цю антиукраїнську, антинародну систему влади, і тим самим допомагає ворогові розбудовувати “нічийну” державу, а сприяє Організації у підготовці до ліквідації цієї системи.

Використовує своє депутатство для пропаганди української національної ідеї, ідеології українського націоналізму, програми Організації.

Сприяє консолідації українських громад, прирощенню їхньої національної свідомості.

Допомагає зорганізуватися українським громадам у боротьбі за свої законні права, проти антиукраїнських сил та сваволі державних чинуш.

Постійно обирає необхідну для Організації політичну та ін. інформацію.

Допомагає вирішувати фінансові та матеріальні проблеми Організації.

Активно поборює усі спроби прийняття будь-яких рішень, що шкодять нації, суспільству і державності України.

Ініціює прийняття рішень, які виходять з націоналістичної Програми.

В очах громади, політикуму і людей влади, є постійним прикладом для наслідування для інших депутатів.

Відхід від цього положення: бунтарство, анархізм, самодурство, особистий кар’єризм та паразитування на націоналізмі, – вчинки які є кари гідні.

Наше трактування режиму внутрішньої окупації української нації

Внутрішня окупація – це така форма поневолення, коли народ опиняється під зловорожою владою вже не іноземних загарбників, а внутрішніх антинародних та антинаціональних сил, які зводять до мінімуму політичні права корінної нації (а це майже 80% населення), захоплюють і використовують виключно у власних інтересах державний механізм, фінансову сферу, економіку, інформаційний простір країни, намагаються штучно ділити і деморалізувати, денаціоналізувати і нищити поневолену ними націю, щоб унеможливити її згуртування під прапором своєї національної ідеї, її визвольну боротьбу і своє власне – національне державотворення і народовладдя.

В Україні внутрішню окупацію здійснюють колишні московські окупанти та колонізатори, московська п’ята колона у вигляді різних “червоних” та “лівоцентристських” партій, п’ята колона західного демолібералізму у вигляді різних “центристських”, “правоцентристських”, “демократичних”, “національно-демократичних” і навіть “теж-націоналістичних” організацій, а всі вони обслуговують основного грабіжника й узурпатора влади – чужорідний і космополітичний транснаціональний олігархічний капітал кримінального походження.

ДЕКАЛОГ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА

Я – дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя:

1. Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.
2. Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.
3. Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.
4. Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.
5. Пімстиш смерть Великих Лицарів.
6. Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.
7. Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.
8. Ненавистю і безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.
9. Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять тебе виявити тайни.
10. Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства і простору Української держави.

Автор – Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ

ПОЯСНЕННЯ “ДЕКАЛОГУ”

Вступ “Я – Дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської потопи й поставив на грані двох світів творити нове життя”. Він виражає світогляд українського націоналіста-революціонера, що його найвищою метою життя є служіння своїй Нації. Нація – це кровно-родова та духовна спільнота, що впродовж років на спільній землі витворила спільну мову, звичаї і віру, змагаючи постійно до самозбереження і самореалізації, проявила в цілому ряді поколінь спільні ідеї, задуми, заповіти, зуміла керувати сама собою, творити самостійне життя, збудувати власну державу і дальше змагає за всебічний свій розвиток, за духовну єдність, політичну незалежність та соборність.

Спільна підсвідома невпинна воля наших предків (одвічна стихія) – творити власне вільне життя і могутність (ідея – провідна думка – дух стихії), що зродилась ще тоді, коли сплила перша крапля крові в обороні нашої землі, через цілі віки спонукувала наших предків ходити в походи, боронити кордони і віддавати життя за рідну землю, сьогодні наказує нам боротися за відродження Нації в могутній самостійній державі і буде вести майбутні покоління до слави та величі. Українська Нація розташована на кордоні Європи і Азії (на грані двох світів), сусідувала з західними державами, як Литва, Польща, Чехія, а на схід – з азійськими народами і племенами. Туди на схід, на далекі степові простори Україна несла світло культури.

З нутра Азії від найдавніших часів проходили страшними навалами дикі азійські орди (татарська потопа). Тому-то Українська Нація майже всю свою історію заповнила героїчною боротьбою проти цих кочових орд, обороняючи сама себе, свої землі, а тим самим західні народи перед руїною. В тій боротьбі виплекав український народ лицарські прикмети, героїчну духовність – сприймати життя як боротьбу і загартувався в боях, освячуючи рідну землю кров’ю найкращих своїх синів.

В сьогоднішній боротьбі проти новітніх нащадків азійської орди, а також проти всіх ворогів нашої державності, нашої Нації, виконуємо ми, українські націоналісти, священну місію – творити нове життя. Ми боремось за могутню Українську Самостійну Соборну Державу, в якій українці будуть господарями своєї землі, в якій буде справедливий соціальний лад, добробут і порядок. Ми боремось за духовну єдність Української Нації, за нову героїчну духовність, нові моральні вартості. Ми боремось за справедливий лад у світі, за самостійні держави всіх народів на власних землях. Цій боротьбі мусимо посвятитись повністю, не зважаючи ні на які жертви. Мусимо вести боротьбу в усіх ділянках життя, всіма засобами і способами, залежно від обставин і вимог часу.

1. “Здобудеш Українську Державу, або згинеш у боротьбі за неї.” Найвища наша мета – це розвиток Української Нації, її вільне життя і велич. Найкраще і всебічно нація може розвиватись тільки в своїй самостійній державі, тому ми в першу чергу мусимо вибороти саме Українську Самостійну Соборну Державу. Щоб забезпечити існування майбутніх поколінь нашої Нації, український націоналіст-революціонер готовий віддати навіть своє життя.

Українська Самостійна Соборна Держава – це невідкладна вимога для існування і розвитку Української Нації. Без неї наша Нація була поневолена і нищена всякими наїзниками і ворогами. Також і сьогодні грозить їй деградація, духовне і фізичне знищення. Відповідальність перед могилами наших предків, боротьба за заможне і вільне життя всіх українців та думка про життя майбутніх поколінь, наказує вести боротьбу, нищити ворога та віддати всі свої сили і навіть своє життя для неї.

Цю заповідь пам’ятали наші предки впродовж сторіч, коли піднімали меч, щоб здобути собі волю. За цю Ідею пролив наш народ найбільше крові в боротьбі з ворогами, встелив густо костями рідні землі, за неї згинули тисячі серед мук, тортур, на палях, гаках, в тюрмах і льохах. В ім’я цієї Ідеї виспівав наш народ найкращі свої пісні, думи, молитви і псалми, трудився в полі і в хаті, творив високу культуру, ростив нове покоління, щоб відомстити кривду, здобути славу. Це все освячує цю Ідею у віках і подає її, як найкращий, як найсвятіший обов’язок життя кожного українця. Цілі тисячоліття боролась наша Нація за гідне існування, хоч приходилося складати величезні криваві жертви, тому і нащадки – українські націоналісти-революціонери справедливо і доцільно продовжують цю боротьбу, щоб не вкрити ганьбою і соромом світлу пам’ять предків. Кров і смерть мільйонів не сміють пропасти даремно, вони кличуть все нових борців до чину.

Смерть в боротьбі за волю, могутність і славу України – це вічне життя у пам’яті народу, це вічна слава у вінці Нації, це вічний рай у Господа. Кожна смерть – це новий доказ святості і справедливості нашої Ідеї, її живучості і перемоги.

2. “Не дозволиш нікому плямити слави, ні честі Твоєї Нації.” Славою і честю Твоєї Нації є: тисячолітня історія, великі історичні постаті, їх героїчні чини, святі ідеї твоїх предків, їхня войовничість, культура, віра, мова, загосподарена українська земля, здорове сучасне українське покоління. Коли ворог зневажає ці вартості, він топче в болото весь народ і Тебе, бо честь і слава Твоєї Нації – це Твоя честь і слава. Людина, що потоптали її національну честь і славу, є цілком безвартісна. Отже, на кожному кроці гостро і безпощадно поборюй всякі ворожі наклепи і брехні, що очорнюють і плюгавлять Українську Націю. Не дозволяй, щоб ворог викривляв душі людей, щоб говорив одверто в Твоїй присутності проти українського народу, щоб розповсюджував між населенням підлу і брехливу літературу. Не смієш вести з ворогом привітні розмови, розважатися з ним, хвалити ворогів і їхній лад. Хай розгорається в Тобі ненависть і гнів до ворога. Тільки рішучим чинним спротивом зможеш оборонити честь Твоєї Нації.

3. “Пам’ятай про великі дні наших Визвольних змагань.” Великі дні наших Визвольних змагань – це національні свята пам’яті славних героїв і важливих історичних подій. Ці дні нагадують нам велич і славу України, героїчну боротьбу нашого народу, велетенські постаті нашої історії, їхні чини і смерті. Святкуючи ці дати, ми духом зв’язуємося з усіма героями, їхніми змаганнями, волею, почуваннями, ідеями, продовжуємо їх в нашому житті, праці, боротьбі, створюючи єдину історичну тяглість, духовний зміст та свідомість історичного покликання.

В ці дні вмій утримати святковий настрій, показати зовнішньою поведінкою про святість і вагу цього дня. Коли це скорботний день, шануй його постом, мовчанкою, відмовляючись у цей день від усяких розваг і задоволень, головне – не забувай про тих, що загинули в боротьбі, а їхні могили стоять запущені і занедбані. Використай всяку можливість, щоб разом з народом пережити як слід веселі чи сумні хвилини тих святкових днів.

4. “Будь гордий з того, що Ти є спадкоємцем боротьби за славу Володимирового Тризуба.” Наша боротьба триває від віків. Найбільші успіхи в цій боротьбі осягнув наш народ за часів князя Володимира Великого. На широких просторах повстала могутня Київська Держава, що її кордони були укріплені потужними валами і лицарськими залогами. Столиця Української Держави – Київ, пишався золотоверхими будівлями, був вогнищем культури на Сході Європи, торгівельним комунікаційним осередком на Захід і Схід. Слава, велич і могутність Княжої держави лунала по цілому світі: володарі чужих держав зав’язували дипломатичні і родинні відносини. Як символ цієї величі української соборної державності був Золотий Тризуб, що його прийняв князь Володимир за державний герб. За таку могутню і соборну Україну, за справу Володимирового Тризуба йшли в походи княжі вої, козацькі полки і нові армії.

Отже, гордись славним минулим наших предків, гордись, що Ти є українець, бо перед Твоєю Нацією велике майбутнє. Ніколи українець не був рабом, ніколи не просив ласки у ворога, ніколи не кинув з рук меча, ніколи не відрікався свого народу. Ціни й шануй свій народ, свою мову, історію, культуру і землю. Хто гордий за себе і свою Націю, ніколи не зрадить її, не піде на службу до ворога. Він буде з найвищою посвятою працювати для Великої Справи, а коли прийде потреба, проллє свою кров. Служба для цієї справи творить Тебе повною, вартісною людиною, оздоровлює, веде до ясних чинів і слави.

Виконуй кожний наказ так, щоб це свідчило про Тебе, як гідного нащадка великих князів. На кожному кроці між своїми і чужими, в селі і місті, пам’ятай, що Ти є носієм української культури, величі і слави.

5. “Пімстиш смерть Великих Лицарів.” Вороги Української Нації вбивали її найкращих синів, вождів, провідників, політичних мужів (Великих Лицарів). Вони всі згинули жорстокою смертю від ката за те, що справедливо боролися за волю для Тебе, Твоєї сім’ї і цілого українського народу. Така боротьба є завжди свята, а хто протидіє їй – це є злочинець, тиран. Тому-то помста за смерть Великих Лицарів нашої Нації є конечною, доцільною, справедливою, святою. Гаряча їхня кров, що просякнула чорну землю, кличе про помсту. Ця кров пече Тебе вогнем, щоб Ти не простив кривди. Ця помста була, є і буде святою.

6. “Про справу не говори з тим, з ким можна, а з тим, з ким треба.” Це найважніша і необхідна заповідь для підпільної праці і боротьби. Законспірувати наш рух і осіб, місця перебування, зв’язки і т.д. – це певна запорука успішної і переможної боротьби. Широке пропагування поміж українськими народними масами та чужими народами нашої Ідеї, боротьби, хоробрості і геройства – це обов’язок кожного українця. Не тим покажеш свою щирість, що знаєш і говориш другим про таємні справи, але мовчанкою і героїчними вчинками, що самі будуть говорити про Тебе. Не поширюй непотрібні вістки про особисті справи людей, які працюють в Організації. Не займайся плюгавими і підлими інтригами. Не нарікай голосно на невідкладні обставини, незадовільні успіхи нашої праці, втрати, в присутності сторонніх людей. Твої слова – це наказ для підлеглих, це поради для других, це заклик до боротьби широких народних мас, це свідоцтво про Твій характер і вартість.

7. “Не завагаєшся виконати найнебезпечнішого чину, якщо цього вимагатиме добро справи.” Твоїм ворогом є ворог Твоєї Нації, що вбиває її боротьбу до волі. До цього ворога будь суворий і жорстокий. На перемир’я з ворогом Ти не йди, бо він Тебе знищить. Хай Тебе не лякає ворожа кров і трупи. Ми обороняємо свою честь, землю, народ, право і життя. Співпрацювати з ворогом дозволяється лише тоді, коли хочеш його знищити.

8. “Ненавистю й безоглядною боротьбою прийматимеш ворогів Твоєї Нації.” Для України – для щастя мільйонів тих, що живуть тепер і будуть жити, мусиш посвятити себе цілого. За цю Ідею, не вагаючись, наші полки виступали в далекі походи, ставали до боротьби проти тисячних орд. Отже, ні сім’я, ні дім, ні господарство, ні багатство не стануть Тобі на перешкоді вступити на шлях боротьби. Ніяка небезпека, ніякий жорстокий ворог, ніяке важке становище, ніякий трудний чин не зневірить Тебе, не спинить у праці і боротьбі. Не дивлячись на те, чи політичне становище в міжнародному світі сприяє нам, чи ні, – борись за найвищу святу Ідею, не сходи зі шляху боротьби, не дивись на втрати чи ворожі удари. “Не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ!”

9. “Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ані смерть не приневолять Тебе виявити тайни.” Щоб здобути тайну Організації, знищити наш націоналістичний рух і революційні кадри, вороги можуть вжити різних засобів: просьб і погроз, кривавих тортур і різних мук. Але ніякий шал, ні дикий гнів не поможе ворогам знищити відвічного змагання великої Української Нації до самостійності і могутності. В нашій історії маємо багато прикладів надлюдського геройства, що довершили ті, яких не зламали ні тортури, ні смерть. Це козак Байда, що три дні висів на гаку, але не зрадив свого народу. Жінка – Ольга Басараб, згинула скривавлена від побоїв і катувань, не зрадивши найменшої таємниці. По-геройськи загинули, не зламавшись, Білас, Данилишин, Легенда і другі борці. Їхні імена стали безсмертними.

Так поступай і Ти, коли опинишся в найбільш критичному безвихідному положенні. Спокійно і холоднокровно вбити себе, вистрілити собі в лоб, або розірватися гранатою, це доказ Твоєї ідейності, самопосвяти, відваги і витривалості. Так краще зберігається таємниця Організації і ніколи ворог не зможе її здобути. Тоді буде твердо оцементована наша ідейна сила і гарантована перемога нашої справи, що забезпечить вільний розвиток мільйонів поколінь нашої Нації.

10. “Змагатимеш до поширення сили, слави, багатства й простору Української Держави.” Здобути Українську Державу набагато легше, ніж її утримати. Це підтвердив історичний досвід. Саме тоді треба докласти найбільше зусилля, щоб розбудувати багатство і силу Української Держави. Українська Нація хоче будувати свою державу на рідних землях (етнографічних та історичних), де жив від віків, управляв ними і закріпив за собою кров’ю у боротьбі український воїн і лицар.

Український націоналіст, здобувши Українську Самостійну Соборну Державу, повинен старатися і працювати для розбудови української сили, величі і слави. Він повинен стати борцем за нову людину-українця, за сталевий його характер, високий ідейно-моральний рівень, за націоналістичне виховання молодого покоління, за фізичний здоровий стан української родини. Всі свої сили мусить посвятити для добра Української Нації, для розбудови всіх ділянок духовного і матеріального життя, щоб творити добробут і вільне життя української людини.

Для підкреслення того, що ОУН є для її членів не якимось механічним об’єднанням на зразок партій, але окремою вірою в політичній ділянці, було укладено “Десять заповідей українського націоналіста”, що стали загально знаними під своєю грецькою назвою “Декалог”. Сама назва походить від грецьких слів “дека” (десять) та “логос” (слово). Отже, десять полум’яних “слів” – коротких, але таких змістовних заповідей-наказів. “Декалог” був на протязі десятиліть і залишається тепер бойовим катихизмом українського націоналіста.

Автором “Декалогу” був Степан Ленкавський, тодішній ідеологічний референт Крайової Екзекутиви ОУН. Вперше “Декалог” був поширений, як вкладка до “Сурми”, влітку 1929 року.

Доповненням “Декалогу” мали бути “12 прикмет характеру українського націоналіста” (автор – Степан Ленкавський) та “44 правила життя українського націоналіста” (написані у Львівській тюрмі Зеноном Коссаком). Вони були написані кілька років пізніше, ніж “Декалог” і були продовженням намагання на відтинку ідеології та світогляду членів ОУН створити систему зобов’язуючих моральних законів, які допомагали б вирощувати кадри високоідейних, працьовитих, жертовних і активно наставлених до життя борців за інтереси Української Нації. Всі провідні члени ОУН були зобов’язані самі знати і пояснити їх низовим членам, зокрема юнацтву, в плані ідеологічного вишколу.

12 ПРИКМЕТ ХАРАКТЕРУ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА

Український націоналіст є:

1. Завжди готовий, це значить, що він є вояком Української Революційної Армії. Він бореться на великому всеохоплюючому фронті Української Національної Революції, віддаючи всі свої сили, готовий кожної хвилини віддати і своє життя. Український націоналіст є завжди у повній бойовій готовності.

2. Безкорисливий, це значить, що Ідею Українського Націоналізму й службу їй ставить він вище всіх скарбів світу цього. Для Неї він проміняє з радістю можливість спокійного та вигідного життя на тверду долю вояка-борця, теплу хату – на окопи чи тюрму. Щастя шукає і знаходить він у радості боротьби і перемоги на службі Великій Святій Справі. Лише у щасті Української Нації щастя українського націоналіста, її воля, слава і могутність – його найбільше бажання.

3. Чесний, це значить, що він ім’я націоналіста носить гідно й ніколи не сплямить його ніяким нечесним вчинком. Він завжди дотримується високих вимог націоналістичної моралі. Мораль опортуністичного світу породжує і плекає бездіяльність, страх, фарисейство та угодовство. Мораль націоналістична – це мораль нового світу, світу чину й боротьби. Її засади високі й тверді. Вона є основою чинного і чистого, мов кришталь, характеру українського націоналіста, Лицаря-Революціонера.

4. Дисциплінований, це значить, що він безоглядно підпорядкований і вірний аж до смерті Ідеї Українського Націоналізму, Організації Українських Націоналістів і своїм провідникам. Кожний наказ для нього святий. Він знає, що дисципліна – це основа організації сили, а анархія – це руїна. Тому він завжди підтримує авторитет Проводу Української Нації в Організації.

5. Активний та ініціативний, це значить, що він бореться всіма силами, використовуючи всі можливості, кожну хвилину для добра Великої Справи – Української Національної Революції. Він не знає бездіяльності. В нього за думкою і словом іде чин, мов за блискавкою грім. Бо життя – це рух, боротьба, а спокій – це застій і холодна смерть. Кожну ідею, організацію чи людину він оцінює по ділах, а не по словах. Пасивність – це прикмета раба. Пасивності раба протиставляє він творчу ініціативу і напружену активність борця-провідника.

6. Відважний, це значить, що він завжди відважно і безстрашно протиставляється всім перешкодам і небезпекам. Він не знає, що таке страх. Заяча вдача боягуза йому чужа і гидка.

7. Рішучий, це значить, що він кожний наказ і кожну свою постанову виконує рішуче, без вагань. Постановив – зробив.

8. Витривалий, це значить, що він завжди бореться завзято і витривало. Він знає, що без витривалості, доведеної аж до впертості, немає перемоги.

9. Врівноважений, це значить, що він у всіх випадках життя має повну рівновагу духа. Життя українського націоналіста повне труднощів, перешкод і небезпек. Щоб їх перебороти, щоб опанувати положення, зібрати всі сили для удару у відповідне місце, треба насамперед опанувати себе. Тому український націоналіст у підпіллі й у відкритому бою, в окопах і в тюрмі, в тріумфі чи на сходах шибениці, завжди врівноважений, завжди однаково спокійний, гордий і усміхнений. Вміє по-лицарськи перемагати і по-геройськи вмирати.

10. Точний, це значить, що він завжди притримується точності в житті аж до дрібниць.

11. Здоровий, це значить, що він хоче бути здоровим. Він хоче, щоби молоде українське покоління було здорове. Україна потребує сильних і здорових тілом та духом синів. Тому він в міру можливості впроваджує та поширює руханку і спорт, не нищить свого здоров’я гулящим життям та вживанням отрути – не п’є і не курить. В українського націоналіста Велика Ідея в серці, вогонь революційного духа в грудях, міцні і гнучкі м’язи, сталеві нерви, швидкий соколиний зір та слух, твердий кулак.

12. Обережний, це значить, що він завжди суворо дотримується усіх засад конспірації.

Автор – Степан ЛЕНКАВСЬКИЙ

44 ПРАВИЛА ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА

Невмируща владарна воля Української Нації, що наказувала Твоїм предкам завойовувати світ, водила їх під мури Царгорода, поза Каспій та Віслу, здвигнула могутню Українську Державу, мечем і плугом позначувала кордони своєї владарності, в боротьбі проти орд сповняла історичну місію України, що проявлялася в державницьких чинах і творчих намірах Великих Гетьманів і Геніїв, які піднялися з руїни до нового революційного чину і державного будівництва, що владно тепер заявляє про права на нове життя і творить могутню епоху Українського Націоналізму і наказує Тобі: Встань і борись! Слухай і вір, здобувай і перемагай, щоб Україна була знову могутня, як колись, і творила нове життя за власним бажанням і по своїй волі.

1. Приймай життя як героїчний подвиг і здобувай чин незламної волі та творчої ідеї.

2. Найвищим Твоїм законом і Твоїм бажанням є воля та ідея Нації.

3. Будь гідним виконавцем заповітів великих синів Твоєї нації, борись та працюй для великого майбутнього.

4. Твоїм найбільшим добром і Твоєю честю є сила і велич Твоєї Нації.

5. Залізна дисципліна щодо Ідеї та Проводу і обов’язок праці є Твоєю чеснотою.

6. Пам’ятай, що Україна покликана до творення нового життя, тому працюй для її могутності та розвитку.

7. Плекай дух волі і творчості, неси всюди Ідею Правди України і закріплюй в життя її історичну місію.

8. Твоєю найбільшою любов’ю є Українська Нація, а Твоїми братами – всі члени української національної спільноти.

9. Будь вірний Ідеї Нації на життя і смерть і не здавайся, хоч би проти Тебе був увесь світ.

10. Красу і радість життя вбачай у невпинному прагненні до вершин духу, ідей і чину.

11. Могутній Бог княгині Ольги і Володимира Великого жадає від Тебе ні сліз, ні милосердя чи пасивного роздумування, але мужності та активного життя.

12. Знай, що найкраще віддаси Богові шану через Націю та в ім’я Нації чинною любов’ю до України, суворою мораллю борця та творця вільного державного життя.

13. Здобувай знання, що допоможе Тобі опанувати світ і життя, піднести Україну і перемогти ворогів.

14. Будь свідомий того, що Ти є співвідповідальним за долю всієї Нації.

15. Пам’ятай, що найбільшим злочином є шкодити своїй Нації.

16. Твоїми ворогами є тільки вороги Твоєї Нації.

17. З ворогами поступай так, як того вимагає добро і велич Твоєї Нації.

18. Знай, що найкращою ознакою українця є мужній характер і вояцька честь, а охороною – меч.

19. Постійно пізнавай, удосконалюй себе – здобудеш світ і життя.

20. Знай, що світ і життя – це боротьба, а в боротьбі перемагає той, хто має силу.

21. Тоді Ти повноцінна людина, коли перемагаєш себе та світ і постійно прагнеш до вершини.

22. Знай, що в боротьбі перемагає той, хто не заломлюється невдачами, але має відвагу піднятися з упадку і завзято змагає до цілі.

23. Для перемоги треба витривалості й постійного зусилля в діянні й боротьбі.

24. Завжди будь готовий на найбільший чин, але при тому не занедбуй щоденної праці.

25. Будь перший в боротьбі й перемогах життя, щоби здобути для Нації вінець перемоги.

26. Живи ризиком, небезпеками і постійною боротьбою та погорджуй всякою вигодою і спокійним життям обивателя.

27. Радо і без нарікань виконуй покладені на Тебе обов’язки, щоби власною працею й наявними вартостями здобути собі право на провідництво.

28. Пам’ятай, що провідництво вимагає постійної праці і великих зусиль.

29. Будь сильний і незламний навіть перед лицем смерті і всяких терпінь.

30. Став гордо чоло небезпекам, а на удари життя відповідай збільшеним зусиллям праці й боротьби.

31. Пам’ятай, що милостиню приймає тільки немічний жебрак, що не може власною працею і власними вартостями здобути право на життя.

32. Не покладайся ні на кого. Будь сам творцем свого життя.

33. Будь скромний і шляхетний, але не знай слабкості і покори.

34. Співчуття з велетнями духа Тебе підносить, а співчуття з підлими і безхарактерними людьми ослаблює. Подай братню руку тим, хто бажає, як і Ти, йти до вершин.

35. Не заздри нікому. Приймай те, що здобудеш власною працею і вартістю.

36. Будь товариський. Зав’язуй побратимство духа, ідеї та зброї в житті, праці й боротьбі.

37. Пов’язуй тісно своє життя з життям Нації. Віддай Україні свою працю, майно, кров.

38. Гидуй всякою лицемірною облудою і хитрим фальшем, але перед ворогом укривай таємні справи і не дай заманити себе в наставлені тенета, для здобуття ж ворожої тайни вживай навіть підступ.

39. Шануй жінок, що мають стати тобі подругами духа ідеї і чину, але гидуй розгнузданими.

40. Цінуй високо материнство як джерело продовження життя. З Твоєї родини зроби кивот чистоти Твоєї Раси і Нації.

41. Люби і опікуйся дітворою як майбутнім Нації.

42. Плекай фізичні сили, щоби тим видатніше працювати для своєї Нації.

43. Будь точний. Вважай за втрачену частину життя кожну хвилину, що пройшла без діла.

44. Що робиш, роби сумлінно й так, якби воно мало залишитись навічно та стати останнім і найкращим свідоцтвом про Тебе.

На кров і славну пам’ять Великих лицарів, в ім’я майбутніх поколінь завжди і всюди засвідчуй чином вірність і любов Україні. Неси гордо й непохитно прапор Українського Націоналізму, високо ціни й шануй честь та ім’я Українського Націоналіста.

Автор – Зенон КОССАК

7 ПРАВИЛ НАЦІОНАЛІСТА-КЕРІВНИКА

1. Навчись діяти (працювати, творити, боротися) в ім’я ідей так, як інші побратими. Змогли вони, зможеш і Ти.
2. Навчись діяти в ім’я ідеї краще, ніж інші. Ти зможеш; у Тобі багато можливостей – досить пізнати, розвинути і застосувати їх.
3. Навчись організовувати вишкіл і діяльність інших так, щоб вони також стали діяти краще, ніж до Твого провідництва.
4. Намагайся досягти вищого становища в системі, але не комбінаціями, інтригами, холуйством тощо – задля вигоди чи пустого самолюбства, а нарощуванням якості і розмаху своєї діяльності в ім’я Справи.
5. Пам’ятай, що найкращий керівник не той, який сам добре діє і на якому тримається довірена йому справа, а той, хто підготував собі таких помічників і заступників, так налагодив механіку діяльності, що навіть за його відсутності справа продовжується з незмінною ефективністю.
6. Головний показник Твоєї провідної діяльності і вартості – не те, що Ти можеш і робиш сам (це Твій обов’язок перед Нацією і Організацією), а те, на що здатні довірені Тобі люди.
7. Знай, що найвищий здобуток, внесок у справу і заслуга керівника якомога швидше знайти, підготувати і запропонувати на своє місце наступника, який буде діяти ще краще.

Автор – Василь ІВАНИШИН

ЦІЛІ ЖИТТЯ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТА

Здобути Українську Самостійну Соборну Державу і закріпити її. Поставити її в основу глибокого і всебічного розвитку української нації.

Вести націю до вершини творчого життя.

Вибороти її гідне становище в міжнародній родині.

Запевнити кожній українській людині гідне становище в суспільстві.

Віддати всі свої сили та здібності і вести кожну свою працю під кутом цих принципів.

БУДЬ НАЦІОНАЛІСТОМ!

Люби Українську Націю понад усе! Люби Господа Бога твого через Націю твою, бо така воля Бога, що сотворив тебе на свій образ і подобу. Твоя Нація складається з мільйонів таких, як ти, тому вона, як цілість минулого, сучасного і майбутнього, є помножена образом і подобою Бога. Хто каже, що він “поза національно” любить Бога і тому не сповняє “обов’язків перед своєю Нацією”, – той говорить неправду. Він, крім себе, не любить нікого!

Націоналізм – то дієва ідея й ідейна дія.

Націоналіст – то передусім Воїн Ідеї і Чину. Замало почуватися приналежним до українського народу чи визнавати права Української Нації, прояви свою залежність від неї і підпорядкованість їй.

Націоналіст постійно здійснює волю Нації, будучи найвищим речником її місії: творити нове життя на грані двох світів. Сьогодні ця “грань” гостра, як ніколи, а світи більш непримиримі. Але саме тут, на цій грані, а не деінде, є наше історичне місце.

Ідея без чину мертва. Вір і дій! Здобувай і перемагай! І твоя Нація ніколи не піде у небуття. Для українського націоналіста ці речі є самозрозумілі, ясні, конечні, елементарні. Дія – чин націоналіста – це розмах, життєрадісність, глибина і широчінь. Шукай, здобувай, не пливи по мілині, а скеровуй свій човен у вир, піднятий людськими пристрастями…

Не бійся! Ступай твердою ногою віри у свою Правду, у свою Націю, в розбурхане життя. І напевно не втопишся, як не втопився апостол Петро – вийдеш Переможцем і не знатимеш нудьги базарних людей, і з погордою будеш дивитися на метушливість політичних карликів.

Позбудься страху! Він є в кожній людині і кожний знає філософію страху і болю. Але націоналіст мусить опанувати страх і біль.

Ти призначений провадити! Провадити – означає невпинно демонструвати, що твоя особиста відвага і самодисципліна перевищує відвагу і свідомість тобі підлеглих.

Шануй тих, що принесли в жертву Нації все, що мали. Без них Українська Нація не була б Нацією. В духовному єднанні шукай зустрічі з ними.

Наслідуй їх! Пантеон великих синів і доньок Нації хай буде перед очима твоїми!

Українські націоналісти вказали шлях і напрям Українській Нації. Тяжка проба життя довела, що обраний шлях – єдино правильний. Він є особливим, тому і люди, що стають на нього, повинні мати виняткові прикмети, які можна і треба набути у винятковій школі – в Національному Революційному Ордені.

Національний Революційний Орден є провідною силою, що оформить Українську Націю і забезпечить її всебічний розвиток в Соборній Національній Державі.

Український націоналіст є свідомий участі та провідництва Національного Революційного Ордену у боротьбі за завтрашній день Нації. Тому з ним треба бути і в ньому діяти, жити. Це не лише формує націоналіста, але передусім дає усвідомлення, що існує сила – реалізатор найвищих потреб Нації.

Національний Революційний Орден – керманич Нації.

Відсутність його в українському житті – це брак вогневого стовпа, що вказує народові шлях до національного визволення.

Сьогодні Нація в небезпеці. За Україну йде великий бій. Національний Революційний Орден, який єдиний здатний врятувати Україну, кличе й організовує всіх українців.

Держава – це не лише Свобода, а передусім – Порядок. Встановлюй і борони той порядок в Організації, щоби завтра творити Українську Державу.

Досконалими не будемо ніколи. Але вишколені і загартовані ми перебуваємо на передньому краю боротьби за Велику Справу. І так буде завжди.

Можливо, довго наші Ідеали будуть неосягненою мрією, але саме прагнення, змагання за Ідею робить нас і Націю зрілими. Ніхто не знає майбутнього, крім Господа. Проте ми віримо, що в даних нам часі і просторі зробимо те, що нам призначено.

Ми хочемо перемоги! Ми можемо перемогти! Ми переможемо!

ПОЛІТИЧНА АНАЛІТИКА

ПЕРСПЕКТИВА НАЦІОНАЛЬНОГО ОРДЕНУ

Історії відомі різні форми суспільних організацій в межах різних культур: громадські товариства, політичні партії, релігійні чи громадські рухи, секти, клуби за інтересами, політичні чи релігійні ордени (явного або таємного типу) тощо. Всі вони мали і мають різну структуру, історію становлення, критерії добору членства. Різним є і їх вплив на життя народів. Особливо цікавими та успішними можна вважати діяльність орденів. Прикладами відомих орденських структур можуть бути християнські церковні ордени (“чини”) рицарів чи монахів (наприклад, Товариство Ісуса), російська комуністична партія більшовиків (названа Леніним “партією нового типу”) чи лібералістичні масонські і парамасонські ложі.

Українська історія Нового часу поставила перед українцями на повен зріст питання національної незалежності та державності, котре кристалізувалося в поняття української національної ідеї. Вперше чітко і по-філософському глибоко осмислено національна ідея українців постає в поезії Тараса Шевченка. І відразу ж зустрічається із проблемою свого адекватного організаційного втілення. Так виникають різні україноцентричні організаційні структури, більшою чи меншою мірою закорінені в українську ідею як ідеологію національно-визвольного руху та державотворення: Кирило-Мефодіївське братство, громади, гуртки, Братство тарасівців, масонські ложі (до яких належали, скажімо такі відомі діячі доби УНР, як М. Грушевський чи В. Винниченко), політичні партії, “Просвіта”, спортивно-виховні і наукові товариства (наприклад, “Сокіл”, “Пласт” чи НТШ) та ін.

Усі ці форми української самоорганізації, як показала історія, лише частково (хоча й з різних причин) відповідали всеохопним політико-культурним завданням, що стояли перед поневоленою нацією. І лише з успішним поєднанням низки націоналістичних організацій в єдину потужну силу під керівництвом полковника Євгена Коновальця – Організацію українських націоналістів (ОУН) – українська ідея отримує нарешті адекватне організаційне оформлення. ОУН стала першим і вельми могутнім національним орденом.

Спостерігаючи в сучасності, в межах проголошеної, але не здобутої держави української нації, актуальність ідей національно-визвольної боротьби та національного ордену, варто, на наш погляд, з метою уникнення помилок, звернутися до досвіду тлумачень цього поняття в межах української націоналістичної філософської традиції.

Загалом осмислення проблеми національного ордену у філософії українського націоналізму пройшло три основні етапи. І першим етапом стала інтерпретаційна діяльність філософа, критика і публіциста Дмитра Донцова. Саме він у міжвоєнну добу дає перше докладне філософсько-політичне обґрунтування національного ордену і його переваг над партією. Основоположною з цього погляду стала робота “Орден – не партія” 1 (1938).

Д. Донцов дає таке розуміння ордену: “Як на ордени можна дивитися на різні товариства, покликані до життя для поборювання тих чи інших «поганців»”. Мислитель вказує на численні “партії” нового типу в Європі: фашизм, комунізм, ляпівський рух у Фінляндії, рух Мослі в Англії та ін. Мета орденів – це не мета політичних партій (якісь суспільні частковості), а інша, “обширніша” – “радикальний переворот обставин і людської психіки”. “У той час як програма якоїсь лише політичної партії є тільки рецептом для цспішного висліду найближчих виборів, програма ордену є «цілий світогляд», є «проголошення війни існуючому ладові», існуючому світоглядові”.

В керівника ордену, вважає Д. Донцов, повинно бути “почуття власної непомильності”, безкомпромісність. Орден якісно відрізняється від партії за наступними критеріями: “Статут партії складається з передискутованих параграфів, статут Чину з догм віри. Партія основана на програмі, Чин на світогляді. Партія змінюється і пристосовується, Чин зі свого шляху не збочує. Це не випадок, що якраз єзуїтам завдячує католицька церква догму непомильності папи”.

Ордени базуються на “заповіді примусу”, їх мета – не лише повалити старих богів, а й поставити нових. Оскільки “ордени стримлять до створення нового авторитету, є в них, як у ніякій партії, розвинений культ провідника”. Ще одна риса орденів – опертя на вольову ініціативну меншість: “…ідеєю Орденів є ідея активної меншості, яка провадить більшість; тому вони антидемократи, хоч не раз демофіли, а коли демагоги, то кращі за демократичних хлополапів”. Ордени, на відміну від партій, “великий натиск кладуть на послух і карність у власних рядах, передусім на вироблення характеру, бо якість заступає тут кількість, число”.

З метою виховання героїчної молоді, відзначає український філософ, ордени активно виявляють свою культурну позицію і систему вартостей. Тому вони, наприклад, завжди здійснюють “ревізію поглядів на рідну літературу”. Для орденів дуже важливим є питання адекватних кадрів, тому “Орден звертає увагу на мораль своїх відділів, до яких не приймається без стажу, першого ліпшого з вулиці”. Важливою рисою членів Ордену “є їх ідеалізм”.

“Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність й виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування «волі народу»; суворість для себе й до інших замість гуманітаризму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі; нарешті цілком інші форми організаційні, – ось в чому глибокі різниці між тими двома типами політичних структур”, – вказує Д. Донцов і відзнача, що потреба в орденах є історичною – їх породжує необхідність: “Прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх перехідної доби”.

Критикуючи політичну неспроможність партій в ситуації потреби якісних, революційних змін, мислитель застерігає: “Серед цього політичного канкану, не партії з їх виправдовуванням «помилок» і панікерства, а Орден з його догматизмом, з його почуттям непомильності, дає силу, не хитаючись у вірі і не впадаючи в паніку, глянути в вічі кожній несподіванці”. Більше того, Д.Донцов справедливо вважає, що хоча партії з часом не зникнуть, але без орденів – зникнуть великі ідеї.

Д. Донцов, аналізуючи різні організації, відзначає, що всі ордени різні: “Всі вони одержимі фанатичною вірою в свою ідею… Але в одних це віра в силу Правди й Добра, у других – в силу Брехні і Зла”. А от партії служать і тим, і тим.

Свою розвідку філософ підсумовує у світлі актуальних завдань для української нації та її ордену, пишучи, що сатанинські сили комунізму й московського (чи будь-якого іншого) месіанства не зможуть літеплі партії, лише “воїни Ордену нових хрестоносців під знаком Хреста й Меча, – великих радицій нашого Кива”.

У доповненні до цього есе 1967 року Д.Донцов відзначає занепад ліберальних демократій повоєнного Заходу, їхню нездатність подолати хаос у світі і комуністичну загрозу. Порятунок України, на думку автора, в новому ордені, базованому на “ідеї націоналізму”, загартованого у боротьбі і з націонал-соціалізмом, і з комунізмом. Так Д.Донцов недвозначно вказує на революційну (бандерівську) ОУН і ще раз наголошує: перемогти комунізм можуть не партії – тільки “формації орденського типу”.

Другим етапом осмислення національного ордену можуть бути праці організаційних ідеологів ОУН (Є.Коновальця, Ю.Вассияна, С.Ленкавського та ін.), котрі мали не лише історичний чи теоретичний, а й практичний досвід розбудови орденської організації у довоєнний, воєнний та повоєнний періоди. Особливо цінні міркування у цьому плані залишив знаменитий провідник ОУН, концептуальний політичний філософ Степан Бандера насамперед у своїх повоєнних працях. Прикладом може бути його стаття “Слово до українських націоналістів-революціонерів за кордоном” 2, що з’явилася через десять років після статті Д. Донцова у 1948 році.

Хоча провідник і не вживає термін “орден” стосовно ОУН, однак його тлумачення сутності організації виключно орденські: “Організація Українських Націоналістів (революціонерів) – це визвольна політична організація, що своїм характером, своїми цілями, своїм ідейним змістом і своєю діяльністю істотно відрізняється від усіх українських політичних партій. Вона не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу, не виводить своїх цілей, своєї програми з якоїсь абстрактної, теоретичної суспільно-політичної програми. Її основне завдання і посвята – це боротьба за визволення України, змагання за Самостійну Соборну Українську Державу, що єдина може забезпечити українському народові повну волю, всебічний свобідний розвиток, добробут, соціальну справедливість і справжнє народоправство. Коли ця мета буде досягнена, тоді рацією існування і змістом діяльності ОУН буде дальша жертвенна служба Україні відданою працею і творчим змаганням за найкращий розвиток і досягнення українського народу у всіх ділянках життя, за розквіт і велич Української держави, боротьба з усім, що стоїть тому на дорозі. ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу, з його природи й історичного розвитку, з сучасного стану, з його життєвих прагнень і настанов у змаганні за найвищий всебічний розвиток, добробут і себе виявлення народу – цілості і всіх його складників, збір ноти й української людини. Самобутнє життя і розвій українського народу гармонійно поєднуються з вселюдським поступом як його складова, творча частина”.

Через сторінку С.Бандера додає: “Український народ матиме змогу свобідно жити й розвиватися тільки тоді, коли визволиться з гніту й визиску російсько-більшовицького імперіалізму, коли позбудеться всякого поневолення і стане сам господарем на своїй землі, в Самостійній Соборрній Українській Державі”.

Третій етап осмислення ордену настав на черговому етапі розвитку національно-визвольної боротьби українського народу наприкінці 1980-х – у 1990-х роках і триває досі. Насамперед йдеться про філософсько-політичні й публіцистично-аналітичні праці Василя Іванишина у період перебудови в СРСР і в добу Незалежності (після 1991 року), а також практичний досвід створення ВО “Тризуб” ім. С.Бандери як молодіжної націоналістичної організації орденського типу. Базові міркування про національний орден В.Іванишин здійснив у монографії “Нація. Державність. Націоналізм” 3 (1992), передусім у частині, де полемізував із “двійкарською” критикою ОУН та персонально С.Бандери.

В. Іванишин, захищаючи організацію від “демократичної” критики, відзначав: “ОУН не стала – вона завжди була організацією авторитарною, бо такою задумувалася. Тільки такою вона й могла виконати свою історичну місію і тільки як така зберігає своє значення зараз, бо інакше втратить свою суть. Відламів, партій тощо можна натворити скільки завгодно, але ОУН – неповторна.

ОУН справді згуртувала різні націоналістичні об’єднання, але не на партійній основі: не в партію, а в Організацію, яка не була і не збиралася ставати партією, бо була чимось зовсім, якісно іншим. У партію її члени об’єднуються на основі спільності інтересів (групових, кланових, класових, національних, загальнонародних, транснаціональних тощо). Партії не витворюють ідеї, ідеології, вчення. Вони приймають їх готовими і творяться саме для їхньої реалізації. На цій ідейній основі партії, відповідно до своїх сил, потенцій, а також, враховуючи умови боротьби, складають свої програми, визначають свою стратегію і тактику, форми і методи діяльності. У суспільстві рівних можливостей, до того ж в умовах парламентаризму, великого значення набирає демократичність внутрішньої організації партії. Для її членів – це сприятливі умови самовираження і самоутвердження. Для самої партії внутрішня демократія – запорука від догматизму, широка можливість спільних пошуків оптимальних шляхів і форм досягнення її мети на кожному етапі.

Однак творці ОУН піти цим шляхом не могли.

Далі В.Іванишин увиразнює своє розуміння орденської суті ОУН: “ОУН задумувалася не як партія, а як національний орден, покликаний компенсувати структурну неповноту українського суспільства. У нас не було ні своєї аристократії, шляхти, ні класу промисловців, фінансистів, бізнесменів, ні масової національної інтелігенції – народ “попув і хлопув”, як собі кпили з українців поляки. Тобто, не було в Україні жодної соціальної групи, головною функцією, справою життя якої було б плекання української національної ідеї. А це робило націю сліпою іграшкою історичних завірюх, завжди не готовою до того, щоб скористатися нагодою звільнення: кожного разу українці фатально запізнювалися з боротьбою, бо надто довго доводилося переконувати їх у необхідності і можливості власної держави…

Єдиною стабілізуючою національною структурою, яку мали українці, була УГКЦ. Але, по-перше, під ударами російського самодержавства та української “грязі Москви” і “варшавського сміття” всеукраїнська Києво-Галицька митрополія була знищена і вціліла лише в Західній Україні, точніше – у Галичині. А вже тут поляки зробили все, щоб не допустити поширення “націоналістичної” УГКЦ на інші землі, щедро подаровані Польщі безпринципними західними фарисеями від демократії, По-друге, УГКЦ століттями і в неймовірно складних умовах об’єднувала українців і витворювала все нові й нові форми їхнього конфесійного і національного самозахисту, але, як і всяка інша Церква, вона не могла піднімати народ на активну боротьбу за свободу і власну державність: Церква не вчить змінювати політичний світ, а вчить, як вижити в ньому, залишаючись людиною, християнином, часткою свого народу, – завжди, за будь-яких обставин”.

При цьому український філософ дає й загальні визначення ордену, на противагу партії: “ОУН і повинна була стати своєрідним орденом – становим хребтом нації. У партію, як відзначалося, людей об’єднує спільність інтересів. Партійна ідейність полягає в тому, що партія згуртовує тих, у чиїх інтересах є цю ідею реалізувати, втілити в життя: хай поступово, поетапно, із балансуванням на межі бажаного і можливого. В орден приводить і об’єднує людей сама ідея і готовність присвятити своє життя справі її культивування, поширення та реалації. Наприклад, той чи інший монаший орден не ставить собі за мету змінити Христове вчення: його ціль – донести Христову науку в її чистоті й повноті до якомога більшої кількості людей. В ордені плекають ідею постійно, завжди, за будь-яких обставин, а не пристосовують до обставин, умов, можливостей. Тут бережуть її цілісність і повноту, тут людина служить ідеї, а не ідея людині. Бо ця ідея – для всіх, вона – ключ до сили, слави і безсмертя нації. Узгодженням ідеї з інтересами людей, втіленням частковостей, що наближають людей до ідеї, адаптуванням ідеї через відповідну ідеологію до рівня свідомості, до умов і можливостей займається не орден, а утворені на його основі партії, громадські організації чи влада, якщо її пощастить здобути. Звідси – і своєрідна організація ордену, відмінна від партійної чи державної, його авторитарний і надпартійний характер і навіть «кастовість». Та донцовська кастовість, яка так лякала і досі відлякує наших демократів, вихованих на засадах казарменної “рівності”. Того, що наше суспільство так поділене на касти, що в Індії й не снилося нікому (найновіша, за словами самих демократів, – каста “демократичної аристократії”), вони не помічають. А того, що «касти» Донцова – об’єднання людей з різним ступенем і повнотою засвоєння ідеї свободи нації, – не розуміють. От і паплюжать і кастовість, і Донцова, і авторитарність – в ім’я рівності, ревно пантруючи за тим, щоб зберегти за собою самими статус “найрівніших”. І це було…

ОУН задумувалася як орден, до кінця 30-х років фактично була ним – у своїй цілості. Цю її сутність до сьогоднішнього дня намагаються зберігати ті, що метою свого життя зробили служіння ідеї ОУН і намагаються змінити не ОУН, а життя українців в Україні на засадах, культивованих Організацією з часу її заснування. До речі, саме звідси – живучість у практиці основної (не-«відламаної») частини ОУН фундаментальна і чисто орденська засада, така немила д-ру Борковському. Вона сформульована ще на Віденському Конгресі українських націоналістів: “Першим зав’язком та переємником завдань українського націоналізму є покликана до життя Конгресом українських націоналістів ОУН, побудована на засадах: всеукраїнства, надпартійності і монократизму” (с.8). Зауважимо для заспокоєння переляканих, що надпартійність – це далеко не те саме, що «однопартійність» (монопартійність), а «монократизм» означає підпорядкування влади одній ідеї, одному центрові керівництва національно-визвольною боротьбою, а не партійний вождизм. Нагадаю: ОУН завжди була в стані війни з ворогами українського народу, а не просто в політичній опозиції до них. Звідси й монократизм”.

В подальшому мислитель пояснює специфіку становлення орденської суті ОУН, складнощі з цим пов’язані: “Історія не дала можливості ОУН розвинути в нормальних умовах свою чисто орденську суть. Вона не встигла витворити свої дочірні партії та інші структури, кожна з яких діяла б за власною програмою і відповідно до конкретних завдань та умов боротьби, реалізуючи ідеологію, культивовану Організацією (така можливість з’явилася перед ОУН щойно тепер). Навпаки, історія зробила ОУН поліфункціональною, а тому вона змушена була і розробляти, і культивувати, і реалізувати ідеологію української національно-визвольної боротьби, виконувати одночасно й орденські, і партійні функції, а з початком війни – навіть державотворчі.

То ж якщо ми щиро хочемо збагнути причини розколів в ОУН, то не шукаймо тут лише злої волі, обмеженості та інших недоліків окремих людей. Не вони, а історія зумовила ці розколи. Люди були тільки уособленням історичних закономірностей, тих об’єктивних причин, які не завжди були відчутні і зримі для учасників цих драматичних колізій, але виразно проглядаються тепер, з висоти десятиліть. І те “щось”, якого в цьому випадку шукають автор передмови і автор книжки, – не “в самій природі ОУН”, а в тому, що історія змусила її бути для українців справді «всім для всіх»: захистом і опорою, ідеєю і чином, надією і провідником… Не усвідомлюючи цього, наші автори приймають і видають за причину те, що насправді було наслідком”.

Природно, що й конфлікти в ОУН В.Іванишин пояснював передусім через критерій орденськості: “Причини і попереднього (мельниківці) і цього («двійкарі») конфліктів в ОУН – це, повторимось, наслідок протиріччя між орденською суттю Організації та необхідністю її партійного чи державницького функціонування, а не двобій між “чортами” і “ангелами” націоналізму. Він був неминучий. Правда, навряд чи неминучим було саме таке його розв’язання, як він одержав…”

Згодом, із створенням “Тризубу” в 1993 році, з’явилась орденська за своєю суттю теорія В.Іванишина щодо взаємодії різних націоналістичних структур – так звана “теорія птаха”: ОУН (націоналістичний орден), КУН (націоналістична партія) і “Тризуба” (націоналістичної молодіжної громадської організації орденського типу). На жаль, в силу різних причин, ця теорія запрацювала лише частково і швидко припинила своє практичне втілення. На сучасному етапі боротьби за УССД є потреба звернутися і реальні шанси втілити цю теорію, але вже на основі інших організацій. Про це виразно заявив у своїх роботах (див., наприклад, “Українська політична організація «Тризуб»”) провідник “Тризуба” полковник Дмитро Ярош. Йдеться про координацію дій трьох організацій: Українського націоналістичного союзу (як націоналістичного ордену), націоналістичної партії “Тризуб” і ВО “Тризуб” ім. С.Бандери (як молодіжної націоналістичної організації орденського типу). Тож, як можна помітити, у працях ідеологів “Тризуба” націоналістичне осмислення і практичне втілення ідеї національного ордену невпинно триває.

Як показують історичний досвід, філософська теорія та політична практика – лише з орденом українців чекає перемога і здійснення національної революції.

Хай допоможе нам Бог!
Слава Україні!

Петро ІВАНИШИН

ЗА НАЦІОНАЛЬНЕ НАРОДОВЛАДДЯ!

“Спасіння утопальника, – кажуть, – є справою самого утопальника” Це не курйозна сентенція, не іронізування, а чистісінька життєва правда. Знаючи, як діяти за певних критичних умов, можна досягти зрештою втішного для себе результату.

Протягом двох десятиліть державна незалежність України так і не переросла в українську державність. На те є багацько об’єктивних та суб’єктивних причин. Одне є очевидним – бездержавність української нації на власних етнічних землях є найголовнішою причиною решти негараздів у нашій країні.

Од виборів до виборів український народ очікує змін на краще. Сподіваючись, а радше, легковірно і безкритично купуючись на пустопорожні обіцянки чергових ощасливлювачів у часі чергових виборів. Останні наввипередки пропонують “нові, чесні і найчесніші, професійні і найпрофесійніші… Україно- і народо-любні” команди, а віз добробуту, як то кажуть, не рухається вперед ні на півколеса.

Отож, механічна заміна одних людей іншими у владних кріслах, як бачимо, не дає бажаного результату.

Мабуть час одмовитись од таких безглуздих переставлянь фігур, говорячи мовою гравців у шахи, а змінити все ж правила гри.

У спадок од диктаторського радянського режиму Україні дісталася командно-адміністративна модель державного управління – східно-деспотична за своєю суттю. Азійські народи може й почуваються комфортно в таких умовах, а українці, як бачимо – не дуже. Нинішній стан речей тому є свідченням. Будь-який біолог потвердить, що кожен біологічний вид може повноцінно існувати лише у сприятливому для нього середовищі. А люди, окрім біологічної, наділені ще й духовною і національною природою. Для націй, як живих організмів, діють схожі із біологічними – національні закони. Тож національні спільноти потребують, як повітря, національно і духовно сприятливих умов існування, котрого українцям у цій країні, погодьтесь, ой як бракує.

Механізм командно-адмістративної системи полягає в тому, що по владній вертикалі вищий чиновник призначає (!!!) нижчого. Відтак нижчий, у кар’єрній площині, цілком узалежнений од волі того, хто його посадовив у крісло, а тому, змушений перед ним запобігати. Звідси і в корупції ростуть ноги, бо посаду можна у начальника купити (неофіційно, звісно), і хто більше заплатить – того й кінь. І так на всіх рівнях без винятку.

Натомість державотворчий досвід українців (а йому далебі не перша тисяча років) знає ефективнішу модель державного управління, яка до того ж пройшла випробування часом.

З часів середньовіччя і аж до УНР (в державні періоди) – посадовці обиралися (!!!), а не призначалися. Обиралися народом, і, відповідно, від цього народу й залежали, перед ним відповідали, про нього дбали. Згадаймо києво-руські часи. Князі “кликались” на князювання Вічем, котре з кількох авторитетних претендентів обирало, на їх переконання, найкращого. Ніхто, правда, не застрахований від помилок – могли й помилитись. Але існував механізм, котрий врегульовував і це питання: не справлялася людина з покладеними громадою на неї обов’язками, те саме віче й усувало нездару з посади. А тепер пригадаймо, коли Києво-руська держава почала розпадатися? Та саме тоді, коли князь Київський спробував на чужинський манір впровадити династичну систему управління (ту ж горезвісну командно-адміністративну). Поправши засади народовладдя, позбавивши українців можливості впливати на державні процеси, країну було доведено до стану державної кризи.

Згадаймо також систему управління Запорозької Січі, Магдебурзьке право в містах та місцеве самоврядування в селах. Саме ці періоди в нашій історії вирізнялися національним розвоєм та загальним добробутом. І лише окупанти встановлювали зовсім інший порядок – призначали своїх управлінців, щоб мати змогу тотально все контролювати і рядувати на свою користь.

Як бачимо, тільки система національного народовладдя, коли обраний народом посадовець залежний від своїх виборців і відповідальний перед ними, гарантовано забезпечує народу можливість впливати на те, що відбувається в державі. А відтак самим упорядковувати власний добробут, не чекаючи панської ласки тих, хто засів у адміністративних будівлях.

Досвід українського державницького життя також має схеми порядкування в усіх інших сферах суспільного, державного, міждержавного життя. То ж берімося влаштовувати свій дім по-своєму, по-українському.

З Богом!

Віктор СЕРДУЛЕЦЬ

ПЕРСПЕКТИВИ ПОЛІТИЧНОЇ ПАРТІЇ «ПРАВИЙ СЕКТОР» У СИСТЕМІ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІСТИЧНОГО РУХУ

Український націоналістичний рух формувався на виразно антипартійних принципах, маючи за ідеал таку форму власної самоорганізації як орден. Партія за своєю природою була глибоко чужою як світоглядним і програмовим засадам націоналістичного руху, так і прагматичним обставинам національно-визвольної боротьби.

Націоналізм формувався як рух, ворожий принципам ліберальної демократії, парламентаризму та капіталізму. Відповідно, явище партій було чужим для націоналізму як елемент парламентської системи, а також інститут, що відображає внутрішньонаціональну боротьбу між представниками різних суспільних груп (етимологічно слово «партія» – від лат. pars, фр. partie, що значить «частина» – вказує на політичне виражання інтересів певної суспільної групи, а не національної спільноти в цілому). Водночас необхідність будування ордену, а не партії диктували умови, в яких українська нація опинилася у міжвоєнний час. Україна була розділена між чотирма державами, більша частина її земель була окупована більшовицькою Москвою. Аби протистояти численним ворогам і боротися за ідеал національного визволення, націоналістам потрібно було об’єднатися не в парламентську партію, а в організацію, що характеризувалася законспірованістю, дисципліною, а також високим рівнем фанатизму і догматизму власного членства.

Необхідність будувати націоналістичний рух на орденських засадах у повній мірі стосується і нашого часу. Проте сьогодення створює об’єктивні підстави для існування націоналістичної партії. Борючись із духом часу, інколи не просто можна, але й треба воювати зброєю цього часу. Сьогоднішня багатопартійна система, що існує в Україні, не лише відображає звироднілі принципи парламентаризму, але й є одним із головних механізмів функціонування режиму внутрішньої окупації. Та попри це, існування націоналістичної партії може бути цілком виправданим, адже така партія спроможна стати важливим елементом подальшої революційної боротьби за реалізацію ідей українського націоналізму (в тому числі й ліквідацію партійної системи й подальший перехід до більш органічної форми політичного устрою).

Поглянувши на нещодавно пройдений етап революційних переймів українського народу (на справжню революцію українці ще не розродилися) і намагаючись накреслити стратегічну лінію подальшої боротьби, дуже важко не помітити такого явища як «Правий сектор». Цей політичний феномен спочатку сформувався як майданчик для координації дій різних націоналістично зорієнтованих середовищ, потім перетворився на політичний і силовий авангард у боротьбі проти режиму Януковича і аж після втечі Януковича спробував спрямувати частину власних потуг на формування політичної партії. Наявність партії, котра твердо триматиметься націоналістично-революційних засад, є цілком виправданою, ба навіть необхідною. Однак для того, щоб «Правий сектор» відбувся як по-справжньому дієва і по-справжньому націоналістична політична сила, необхідно вміло вписати цю партію у систему націоналістичного руху України.

Передусім варто зробити наголос на очевидній істині: «Правий сектор» апріорі не може бути лідером націоналістичного руху і, зрештою, не може бути цілком самодостатньою силою. «Правий сектор» – це партія, а партія – це всього лиш інструмент, що може виконувати окремі функції у системі націоналістичного руху, але аж ніяк не той інститут, що може формувати серцевину цього руху.

Погляньмо на кадрове наповнення «Правого сектора». Творцями цієї політичної сили були люди зі сформованим націоналістичним світоглядом, високим рівнем жертовності та орденським способом мислення. Проте за кілька місяців «Правий сектор» наповнився найрізноманітнішими людьми, лиш незначний відсоток яких можна назвати націоналістами у строгому значенні цього слова.

Революційна стихія цілком передбачувано привела до «Правого сектора» чимало нікчем – людей із кримінально-бізнесового чи відверто кримінального середовища, котрі, користуючись популярним брендом, прагнули взяти участь у революційному перерозподілі власності. Дякувати Богу, значний відсоток цієї наволочі був відсіяний ще на початку весни. Проте на нинішній момент чистки у цьому напрямі є явно незавершеними.

Ще однією категорією людей, котрі частково наповнили собою лави «Правого сектора» і, ймовірно, будуть наповнювати його і надалі, є люди з більш щирими патріотичними поглядами та кращими моральними якостями. Представники цієї категорії людей – це бізнесмени і політики локального рівня, а також громадські активісти, котрі, маючи щирі патріотичні переконання, не мають націоналістичної духовності. Вони можуть зайняти власну нішу у системі націоналістичної боротьби, але вони не стануть націоналістами. З цього типу людей можуть вийти чудові господарники, депутати місцевих рад, мери, сільські голови, чиновники. «Правий сектор» повинен намагатися увібрати у свої лави якомога більше таких людей і залучити їх до своєї діяльності – до реальних дій, спрямованих на поліпшення рівня життя українських громадян і підняття власного престижу. Проте всі ці люди повинні бути контрольованими і знати, що вони – це всього лиш нижча ланка націоналістичної системи.

Нарешті, існування політичної партії «Правий сектор» потребує залучення людей, компетентних у справі розбудови партії, її функціонування тощо. Властиво, йдеться про технічних працівників партії. Ці людини, якщо вони не мають глибокого націоналістичного світогляду, мають чітко усвідомлювати власне місце і слухняно виконувати волю тих, хто має націоналістичний світогляд.

Націоналізм за своєю природою є явищем аристократичним. Націоналісти – це люди, котрі покликані формувати собою національну еліту. Націоналістичний рух повинен складатися з двох категорій людей, носіїв двох духовних типів – «філософів», «брахманів», «метафізиків» з одного боку і воїнів з іншого боку. Перший тип людей – це меншість серед меншості, невелика когорта людей, здатних осягнути глибину націоналістичного світогляду, його метафізичні, духовні, ба навіть містичні підвалини. Другий тип людей – це виховані на загальних засадах націоналістичної ідеології носії воїнської, активної, героїчної духовності. Зрозуміло, що ці «кшатрії» не можуть мати такого глибокого світогляду як «брахмани». Одначе це мають бути фанатичні націоналісти, котрі сприймають націоналізм на рівні головних принципів, гасел, символів, естетики (націоналізму як «стилю») і живуть згідно з законами вірності, честі, обов’язку.

Загнати людей, що є носіями двох щойно окреслених типів духовності, в межі суто партійної роботи – значить кинути буханку хліба в купу гною. Тип партійної людини – це тип вайш’ї, але аж ніяк не мудреця чи воїна. Саме з врахуванням цієї диференціації має будуватися система націоналістичного руху, що буде включати в себе партію. Націоналісти мають формувати провід партії, керувати нею, слідкувати як за внутрішньопартійною ситуацією, так і за діяльністю політиків, що її представляють. Та при цьому вони повинні стояти вище за пересічних представників партії, зберігати націоналістичну духовність і належати до структур, що ієрархічно будуть вищими за партійну структуру.

Система націоналістичного руху має нагадувати піраміду. Найвищою складовою піраміди має бути Провід націоналістичного ордену на чолі з Провідником. Сам націоналістичний орден, будучи малочисельним, має складатися з перевірених у багаторічній боротьбі націоналістів, котрі будуть діяти на різних рівнях системи націоналістичного руху. В основі піраміди має лежати партія «Правий сектор». Вище неї повинні стояти непартійні (зокрема парамілітарні) організації орденського типу. Вище цих організацій – Служба безпеки, котра буде контролювати і ці організації, і партію.

Зрозуміло, що всередині системи націоналістичного руху буде відбуватися перманентний «обмін кадрами». Приміром, зацікавившись партією (що є носієм популярного бренду), до неї може прийти юнак, котрий за своїми природними характеристиками може відбутися як націоналіст. Очевидно, що в партії він надовго не затримається і стане членом організації орденського типу. Там він, власне, може пройти шлях формування націоналістичного характеру. Маючи глибший тип свідомості і жертовно довівши власну вірність Ідеї та Організації, він зможе стати членом націоналістичного ордену. Далі, виконуючи волю Проводу, він зможе зайняти якусь керівну або контролюючу роль у партії.

Надважливу роль в системі націоналістичного руху повинна займати Служба безпеки. Зростання ваги націоналістичного руху неодмінно викличе серйозне бажання ворожих сил його опанувати. СБ повинна стати неприступним муром для тих, хто, зокрема, намагатиметься втертися в довіру до лідерів руху чи якось вплинути на нього іншим чином. Ця ж структура повинна наводити страх на активістів партії. Кожен, хто насмілиться займатися внутрішнім шкідництвом, розкраданням партійного майна або корупцією (у разі приходу до влади), повинен бути жорстоко покараним. Так само СБ повинна слідкувати за тим, аби гнилість, котра природнім чином існує у партії, не перейшла на організації орденського типу. Співробітники СБ повинні не тільки мати відповідні професійні здібності, але й бути добре перевіреними, мати достатньо високий ідейний рівень, байдужість до матеріального, особливу мораль і культ вибраності (непотрібно боятися певної порції «сектантства»!).

Духовна нерівність людей полягає у тому, що чим більше люди здатні пізнавати Істину і прагнути Блага, тим їхнє число менше. Ця закономірність цілком стосується і націоналістичного руху. Націоналістичний рух не може породити армії відповідальних, високоідейних та високоморальних політиків. Проте йому під силу сформувати систему з патріотично налаштованих співгромадян, що, будучи контрольованими, працюватимуть на благо української нації. Не кожен націоналіст-революціонер захоче і зможе стати депутатом місцевого представницького органу чи Верховної Ради, не кожному націоналісту-революціонеру вдасться вирішувати господарські питання локального рівня. Увійшовши у цю сферу – сферу, побудовану на духовності вайш’їв, – націоналіст, зрештою, може перестати бути націоналістом. Отож, ієрархія, зберігання окремішності, контроль над партією – без слідування цим засадам націоналістичний рух, що включатиме у свій склад партію, матиме небагато успіху.

Ігор ЗАГРЕБЕЛЬНИЙ

КОРОТКИЙ СПИСОК ПРАЦЬ, РЕКОМЕНДОВАНИХ ДО ПРОЧИТАННЯ

1. Тарас Шевченко: “Кобзар”.

2. Іван Франко. “Поза межами можливого”, “Одвертий лист до української галицької молодежі”, “Суспільно-політичні погляди Драгоманова”.

3. Микола Міхновський: “Самостійна Україна”.

4. Дмитро Донцов: “Націоналізм”, “Хрестом і мечем”, “Московська отрута”, “Дух нашої давнини”.

5. Степан Бандера: “Перспективи української революції”.

6. Микола Сціборський: “Націократія”.

7. Василь Іванишин: “Державність нації”, “Українська ідея”.

8. Олег Баган: «Націоналізм і націоналістичний рух».

9. Юрій Горліс-Горський: «Холодний Яр».

10. Дмитро Ярош: «Нація і Революція».

11. Ігор Загребельний: “Націоналізм versus модерн”.

12. Художня творчість письменників-вісниківців (Є. Маланюк, Ю. Дараган, О. Ольжич, О. Теліга, Л. Мосендз, Ю. Клен, Ю. Липа, ранній У. Самчук та ін.).