Олег ПАВЛИШИН

СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ ПОРТРЕТ УКРАЇНСЬКОГО

ПРОВОДУ ГАЛИЧИНИ ТА БУКОВИНИ В РЕВОЛЮЦІЇ

1918-1919 РОКІВ*

Дослідження історії української революції 1914-1923 pp. стали однією з найважливіших ділянок української історіографії останнього десятиліття[1]. Завдяки їм історик має змогу звернутись до значно ширшого кола проблем. Революція уявнила багато чинників, які були малопомітними у дореволюційний період. До них належать опозиційні рухи – передусім український національний рух. Попри ті очевидні зміни, які внесла у розвиток цього руху Перша світова війна, між діяльністю українських національних організацій напередодні 1914 р. та українських національних урядів 1917-1923 pp. існує певна тяглість.

Досі історики зосереджувались на аналізі соціальних характеристик тієї частини українського населення, що брала участь у національно-патріотичній діяльності перед 1914 р.[2] Виняток становить розгляд соціальної структури українських політичних партій (період з кінця XIX ст. до 1939 р.)[3] та соціальних параметрів окремих скликань Української Центральної Ради (далі – УЦР)[4].

Дана стаття має на меті проаналізувати соціальну опору національного руху в колишній підавстрійській частині українських земель на прикладі Української Національної Ради ЗУНР-ЗОУНР (далі – УНРада), що діяла в жовтні 1918 – червні 1919 pp. і була політичним репрезентантом українського населення Галичини та Буковини під час згаданої революції.

Соціальний склад УНРади досліджувався нами із застосуванням методики просопографії (колективної біографії), що полягає у виявленні характерних рис певних груп людей на підставі комплексної бази їхніх індивідуальних біографічних даних[5]. Уперше квантитативний аналіз складу УНРади (154 депутати – за списком Миколи Чубатого[6]) був здійснений Інститутом історичних досліджень Львівського університету ім. Івана Франка. При створенні бази даних згідно зі списком УНРади було досягнено середньої міри заповненості біографічних анкет – 70%. Попередній аналіз складу УНРади за соціальним статусом (заняттям) дав такі результати: духовенство – 14,2%, цивільні службовці – 38,7%, учителі і викладачі – 27,4%, письменники та представники інших вільних професій – 10,4%, поміщики – 5,7%, інші – 0,9%. Підсумок дослідження за іншою характеристикою – соціальним походженням депутатів – виглядає так: зі священицьких родин походило 57,1% діячів УНРади, з родин педагогів – 9,5%, зі шляхти – 2,4%, зі селян – 23,8%, з ремісників – 2,4%, з власників міської власності – 4,8%[7]. Із залученням матеріалів даного проекту розглядались також окремі параметри соціальної структури повітових органів влади ЗУНР[8].

На основі реконструкції списку особового складу УНРади[9] нами була створена розширена і доповнена база даних з біограмами 195 осіб[10]. Включення до загального списку УНРади членів буковинської делегації, кооптованих осіб львівської делегації та ряду діячів станіславівського періоду підвищило репрезентативність об’єкта дослідження. Внаслідок доповнення бази даних було уточнено попередні результати просопогра-фічного проекту, а також включено до аналізу низку нових параметрів. Це й дало змогу порівняти соціальну структуру національного руху в Галичині та Буковині, а також охарактеризувати станово-соціальні групи УНРади, її окремі делегациї та скликання.

На цей раз повнота даних за різними параметрами коливається в межах від 63% (соціальне походження) до 96% (соціальне становище та професія). З огляду на те, що єдиний представник від національних меншин, Ернест Брайтер, в досліджуваний період не був присутній на засіданнях УНРади, вважаючись лише її номінальним членом, беремо до уваги біограми тільки 194 діячів УНРади-українців.

Аналіз проведено на поєднанні двох підходів: проблемно-орієнтованого й особово-орієнтованого[11]. Перший полягає у порівнянні складу УНРади з соціальною структурою українського населення Галичини та Буковини в контексті розвитку національного руху, другий – в аналізі соціальних характеристик конкретних осіб чи станово-професійних груп.

Відповідно база даних використовується як стосовно всього загалу діячів УНРади, котрі брали участь у її засіданнях у період з жовтня 1918 р. до червня 1919 р., так і стосовно її окремих груп – професійних, партійних, регіональних, делегацій, складів різних періодів, ä також групи делегатів, обраних на додаткових виборах.

Основні параметри, що розглядаються: вік, стать, місце народження (вказується край (Галичина чи Буковина), політичний повіт, в якому розташований населений пункт, окремо виділяються народжені у місті), соціальне походження (професія чи соціальний статус батька), освіта (середня та вища), наявність докторського ступеня, соціальний статус (основна чи друга професія), регіон професійної та політичної діяльності; партійна приналежність діяча УНРади, участь у виборних органах влади і державній адміністрації колишньої Австро-Угорської імперії. Крім того, в міру наявності даних, аналізуються: майновий стан, служба в армії, участь у національному русі. Фіксована верхня дата для визначення віку і соціального статусу депутатів – жовтень 1918 р.*

Верстви українського населення Галичини на початку XX ст. (за відомостями перепису 1900 р.) перебували у такому співвідношенні: землероби – 94,4%, промислові робітники та ремісники – 1,4%, працівники сфери торгівлі – 0,4%, наймані сільськогосподарські робітники – 1,4%, службовці – 0,5%, військові – 1%, пенсіонери, особи без занять, домашня прислуга – 0,9%[12]. За документальними даними станом на 1919 p., соціальне співвідношення галицьких українців було таким: землероби – 92,0%, зайняті у промисловості і торгівлі – 6,5%, службовці та інтелігенція – 2,5 %[13]. Що ж до Буковини, то у цьому краю соціальна структура населення мала такий вигляд: у сільському господарстві – 77,23%, у промисловості – 7,52%, в сфері торгівлі і транспорту – 6,34%, на громадській службі – 8,91%[14]. Загалом у 1910 р. українці становили близько 38,4% від усього населення Буковини[15].

У 1918-1923 pp. дані австрійської статистики про співвідношення верств західноукраїнського населення набули вагомого міжнародного підтексту, їх активно використовувало польське керівництво, обґрунтовуючи домагання включення Східної Галичини до складу відновлюваної Польської держави. В меморіалі, адресованому 8 жовтня 1918 р. американському президентові Вудро Вільсону, польський політичний діяч Роман Дмовський наводив, зокрема, такі аргументи: «Український національний рух, існування якого не можна заперечити, не охопив усього українського населення, значна частина якого є несвідомою і національне байдужою, ані витворив достатньо численного і незалежного українського інтелектуального класу. Офіційна статистика говорить, що серед всіх професій та у сфері торгівлі в Східній Галичині, за винятком дрібних землеробів, руський елемент представлений менше ніж 5%. Якщо під австрійським пануванням уряди Галичини перебувають у руках поляків, то це не означає, що вони були в привілейованому становищі, але означає тільки те, що в цьому краї немає іншого елемента, який був би здатен забезпечити його адміністрацію. Тому найближчим часом польська адміністрація є єдино можлива для нормального розвитку і поступу цієї землі» (тут і далі переклад наш. – О.П.)[16]. На початку 1919 р. інший польський діяч Теофіль Мерунович безапеляційно заявив, що «руське питання є більше питання культури і справа соціальна, а найменше справа національна»[17].

Соціальна характеристика загального складу УНРади

Вікові особливості. Зібрана база даних включає відомості про рік народження 148 діячів УНРади (з них 120 представляли Галичину, 28 – Буковину). Станом на 1918 р. вік від 70 до 80 років мали 5 осіб (усі – галичани), 60-70 років – 11 (від Галичини – 9, від Буковини – 2), 50-60 років – 44 (відповідно 37 і 7); від 40 до 50 років – 40 (29 і 11); від 30 до 40 років – 44 (37 і 7), від 20 до 30 років – 3 (2 і 1). Двадцяти на той час ще не виповнилось лише одному делегатові УНРади – студентові з Галичини Стефанові Терлецькому. Представленість усіх вікових груп у законодавчому органі республіки продемонструвала тяглість поколінь у західноукраїнському русі. Разом з тим бачимо, що в Буковині середній вік діячів українських національно-патріотичних організацій молодший у порівнянні з Галичиною.

За віковими параметрами діячі УНРади (у зв’язку з наявністю у ній значної групи представників старшого покоління) відрізнялися від діячів революційного проводу Наддніпрянщини. У 1917 р. вік українських партійних лідерів (Опанаса Андрієвського, Володимира Винниченка, Всеволода Голубовича, Сергія Єфремова, Ісаака Мазепи, Андрія Макаренка, Андрія Ніковського, Володимира Чехівського) був у проміжку від 26 до 41 років (виняток становив лише Михайло Грушевський, якому тоді було 52 роки). У той же час Юліан Романчук мав 75 років, Кость Левицький – 58, Євген Петрушевич – 54, Кирило Трильовський – 53, Лев Бачинський – 45, Микола Лагодинськи4й – 51. Наймолодшим серед керівників галицьких партій був Володимир Темницький (Українська Соціал-Демократична Партія, далі – УСДП), якому в 1917 р. виповнилося 38 років[18].

Стать. Більшість складу УНРади становили чоловіки. Жіноцтво в УНРаді було представлене лише в буковинській делегації (вчительки Михайлина Левицька та Ксенія Добрянська). Такий стан речей відповідав пануючим у тогочасному західноукраїнському суспільстві стереотипам про роль жінки. У довоєнний період українське жіноцтво було досить активним чинником у національному русі, проте політичної ваги не набуло. У зв’язку з цим у резолюції зборів жіночих організацій Галичини («Жіночої Громади», «Жіночого Кружка Українського Педагогічного Товариства» і «Секції Студенток»), що відбулися в грудні 1912 p., читаємо: «Довірочні Збори ухвалюють звернутися через свої делегатки до представників наших політичних партий, щоби в проектованій міжпартійній Національній Раді узгляднили також участь жіноцтва»[19]. Навіть діяльність у «Січовому Стрілецтві – ІІ»[20] і служба в лавах Українських Січових Стрільців (далі – УСС) не забезпечили участі українських жінок у політичному керівництві.

Громадянську рівноправність українське жіноцтво отримало в проголошеній УНРадою декларації від 19 жовтня 1918 р.[21], та в революційний час цей принцип впроваджено не було. Відома діячка жіночого руху Мілена Рудницька пригадувала, що після листопадового повстання у Львові українські керівники відмовили жіноцтву в співучасті в державотворчій роботі. Єдине, що тоді довірили львівським жінкам, це праця на кухні «Народного Дому»[22]. На початку 1919 p. M. Рудницька на сторінках часопису «Наша Мета» висловила своє обурення з приводу відсутності жінок в УНРаді[23]. Марія Лозинська, констатуючи факт слабкої участі жінок у політичному житті ЗОУНР, запропонувала своє вирішення даної проблеми. Вона виступила з ідеєю утворення безпартійної організації «Український Жіночий Союз» як речника політичних домагань українського жіноцтва. За словами М. Лозинської, «при виборах до Установчих Зборів Союз виробивби свою програму і входивби в компроміси з тими партіями які обовязалибися ту програму підпирати»[24].

Подібне до УНРади співвідношення чоловіків і жінок зауважуємо також у складі УЦР: станом на серпень 1917 р. з 643 обраних депутатів українське жіноцтво представляли тільки 9 осіб (ще 4 жінки були обрані від національних меншин)[25].

Освітній рівень. І з загальної кількості діячів УНРади 78% мали принаймні середню освіту (закінчену гімназію, вчительську чи духовну семінарію)*. Встановлено, що 32 особи навчалися в гімназіях Львова, з них 24 – у Львівській академічній гімназії. Серед учнів цієї гімназії станом ще на 1875/76 навчальний рік зустрічаємо 7 майбутніх діячів УНРади (Михайло Король, Северин Матковський, Северин Метелля, Степан Юрик, Степан Онишкевич, Михайло Пачовський, Євген Петрушевич)[26]. З останньої чверті XIX ст. до кінця 30-х pp. XX ст. Львівська академічна гімназія була одним з головних осередків національного руху галицьких українців[27].

У Тернополі здобували гімназійну освіту 16 осіб, у Перемишлі – 9, у Станіславові – 8, у Чернівцях – 6. Почергово в двох або більше гімназіях навчалася 21 особа. Якщо серед них була Львівська академічна гімназія, то саме в ній здебільшого і завершував свою середню освіту гімназист, складаючи там «матуру».

Вищу освіту мали близько 42% діячів УНРади (закінчили університет, політехніку чи гірничу академію)*. Серед них 52 особи навчались (від початку до закінчення або кілька семестрів) у Львівському університеті, 29 – у Віденському, 12 – у Чернівецькому. Антін Чернецький навчався у Віденській Вільній Робітничій Академії. 17 депутатів здобували освіту у двох вищих навчальних закладах, 6 осіб – у трьох. Частина студентів змінила місце навчання у зв’язку з сецесією українських студентів з Львівського університету у 1901-1902 pp. Поза межами Австро-Угорської імперії (звичайно один чи кілька семестрів) навчалося 8 діячів УНРади: у Берліні – Степан Баран, Богдан Барвінський, Станіслав Дністрянський, Володимир Залозецький, Кирило Студинський, у Ватикані – Петро Карманський, у Вроцлаві – Андрей Шептицький, у Лейпцігу – С. Дністрянський, у Римі – Иосиф Коциловський. Коли навчання відбувалося в кількох вищих школах, воно, як правило, починалося у Львівському або Чернівецькому університетах. Продовжували навчання українські студенти у Відні, Кракові або, як уже зазначалось вище, поза межами Австро-Угорщини.

Загалом, для інтеграції української інтелігенції в європейські інтелектуальні середовища кількість українців, що навчалися поза межами Австрійської монархії, була недостатньою. Часопис «Шляхи» у 1916 р. писав: «Мусимо висилати людий на запад по науку, як висилали колись наші предки. В Берлінї, Льондонї, Парижі і т.д. мусимо мати свої постійні студентські делегації. Нині Азія ціла пішла тамтуди, а Українці не виглянуть поза Краків-Відень-Ґрац – а й сї, що там є, не здають собі добре справи із своєї відвічальности. Хай цифра нас не лякає: рік-річно мусимо мати по західньо-европейських центрах науки 200-300 студентів. Все одно, чи будуть вони на власнім удержанню чи удерживатиме їх суспільність»[28].

Станово-професійне представництво. Ще 1916 р. Федь Федорців виділив в українсько-галицькому політичному житті три доби: «попівську», «професорську» й «адвокатську». За його словами, провід національного руху «попівської доби» був у руках зразково організованої касти (для неї було характерне чітке виконання наказів по лінії: митрополит (єпископ) – декан – парафії), «професорський» етап був романтичним у політиці і мав культурницький характер, «адвокатський» вирізнявся залученням до громадсько-політичної діяльності ширших мас, утворенням національних економічно-фінансових інституцій[29]. З цієї періодизації найчастіше вживається термін «адвокатська доба (ера)»[30].

Найширше у загальному складі УНРади (наявні відомості про професійний статус 187 осіб) представлені правники – 55, далі йдуть педагоги – 43, селяни – 27, духовенство – 24, урядовці – 9, журналісти – 7, залізничники – 6, інженери та студенти – по 4, лікарі – 2, по одному – кадровий військовий, землевласник, ремісник, посадник містечка, науковець та письменник. Відтак розглянемо характерні особливості складу УНРади в межах основних станово-професійних груп.

Правники. Правники були представлені такими спеціальностями: адвокати – 37 (з них 6 – кандидати адвокатури, тобто «апліканти»)[31], працівники судових установ – 14 та нотарі – 2 (спеціалізацію ще двох правників не встановлено). Це співвідношення, однак, було не сталим: аналіз професійної діяльності адвокатів засвідчує, що на початку службової кар’єри більшість з них відбувала практику в судових установах.

Переважання правників в УНРаді було закономірним наслідком «адвокатської доби» національного відродження. У перший період цієї доби, який охоплював 1890-1899 pp., адвокатські канцелярії відкрили 30 українців[32] (серед них зустрічаємо імена 7 майбутніх членів УНРади). 1900-1914 pp. характеризуються зростанням чисельності та ролі адвокатів у політичному житті галицьких українців[33]. За словами Лева Ганкевича: «вони вже до 1914 р. кермують цілим майже національним життям»[34].

Слід принагідно вказати ось на що: 1861-1901 pp. більше половини студентів-українців Львівського (й Краківського) університету вивчали теологію[35], а у 1904 р. 267 студентів-українців навчалося на правничому виділі Львівського університету, 216 – на філософському, 305 – на богословському[36].

Рекордним часом для української адвокатури були два останніх передвоєнні роки. У 1913-1914 pp. українці відкрили в Галичині 20 адвокатських контор (до них із членів УНРади належали Степан Баран, Володимир Бачинський, Лев Ганкевич, Володимир Гуркевич)[37]. 1913 р. у Галичині нараховуємо 62 адвокати-українці (з них у Львові було 9 осіб), 1914 р. – 70 (у Львові – 10)[38]. Євген Левицький провадив адвокатську діяльність у Відні[39]. Нотарів-українців у Галичині 1913-1914 pp. було 16 осіб (2 – у Львові)[40]. З поданого станом на 1914 р. числа галицьких адвокатів-українців до УНРади в 1918-1919 pp. входило 20 осіб. З нотарів, котрі практикували в Галичині у цей період, серед депутатів не зустрічаємо жодного[41].

Про зростання ролі адвокатської верстви у політичному житті свідчать такі дані: у 1911 р. серед обраних у Галичині до австрійського парламенту 24 депутатів-українців було 12 адвокатів (серед них Лонгин Цегельський – аплікант)[42]. Керівники провідних західноукраїнських політичних партій: Української Національно-Демократичної Партії (далі

– УНДП), Української Радикальної Партії (далі – УРП) та УСДП у 1914-1918 pp. також мали адвокатський фах. Лідерство правників спостерігалося з моменту створення ЗУНР як на місцевому, так і на центральному рівнях. Перегляд списків керівництва повітових структур[43], персоналу Державних Секретаріатів[44] та делегатів УНРади показує, що в органах влади західноукраїнської республіки була задіяна більшість українців-правників Галичини.

Професійний склад УНРади характеризувався регіональними відмінностями. Якщо серед галицьких депутатів юридичного фаху переважали адвокати (з 45 правників – 35 адвокатів, 9 працівників суду і один нотар), то в буковинській делегації більше було суддів (з 10 правників – 5 працівників суду, 2 адвокати[45] та один нотар)*. Доречно зазначити, що, за даними Івана Новосівського, у довоєнний період більшість українських правників Буковини працювала у судових установах. Адвокатів-українців тут було лише декілька – тільки в Чернівцях. 1914 р. у цьому краю було 225 адвокатів, з них 194 – євреї, на решту національностей (українців, німців та румунів) припадав 31 адвокат[46]. В інформаційній частині календарів «Просвіти» знаходимо більш точні дані: в 1913-1914 pp. y Буковині мали адвокатські контори четверо українців (з них один у Кіцмані, троє – у Чернівцях). Серед останніх натрапляємо на прізвище діяча УНРади Т. Галіпа[47].

Педагоги. Із загальної кількості педагогів 22 викладали в гімназіях (з них 3 на момент революції були директорами гімназій), 13 працювали в народних школах (з них 2 були управителі шкіл), 6 викладали в університетах, 2 – в учительських семінаріях.

Початок консолідації українського вчительства Галичини припадає на 1881 p., коли у Львові було створене «Руське Педагогічне Товариство»[48]. Організаційна робота цього товариства серед українських вчителів проводилась у напрямку їх національно-культурного освідомлення та професійно-матеріальної підтримки. 1904 р. українські педагоги Галичини та Буковини об’єднались у професійній організациї «Взаїмна поміч галицьких і буковинських учителів і учительок». За даними Івана Ющишина, в 1910 р. членами цієї організації були 4/5 усієї кількості українських вчителів народних шкіл Галичини (2500 осіб)[49].

Представлені в УНРаді педагоги належали до авторитетних фахівців у своїй царині. Олександр Барвінський був членом Краєвої Шкільної Ради, буковинці Омелян Попович та Микола Спинул входили до повітових шкільних рад. Останні двоє працювали свого часу інспекторами шкіл[50]. На момент утворення ЗУНР О. Барвінський, О. Попович, Ю. Романчук (діячі «професорського» періоду) мали вже статус пенсіонерів (емеритів), але продовжували діяльність в українських педагогічних організаціях та громадсько-політичному житті своїх областей.

Селяни. Участь селян у законодавчому органі ЗУНР була надзвичайно актуальною з огляду на необхідність підготовки аграрної реформи. Важливою була й приналежність цих делегатів до конкретного прошарку селянської верстви. Ряд даних свідчать, що представлені в УНРаді селяни були принаймні середнього достатку. Делегат від Борислава селянин Гриць Терлецький був власником нерухомості[51]. Тимотей Старух осів на селі як господар вже на пенсії, після довголітньої служби жандармом. Крім селянського господарства, він володів нерухомим майном у Бережанах[52]. Заможним ґаздою вважався Петро Шекерик-Доників з Косівщини[53]. Селянин з повіту Бібрка Дмитро Дикий деякий час навчався у Львівській академічній гімназії[54], що також опосередковано засвідчує достаток його родини. Виходець з бідної селянської сім’ї Іван Сандуляк поліпшив своє матеріальне становище вже в тридцятирічному віці[55]. Селянин Михайло Содомора (повіт Підгайці) поряд з відомими адвокатами входив до складу Надзірної Ради фінансового товариства «Дністер»[56]. Делегат до УНРади від Бучацького повіту Михайло Плиска був співзасновником кооперативу «Сила»[57]. Гринь Тершаковець (повіт Рудки) в довоєнний період був членом-засновником, а пізніше головою Надзірної Ради місцевих відділень каси системи Райфайзена, організатором та головою філії Краевого Товариства «Сільський Господар» в Комарно[58]. Павло Думка організував кооператив «Надія» та касу Райфайзена[59]. У переліку провідних селянських організаторів кооперативного руху австрійського періоду знаходимо й імена інших селянських діячів УНРади – Антона Кунька, Антіна і Тимотея Старухів, Андрія Шмигельського[60].

Начальниками громад (війтами) були такі селянські діячі УНРади: галичани Лазар Винничук[61], Мартин Королюк[62], буковинці Марко Куриш[63], Теодор Левицький[64]. Наскільки посада начальника громади була важливою, показує той факт, що буковинський поміщик Микола Василько після здобуття середньої освіти у Відні війтував у своєму селі Лукавець[65]. Секретарями громад були галичани Антін Кунько[66] та Василь Нагорняк[67], буковинець Микола Осадець[68]. Як бачимо, до політичного проводу входили переважно заможні і впливові селяни[69]. Звідси можливе пояснення того факту, що в процесі підготовки земельної реформи всі селянські делегати УНРади, окрім А. Шмиґельського (УСДП), найбільш рішуче й одностайно висловились проти спілкового господарювання на угіддях колишньої великої земельної власності[70].

Наявність політичної репрезентації селянських мас Галичини періоду української революції в особі заможного прошарку стає зрозуміла у світлі сказаного Іваном Франком наприкінці XX ст.: «Головна хиба в тім, що нарід наш темний, самі хлопи не вміють провадити руху, – треба інтелігенції, рух мусить оперти ся на богатших хлопах, що мають вільні руки, а не на бідних»[71]. Разом з тим порівняно незначна кількість селян -в УНРаді й відсутність серед них представників най-біднішої верстви створювала серйозну проблему для законодавчого органу ЗУНР у сенсі підтримки знизу*.

Відмінною є картина щодо селянського представництва у складі УЦР. Владислав Верстюк зазначив, що з високим ступенем ймовірності більша частина її селянських делегатів належала до біднішого селянства[72].

Робітники. Міське робітниче середовище Галичини та Буковини представлено в УНРаді, окрім львівського майстра-кахляра Михайла Галібея**, залізничниками (чотирма галичанами, двома буковинцями). Встановлено, що вони належали до найбільш освіченого прошарку робітництва. Зокрема, буковинець Володимир Сороневич був «возовим писарем»[73], галичанин Никола Сушко – помічником касира[74]. Залізничника з Станіславова Осипа Устияновича Мирон Кордуба трактував як урядника[75]. До керівництва регіональних і місцевих фахових організацій належали Сень Ганчерюк, Олександр Лісковацький, Володимир Сороневич, Никола Сушко[76]. Загалом робітнича верства в УНРаді була репрезентована слабко. Цікаво, що місто Борислав – центр найбільшого промислового району в Галичині – в УНРаді представляв заможній селянин-власник.

Невелика кількість промислових робітників у законодавчому органі ЗУНР відповідала їхній питомій вазі в національному русі обидвох західноукраїнських територій. Це, зрештою, стосувалось не тільки робітників, а й представників інших міських професій, що також були мало представлені в УНРаді. її діяч В’ячеслав Будзиновський серед причин поразки українців у 1918-1919 pp. назвав помилкову стратегію політичних сил у довоєнний період, що обмежувалась національним освідомленням селянських мас: «Міських ремісників, купців, промислових пролетарів, низшу категорію державних службовиків – взагалі міщухів наші національні робітники цілком зігнорували. [...] Міщухи аж до розвалу Австрії були поза клямрамп національної політики і національної роботи»[77]. За словами Григорія Піддубного, в Буковині українське робітництво було найчисленніше серед робітників інших народностей краю, і, попри те, слабко організоване в політичному плані[78]. Подібна проблема існувала і в Наддніпрянщині[79]. У Малій раді Всеукраїнської ради робітничих депутатів інтереси робітництва представляли лікар, видавець, кооператор та інженер-технолог[80].

Духовенство. Клір Греко-католицької церкви в УНРаді був представлений галицьким митрополитом, двома єпископами та 19 священиками. Частина з них (Юліан Дзерович, Спирідон Кархут, Олександр Стефанович, Іван Федевич, Теодор Чайковський) – це викладачі богословія (катехити). Тому їх можна віднести і до професійної групи педагогів. Крім того, катехитами в минулому працювали ще кілька депутатів-священиків.

Більшість із задіяних в УНРаді осіб духовного стану з Галичини належали до верхівки Греко-католицької церкви. Крім митрополита та єпископів, четверо священиків були членами Митрополичої консисторії (Юліан Дзерович, Спирідон Кархут, Олександер Стефанович, Степан Юрик), Михайло Цегельський – радником Митрополичого суду[81]. Протоігумен чину оо. василіан Платонід Філяс у 1914-1916 pp. був Апостольським адміністратором Української католицької церкви. Четверо з церковнослужителів мали докторський ступінь (Андрей Шептицький – філософії й теології, Спирідон Кархут, Иосиф Коциловський та Степан Юрик – теології). Непересічними особистостями були й інші церковні діячі. Зокрема, наддніпрянець Віктор Андрієвський був вражений освіченістю діяча УНРади священика Северина Матковського, котрий «мав два університетські факультети і об’їздив пів Європи»[82]. Декілька священиків були авторитетними державними діячами. Поряд з митрополитом – членом Палати Панів австрійської Державної Ради, та єпископами – сеймовими вірилістами, 2 священики були депутатами Палати Послів, 2 – Галицького сойму.

Про вагу греко-католицького духовенства у політичному житті Галичини дає уявлення той факт, що станом на 1913 р. з 144 членів Ширшого Комітету УНДП 46 були священиками[83]. Семеро з них (Северин Матковський, Северин Метелля, Степан Онишкевич, Олександер Стефанович, Іван Федевич, Платонід Філяс, Степан Юрик) увійшли пізніше до УНРади.

У передвоєнний час названі церковні діячі були серед чільних організаторів українських просвітніх та господарських установ, виявляли неабияку активність у громадсько-політичному житті. Івана Яворського бачимо серед організаторів селянського страйку 1902 p.[84] C. Матковський під час цього ж страйку виступав як посередник між селянами і дідичами (поміщиками), окрім того, він був засновником кредитового товариства «Згода» в Копичинцях і товариства «Збруч» у Гусятині[85]. Священик Платон Карпінський заснував кооперативи «Сільського Господаря» і понад 40 читалень у Підгаєцькому, Теребовельському та Тернопільському повітах[86]. Парох з Рудківського повіту Степан «Онишкевич був співорганізатором товариства «Сільський Господар» у Львові, активно пропагував ідею комасації селянських ґрунтів[87]. З національним кооперативним рухом та кредитними установами був пов’язаний і священик С. Юрик[88]. О. Стефанович був членом Надзірної Ради «Народної Торговлі» та «Краєвого Союзу Кредитового», очолював церковний кооператив «Достава» у Львові[89].

Активність греко-католицького духовенства у національних просвітніх і економічних установах була підтримана на високому ієрархічному рівні. 1904 p. y посланні до духовенства «О квестії соціальній» Андрей Шептицький вказував: «Рішуче фальшивим єсть напрям занедбування сторони суспільно-економічної. Церква тих річей дочасних і матеріальних не занедбує [...] Священик, що навіть на жадання парохіян не хоче утворити читальні, склепику, шпихліра громадського [...] і всім подібним установам єсть противний, не відповідає своєму становищу»[90]. Митрополит особисто докладав зусиль для піднесення господарського рівня і добробуту українського населення Галичини, сприяв, зокрема, парцеляційному рухові (наприклад, парцеляція великих дібр у Коршеві та інших місцевостях)[91].

До складу буковинської делегації входили двоє православних священиків, які також належали до лідерів національного руху краю. Теофіль Драчинський був засновником українських культурних і економічних організацій на Буковині, головою «Товариства православних священиків»[92], Касіян Бриндзан – українським проповідником у Чернівецькому кафедральному соборі та членом консисторії[93].

Частина з представленого в УНРаді духовенства взяла активну участь у листопадових подіях у повітових центрах, входила до Повітових УНРад[94]. Заанґажованість церковних діячів Галичини в революційних процесах виявилася і в акції, характерній швидше для світських середовищ, – 7-8 травня 1919 p. y Станіславові відбувся 3’їзд духовенства ЗОУНР, в якому були задіяні й члени УНРади. В заяві з’їзду говорилося, що він «рішає працювати і на будуче всіми силами для добра Укр. Н. Республики в цілі осягнення іі повноі і трівкоі независимости і самостійности в тім переконанню, що се дасться осягнути вповні тільки на основах христіянського світогляду і в злуці з Церквою»[95]. Цю подію вирізняє та обставина, що на відміну від т. зв. «священицької» доби національного відродження, де ініціатором подібного зібрання була б верхівка Церкви, в період революції таку роль взяли на себе політичне заанґажовані священики.

Урядники. Державні урядники були представлені в УНРаді службовцями крайового і повітового рівнів. До першої категорії належали урядники залізниць буковинець Модест Левицький та галичанин Микола Парфанович, також урядовець пошти Олександр Пісецький, секретар Краевого Виділу Антін Лукашевич. Поштовими урядниками місцевого рівня були галичани Іван Калинович (колишній педагог), Ілля Костишин та Остап Сіяк.

Фінансову сферу професійно представляв лише урядник 10 рангу Андрій Манько (делегат від повіту Добромиль), котрий поєднував участь у засіданнях УНРади з працею в Державному Секретаріаті публічних робіт і гірництва[96]. Проте значний досвід праці у кредитно-фінансовій сфері мали багато делегатів інших професій. Першість у цій справі тримали адвокати. Зокрема, Степан Федак працював у «Народній Торговлі», був членом-засновником товариств «Дністер», «Центро-Банк», «Ревізійний Союз Українських Кооператив», «Руська щадниця», «Карпатія», «Земельний Банк Гіпотечний»[97]. Теофіль Кормош ще в 1894 р. заснував у Перемишлі перший кредитний кооператив «Віра»[98].

Організаторами подібних установ були й інші діячі УНРади: Теодор Ваньо у Золочені, Лев Кульчицький у Коломиї (Покутський Союз Кредитовий)[99]. Сидір Голубович у 1916 р. став директором «Центро-Банку» у Львові[100]. Іван Макух заснував у Товмачі кредитне товариство «Селянська Каса»[101]. Лікар Іван Куровець був засновником «Хлопського Банку». 5 діячів УНРади з Галичини в 1917 р. перебували в управі «Краевого Союзу Кредитового»[102]. 11 депутатів у 1918-1919 pp. входили до складу Надзірної Ради Товариства взаємних обезпечень та взаємного кредиту «Дністер», директором якого в той час був адвокат В. Охримович[103]. «Краєвий Союз Кредитовий» у Львові очолювали адвокати В. Бачинський[104] та К. Левицький[105]. 1918 р. до комітету засновників Українського Банку (складався з 14 осіб) увійшли 10 майбутніх діячів УНРади (правники: В. Бачинський, Л. Бачинський, І. Голубович, Є. Левицький, К. Левицький, Т. Окуневський, С. Федак, Л. Цегельський, священик С. Онишкевич і професор університету С. Смаль-Стоцький)[106]. Останній заснував у передвоєнний період у Чернівцях «Селянську Касу», що об’єднала 176 спілок, крім того виступив організатором страхового товариства «Карпатія» з основним капіталом 200 000 корон[107]. Крім С. Смаль-Стоцького, серед буковинських делегатів у фінансово-кредитній сфері були задіяні свого часу Лев Когут (директор «Селянської Каси»)[108], педагог Омелян та інженер Ілько Поповичі[109], вчитель Теодор Іваницький та священик Касіян Бриндзан[110].

Урядники нижчих рангів, які становили значну частину українського міщанства більших міст Галичини, в УНРаді мали досить слабке представництво (хоч на момент революції вони вже були зорганізовані на національному рівні – весною 1918 р. за ініціативою Товариства українських правників виникла «Краєва організація Українців урядників, йідурядників і служби всіх державних і автономних дикастерій»)[111].

Інженери. Окрім урядника залізниць інженера Миколи Парфановича (брав участь лише в діяльності львівської делегації), з решти чотирьох представлених в УНРаді інженерів двоє за спеціалізацією належали до гірничої галузі (Маріян Козаневич, Роман Кулицький), один був хіміком (Гриць Маріяш) та один будівельником (Ілько Попович)[112]. Таке представництво віддзеркалило певну позитивну тенденцію. Вона полягала не стільки в зростанні абсолютних величин, скільки в диференціації спеціалізації українських фахівців. Адже на початку XX ст. із загального числа 240 цивільних інженерів у Галичині було тільки 12 українців, виключно будівельників і землемірів[113]. Появи численнішої національної верстви в інженерно-технічній галузі в Галичині не можна було сподіватись хоча б з тієї причини, що в 1912/13 навчальному році з 1633 студентів Львівської політехніки українців було лише 69[114]. Приблизно така ж кількість на той час була задіяна в промисловому секторі[115]. В березні 1918 р. галицькоукраїнська інженерно-технічна верства, подібно до урядників, активізувала зусилля в напрямку професійної консолідації. Українська технічна комісія у Львові оголосила про складання списку українських інженерних працівників усіх галузей, а також студентів вищих технічних закладів, котрі вже мали досвід практичної роботи[116].

Беручи участь у засіданнях УНРади, інженери одночасно працювали на відповідальних ділянках у промисловості. Зокрема, до призначення Державним Секретарем гірництва М. Козаневич був директором салін у Дрогобичі[117]. Г. Маріяш там же керував державною «відбензиняр-нею»[118]. Очевидно, що кількість фахівців промислових галузей в УНРаді була недостатньою. Це ілюструє склад комісії для технічної відбудови, до якої, крім чотирьох названих інженерів, входили адвокат (І. Макух), журналіст (С. Вітик), селянин (М. Королюк), ремісник (М. Галібей) і священик (С. Онишкевич)[119]. На З’їзді українських інженерів і техніків (Станіславів, травень 1919 р.) нонсенсом було визнано той факт, що будівельні справи на засіданні УНРади реферував священик С. Матковський. Учасники з’їзду наголосили на потребі представлення в складі УНРади (чи майбутнього Установчого Сойму) щонайменше 15 послів – інженерів та техніків[120].

Військові. Галицьку Армію в УНРаді представляли троє військових, кооптованих до складу львівської делегації, – отаман Дмитро Вітовський, четар Василь Караван та поручник Осип Микитка[121]¹. У складі буковинської делегації армію репрезентував четар Семен Галицький (колишній педагог). Відомо також, що сюди було включено і двох українських старшин з 41-го полку піхоти і 22-го полку стрільців[122]. Крім того до УНРади на правах колишнього посла до галицького сойму увійшов Теодор Рожанковський, який ще в жовтні 1918 р. командував кошем УСС[123]. Усі вони на момент листопадового повстання мали військові звання не вище сотника, причому кадровим офіцером з них був лише О. Микитка*. В станіславівських засіданнях УНРади брали участь лише Д. Вітовський та Т. Рожанковський (епізодично).

Таке незначне представництво військових, з одного боку, відображало уявлення політичного керівництва ЗУНР про їхню роль у державотворчому процесі, з іншого – ілюструвало гострий дефіцит військових спеціалістів вищих чинів серед українців колишньої Австро-Угорської імперії. Ця прогалина соціальної структури західноукраїнського населення мала негативні наслідки в революційний період.

Існують два пояснення проблеми відсутності серед західних українців численної верстви професійних військових. Перше з них Ізидор Сохоцький сформулював так: «Серед нашої інтелігенції в Галичині були модними антимілітаристичні настрої й батьки не хотіли посилати своїх синів до військових шкіл»[124]. Інше пояснення лежить в соціально-побутовій площині. Зокрема, ї. Макух писав: «Активний старшина мусів жити «відповідно до стану» офіцерів в Австрії, а це вимагало приватних грошей, бо платня офіцерів до сотника включно була досить низька. Тому бідні батьки не могли посилати своїх дітей до офіцерської (кадетської) школи»[125]. Матеріальний чинник даного питання виділив також Андрій Чайковський: «Юнак, що попав в юнацьку школу, а відтак авансував на старшину, не був радо бачений в українських] товаристських кругах. То був непрактичний гість, особливо там, де були дівчата на виданні. Він не міг женитися без кавції, котра була досить висока»[126].

Станом на 1910 р. відсоток українських офіцерів у австрійській армії був найменшим серед представників народностей монархії і становив всього 0,2% (для порівняння словенців серед офіцерів було – 0,5%, поляків – 2,5%). Відсоток же українців, котрі входили до рядового складу армії, сягав 7,6% (тоді як словенців – 2,4%, поляків – 7,9%)[127].

Щодо перспектив здобуття українцями вищих військових рангів, то тут картина була ще більш безнадійною. Зокрема, із 438 слухачів австрійської військової академії в 1912/13 pp. лише один був українцем (поляків було 16 осіб, навіть китайців було двоє)[128].

Серед західних українців у 1918 p. y Галицькій Армії генеральський чин мав тільки Віктор Курманович, який походив із священицького роду і виразно ідентифікував себе українцем, І. Сохоцький згадував ще кількох українських військових з Галичини, котрі мали генеральське звання (Вітошинський, Кобилянський, Шепарович та Лаврівський), зауваживши при цьому: «все це були вже старі люди, що до проводу революційного зриву не надавалися»[129]. З приводу цього Дмитро Паліїв критично оцінив побутуючий у добу української революції стереотип: «Два яскраві противенства в одному народові: У придніпрянців були в більшості тільки генерали, у галичан не було ані одного, що надававсяби на генерала. На ділі в придніпрянців не всі генерали були генералами, а в галичан не було знову так зле, щоби між ними не найшов ані одного кандидата в генерали»[130].

Значна кількість діячів УНРади свого часу відслужила у війську, серед них митрополит А. Шептицький і єпископ Й. Коциловський. Частина цивільних фахівців була призвана до австрійської армії в роки Першої світової війни. Зокрема, трирічну службу в австрійській армії в часі війни відбув адвокат О. Марітчак[131]. Троє інших правників-адвокатів (Гриць Кузів, Володимир Гуркевич та Микола Лагодинський) перебували на посадах військових суддів при польовому суді в Стрию[132]. Ряд діячів УНРади мали відношення до створення Легіону УСС, до Боевої Управи належали Д. Вітовський, Т. Кормош, Т. Рожанковський, В. Темницький, С. Томашівський, К. Трильовський (голова), Л. Цегельський. Крім того, в лавах стрілецтва перебували О. Микитка та О. Назарук[133]. Як вояки австрійської армії селяни В. Караван[134] і Г. Тершаковець[135], вчитель А. Домбровський[136] та адвокат Л. Когут[137] побували в російському полоні.

Однак до військової комісії УНРади увійшли цивільні за фахом особи. Серед її членів не зустрічаємо навіть Д. Вітовського та T. Рожанковського. Інша картина спостерігається у складі УЦР, до якої Всеукраїнська військова рада обрала 132 делегати (з них 6% – солдати, решта – офіцери)[138].

Медичні працівники. Серед діячів УНРади було двоє практикуючих лікарів: Іван Куровець та Микола Сисак (львівська делегація). Лікарем за фахом був і професор Празького університету, міністр здоров’я Австрії у 1918 р. Іван Горбачевский. Свого часу здобували медичну освіту В. Стефаник та В. Будзиновський.

З початку XX ст. чисельність лікарів-українців у Галичині (як і правників та інженерно-технічного персоналу) почала зростати. Якщо 1907 р. на медичному факультеті Львівського університету навчалось 5-6 українців[139], то у 1912/13 н.р. – 67 (у той же час поляків навчалося 389)[140], 1913/14 н.р. українців на цьому факультеті налічувалось вже 94 особи (поляків – 493)[141].

Загалом кількість галицьких лікарів-українців, які вели самостійний прийом пацієнтів напередодні війни, вже була співмірною з кількістю українських адвокатів. 1913 p. y Галичині нараховувався 61 практикуючий лікар-українець (з них 12 у Львові, серед яких – одна жінка). На Буковині було 6 українських лікарів (з них 4 у Чернівцях). У Відні таких лікарів було 8. У 1914 р. кількість українських лікарів Галичини зросла на дві особи (у провінції), на Буковині та у Відні їх число не зменшилося[142]. 49 лікарів у 1910-1918 pp. входили до складу Українського Лікарського Товариства[143].

Лікарі-українці в політичній діяльності були задіяні мало – серед послів до Галицького сойму був тільки один лікар (І. Куровець). Давалася взнаки специфіка їхньої професії. І. Горбачевський входив до австрійського парламенту зі статусом університетського професора.

Журналісти. Для багатьох делегатів УНРади характерною була зміна виду професійної діяльності або робота не за основним фахом. Найбільш поширеним було заняття журналістикою. Отримавши правничу освіту, в довоєнний час присвятили себе цьому заняттю Михайло Лозинський та Василь Панейко. До числа журналістів відносили себе Семен Вітик та Антін Чернецький. За нашими підрахунками, всього серед депутатів до 1914 p. 25 осіб були видавцями, 31 – редакторами українських періодичних видань[144].

Як характерну рису західноукраїнських політичних партій Матвій Стахів відзначив той факт, що до їх центрального і колективного проводу входили знані публіцисти та редактори партійних органів. Виняток, за його словами, становили націонал-демократи, які до 1925 р. «не мали редакторів із числа власних партійних членів»[145]. Як свідчать матеріали згаданого вже просопографічного проекту, останнє зауваження М. Стахіва є безпідставним – редакторами часопису «Свобода» в 1900-1916 pp. були члени Ширшого Комітету УНДП В. Охримович, В. Будзиновський, Л. Цегельський, В. Бакинський, С. Баран. Секретар Народного Комітету С. Баран редагував також «Українське Слово».

Письменники. Професійним письменником серед діячів УНРади був лише В. Стефаник. Проте знаними на той час літераторами були також В. Будзиновський – журналіст, В. Бірчак, І. Карбулицький, П. Карманський, О. Колесса, А. Крушельницький – педагоги-філологи, Т. Галіп, О. Назарук, В. Темницький, К. Трильовський – правники, селяни П. Думка та П. Шекерик-Доників, залізничник В. Сороневич. Троє з перелічених (В. Бірчак, В. Будзиновський та П. Карманський) у довоєнний період належали до літературної групи «Молода Муза»[146].

Науковці За основним видом діяльності науковцем серед депутатів був лише Богдан Барвінський, на той час – бібліотекар Львівського університету. Проте до наукової сфери тією чи іншою мірою було причетне більше одної п’ятої делегатів. Зокрема, 40 діячів УНРади були пов’язані з Науковим товариством імені Шевченка: О. Стефанович мав титул його «члена основателя», 14 осіб (Б. Барвінський, О. Барвінський, І. Горбачевський, Я. Гординський, С. Дністрянський, О. Колесса, М. Кордуба, К. Левицький, В. Охримович, Ю. Романчук, С. Смаль-Стоцький, К. Студинський, С. Томашівський, Р. Цегельський) були «дійсними членами» товариства, 25 осіб – «звичайними членами» НТШ[147]. Поштовий урядник І. Калинович був відомим бібліографом. Високий науковий та фаховий рівень депутатського корпусу УНРади потверджує і той факт, що серед її діячів понад чверть (52 особи) мали докторський ступінь (35 у галузі права, 10 – філософії, 4 – теології, 3 – медицини).

Студенти. В опублікованих списках УНРади знаходимо імена 4-х студентів[148]. Відомо, що Стефан Сілецький навчався на медичному виділі, Стефан Терлецький – на правничому, Олександер Кульчицький – на філософському виділі Львівського університету. В довоєнній Галичині українське студентство через важке матеріальне становище не творило локального постійно діючого середовища. У часописі «Шляхи» за 1916 р. з цього приводу зазначено: «Батько-селянин, посилаючи сина до гімназії, ще сяк так дбав про нього, довозив від часу до часу хліб, крупи то що, але скоро той син «здав матуру», він сам повинен думати про себе. Знову ж попівський син або виїзджав поза Львів, або вертав на село відпочивати. 1 так в осередку нашого національно-культурного, політичного і господарського життя – у Львові перебувало звичайно із 1200 записаних на університетї до 160 і то в 3/4 зайнятих в ріжних інституціях. Розумієть ся, що при такім обсадженню університету студентами (і професорами – Українцями) наш постулят окремого українського університету мусів виглядати досить нереально»[149]. Очевидно, через те, що академічна молодь Львова чи Чернівців за своїм кількісним виміром не становила впливового політичного чинника, у Статуті УНРади представництво від студентства не передбачалось[150].

Соціальне походження депутатів. Вдалося встановити рід заняття батьків 124 депутатів. 45 осіб є вихідцями зі священицьких родин; 37 – зі селян, з родин педагогів – 17, з урядників – 6, з міщан-власників – 5, стільки ж з ремісників, з поміщиків – 3, з міщан-рільників, робітників та правників – по дві особи. Відносна перевага серед діячів УНРади вихідців зі священицьких родин (зокрема, з таких родин походило 23 правники та 12 педагогів) відповідає висновкам про перехід в кінці XIX – на початку XX ст. керівництва західноукраїнським рухом від духовенства до світської інтелігенції[151]. Такий висновок підтвердили і попередні результати просопографічного проекту[152]. Нам відомі лише два приклади зворотного явища – прийняли священицький сан виходець із сім’ї вчителя Іван Федевич[153] і син урядовця суду Олександер Капустинсысий[154].

Серед правників в УНРаді селянського походження було 4 особи (всі адвокати), серед педагогів – 5. Загалом 19 діячів УНРади, батьки яких були педагогами чи правниками, представляли собою тогочасну західноукраїнську інтелігенцію в другому поколінні.

Вихідцями зі шляхетських поміщицьких родин були М. Василько, Й. Коциловський, А. Шептицький. Зі збіднілих шляхетських родів, нащадки яких перейшли в стан селян, духовенства чи світської інтелігенції, походило значно більше діячів УНРади. Від знатних галицьких бояр вели свій родовід Євген, Степан та Лев Петрушевичі[155]. Старовинний шляхетський рід, який мав продовження в священицькій генерації, представляли Роман, Лонгин і Михайло Цегельські[156]. Буковинець Лев Когут по материній лінії походив з роду Барановських, близьких нащадків молдавського воєводи Мирона Барановського[157]. Батькова матір іншого представника цього краю – Омеляна Поповича – належала до українського шляхетського роду Дашкевичів[158]. Знатного походження були Олександр і Богдан Барвінські[159] та Теофіль Окуневський[160]. З ходачкової шляхти походив священик Іван Яворський[161]. Останній належав до шляхетського герба «Драго Сас», як і ряд інших представників знатних галицьких родів, зокрема, Лев і Володимир Бачинські, Степан Витвицький, Олександер Кульчицький, Антін Крушельницький[162]. Роду Сас були також члени буковинської делегації – Володимир Залозецький[163] та Никола Дрогомирецький (Сас де Ґовора)[164]. Шляхетське походження мав і Д. Вітовський[165]. Батьки цих діячів належали до різних верств: батько Т. Окуневського – священик, Л. Бачинського – вчитель, Д. Вітовського – селянин. Судячи з прізвищ депутатів, можна стверджувати, що в УНРаді були представлені також нащадки інших українських шляхетських родів: Білинських, Височанських, Даниловичів, Добрянських, Голубовичів, Горбачовських, Гординських, Кали-новичів, Кормошів, Лісковацьких, Лозинських, Матковських, Пісецьких, Погорецьких, Полянських, Сілецьких, Студинських, Терлецьких, Федоровичів, Чайковських, Чернецьких, Чернявських, Юрчинських[166].

Виявом усвідомлення українськими родинами свого шляхетського походження був той факт, що 1907 p. y Самборі за ініціативою священика Петра Погорецького* було створено «Товариство руської шляхти в Галичині». Метою товариства стало піднесення освітнього та економічного становища української загонової шляхти в краї. В публікації з приводу цієї події підкреслювалось: «А прецінь наша руска шляхта, то численний, бо около 50 тисяч голов обіймаючий стан, що мимо ріжних незгодин вірно схоронив під своєю стріхою свою окремішність, та свої давні, родові традиції, стан привязаний сильно до своєї рускої Церкви і єї споконвічного обряду, що рідкою працьовитостию та витревалою пильностию посїв великі обшари землі і дійшов декуда до визначної заможности; стан, що всегда много посилав дїтий своїх до шкіл і много дав світскої та духовної інтелігенциї»[167]. Подібне до галицького «Товариство буковинської православної шляхти» було зорганізовано на противагу існуючому в Буковині румунському товариству. Очолював це товариство Мелетій Галіп – батько діяча УНРади Теодота Галіпа[168].

Стосовно шляхетського походження діячів УНРади, то тут можемо проводити паралелі з Наддніпрянською Україною, де, за словами А. Каппелера, чимало активістів українського руху були дворянського походження та належали до інтелектуальних професій[169].

Родинні зв’язки. В складі УНРади зустрічаємо також близьких родичів. Це, зокрема, брати Антін та Іван Горбачевські, Євген та Степан Петрушевичі, Антін та Тимотей Старухи. Два покоління представляли буковинці Омелян Попович та його син Ілько, галичани Степан Петрушевич та його син Лев, батько і син Олександр і Богдан Барвінські, Михайло Цегельський та його сини Льонгин і Роман (останній був делегатом від Буковини на засіданні Конституанти, а також входив до складу Краевого Комітету). Родичами Цегельських були Юліан Дзерович і Мирон Кордуба, останній мав за дружину дочку Михайла Цегельського Євгенію[170]. Дружина Ярослава Гординського була сестрою іншого діяча УНРади – Володимира Бірчака[171]. У родинних зв’язках перебували також Тимотей Старух і Михайло Петрицький, Спирідон Кархут і Роман Курбас*.

Крім участі батьків та синів в УНРаді тяглість поколінь українського руху демонстрував той факт, що батько братів Старухів Михайло був послом до Галицького сойму ще в 1866 р.[172] Сеймовим послом цього ж скликання виступав і дядько Євгена Петрушевича Антін, який до того ж був задіяний у «Соборі Руських Учених» 1848 р.[173] Батько Й. Коциловського був послом до Галицького сойму в 70-х роках ХГХ ст.[174]

Майновий стан. Відомості про професію та службовий ранг членів УНРади дають змогу констатувати, що більшість з них були досить забезпеченими в матеріальному плані людьми[175]. Земельних власників було порівняно небагато. Серед представників Буковини поміщиками вважались лише Микола Василько та Антін Лукашевич (останній працював урядником (секретарем) краевого Виділу[176]), вони представляли найменш численний прошарок українців краю[177]. З Галичини в УНРаді не було жодного дідича[178]. Великими земельними угіддями володіли представники інших станів та професій. Митрополит А. Шептицький, розпоряджаючись одномільйонним капіталом в «Аграрному Гіпотечному Банку», закуповував земельні ділянки з харитативними цілями[179]. Відомо також, що земельним господарством загальною площею 100 моргів володів колишній посол до австрійської Державної Ради священик С. Онишкевич[180]. Досить заможньою була група українських адвокатів. Земельні наділи мав Т. Кормош[181]. Власником дібр у Перемишльському повіті був С. Голубович[182]. Крім того, Т. Кормош, М. Король, К. Левицький та І. Макух були власниками цінної нерухомості[183]. Т. Ваньо володів майном, яке до Першої світової війни оцінювалось в 72 тис. австрійських корон[184]. Високе матеріальне становище займав й інший адвокат – В. Гуркевич[185]. «Реальністю» володіли також професор університету К. Студинський[186] і вчитель та підприємець, редактор часопису «Гайдамаки» М. Петрицький[187].

Звичайно, немає підстав порівнювати матеріальні статки згаданих депутатів з польськими магнатами Галичини, але, безперечно, вони належали до соціальної верхівки західноукранського населення.

Регіональне представництво. Важливою характеристикою репрезентативності законодавчого органу влади є рівень місцевого представництва. В цьому контексті розглядаємо місце народження депутата та місце його професійної і політичної діяльності. За місцем народження, яке встановлено щодо 139 осіб, в УНРаді була представлена більшість політичних повітів Східної Галичини (крім повітів Березів, Добромиль, Жовква, Перемишляни, Сколе, Старий Самбір та Ярослав). Як бачимо, не репрезентовані повіти розташовані переважно поблизу етнічних польських земель, де ще в кінці XIX ст. найбільш поширеним був москвофільський рух. Лише один делегат (А. Крушельницький) народився на території Західної Галичини – у повіті Ряшів. Найбільше делегатів УНРади (11 осіб) було родом з Тернопільського повіту, з них 4 народилися у самому місті. Вихідців з повіту Камінка Струмилова нараховуємо 8 осіб. Повіт Львів за кількістю народжених рівняється повітам Самбір та Станіславів – вихідців з цих місцевостей зафіксовано по 5 осіб (у самому Львові народилося лише троє діячів УНРади).

Основу представництва від місцевостей складали делегати від повітів і міст, обрані до УНРади на додаткових виборах у листопаді-грудні 1918 р. Високим був рівень професійної мобільності в межах країв. Окрім здобуття середньої чи вищої освіти в навчальних закладах різних місцевостей, правники, педагоги та урядовці за час своєї професійної кар’єри звичайно змінювали декілька місць праці. За нашими даними, в дореволюційний період працювали принаймні в двох повітах Галичини 26 правників. Серед педагогів особливо часто змінювали місце праці викладачі гімназій. Сім викладачів гімназій до 1918 р. працювали в трьох і більше повітових центрах Галичини, ще сім – у двох. Зокрема, гімназійний професор з Чернівців Клавдій Білинський до приїзду в Буковину учителював в Львові, Тернополі та Станіславові[188]. Висока мобільність у межах краю характерна не тільки для світської інтелігенції. Біографії діячів УНРади духовного сану свідчать, що й вони нерідко змінювали місце праці (особливо катехити).

Навіть селяни не завжди були упродовж всього свого життя пов’язані з місцем народження. Крім військової служби в різних регіонах Австро-Угорської імперії, пошук заробітку часто і їх спонукав змінювати місце проживання. Зокрема, селянин зі Снятинщини І. Сандуляк працював на будівництві залізничної колії Львів-Чернівці, відбував військову службу (в т. ч. і надстрокову) на землях Угорщини[189]. Виходець зі селянської родини в повіті Лісько Т. Старух після служби в жандармерії почав вести господарство на протилежному кінці краю – в Бережанському повіті. Селянин з Надвірнянщини В. Нагорняк заробляв як лісоруб та бутинар, після закінчення дяківської школи прислужував священикам у багатьох місцевостях Галичини і Буковини (у Бориславі, Пніві, Хриплині, Бучачі та Вижниці)[190].

Те ж саме спостерігаємо і на Буковині – троє українських правників-суддів працювали принаймні в двох повітах. Змінювали місце праці і вчителі народних шкіл – з діячів УНРади в різних повітах працювали щонайменше четверо. Декілька з цих правників і педагогів, пропрацювавши в провінції, до 1918 р. перебираються ближче до Чернівців.

Унаслідок професійної міграциї, а також у силу партійних інтересів розширювались межі громадсько-політичної діяльності західноукраїнських лідерів, і нерідко місцевість, від якої діяч обирався до сойму чі парламенту, не збігалася з місцем його проживання чи праці.

Більшість репрезентованого в УНРаді греко-католицького духовенства з Галичини представляли Львівську архієпархію (А. Бандера, С. Висо-чанський, Ю. Дзерович, П. Карпінський, С. Кархут, Є. Качмарський, С. Онишкевич, О. Стефанович, П. Філяс, А. Шептицький, М. Цегельський, С. Юрик) та об’єднану єпархію Перемиську, Самбірську і Сяніцьку (Й. Коциловський, С. Метелля, С. Онишкевич, О. Погорецький, І. Федевич, Т. Чайковський, І. Яворський). Від Станіславівської єпархії були тільки священики О. Капустинський; С. Матковський, який спершу був душпастирем у Перемишлі, та Г. Хомишин[191]. З території Станіславівської єпархії до УНРади увійшли більшість представників УРП.

Досвід національно-патріотичної діяльності

Діяльність в українському русі більшості освічених діячів УНРади розпочалася під час навчання в гімназії чи в університеті. В гімназіях вона проходила в таємних гуртках (громадах), що ставили за мету вивчення літератури, забороненої австрійською шкільною цензурою. Самоосвіта учнівських громад мала громадсько-культурне і національне спрямування[192]. У заснованій О. Стефановичем таємній громаді Станіславівської гімназії брали участь представники наступних поколінь національного руху – К. Левицький та Д. Вітовський (двоє останніх «війтували» в цій громаді)[193]. У громаді, утвореній при Тернопільській гімназії, були задіяні П. Карпінський, О. Барвінський, І. Кивелюк, М. Шжевич, С. Голубович, Антін та Іван Горбачевські[194]. Кілька членів УНРади (К. Білинський, К. Кахникевич, Р. Скибінський, А. Чернецький) у різний час належали до членів гуртка «Молода Україна» Бережанської гімназії[195]. Членами таємного гуртка в Золочівській гімназії були О. Назарук та В. Панейко[196]. Керівником таємного гуртка в Коломийській гімназії, у якому раніше брав участь В. Сгефаник, був Л. Бакинський[197]. Л. Ганкевича за діяльність в українському таємному товаристві було виключено з IV Львівської гімназії)[198]. М. Василько, який навчався в шляхетському виховному закладі «Терезіянум» (серед його шкільних товаришів був граф Чернін – майбутній міністр закордонних справ Австрії, голова австрійської делегації на переговорах у Бересті)[199], до українського руху залучився вже у зрілому віці.

Депутатами УНРади стали колишні лідери українського молодіжного руху останньої чверті XIX – початку XX ст. Серед них були керівники віденського товариства «Січ» 1875-1905 pp. (І. Горбачевский, І. Куровець, Є. Левицький, М. Кордуба, Р. Перфецький, О. Назарук, В. Темницький, С. Витвицький)[200], троє членів Централі Комітету «Молода Україна» (А. Крушельницький, В. Темницький та Л. Цегельський)[201]. Головою іншого віденського Товариства – «Поступ» – був В. Ба-чинський[202]. С. Смаль-Стоцький, навчаючись у Чернівецькому університеті, очолював єдине в Буковині українське студентське товариство «Союз»[203]. Л. Ганкевич, виїхавши під час сецесії студентів з Львівського університету 1901 р. на навчання до Праги, став головою академічного товариства «Українська Громада»[204]. На чолі «Академічного Братства» у Львові в різний час перебували К. Трильовський[205] та Є. Петрушевич[206]. К. Левицький, С. Данилович, В. Залозецький, К. Трильовський та С. Федак були на провідних ролях у «Кружку правників»[207]. «Академічну Громаду» у Львові почергово очолювали О. Боицун[208], С. Баран (двічі)[209], С. Витвицький[210].

Спільне навчання та участь у студенських організаціях знайомили між собою вихідців з різних місцевостей і соціальних груп Галичини і Буковини, сприяли формуванню генерації діячів національного руху. Як стверджував А. Чернецький, «Національна Рада та Державний Секретаріят ЗУНР – в більшости складались із колишніх членів гуртків «Молодої України»»[211]. Спорідненість біографій щодо навчання та громадсько-політичної діяльності спостерігалась і серед повітових комісарів ЗУНР[212], 14 з яких були членами УНРади[213].

Характеризуючи правників «адвокатської доби», діяч УНРади Л. Ганкевич відзначив: «В тому першому поколінні нашого ренесансу всі майже адвокати були однолітками, з одної гімназійної або хоч університетської лавки. Всі вони добре себе знали, розуміли та дружно помогали собі у виконуванні своїх завдань та обов’язків. [...] Це вже нова генерація української палестри. Це вже «не оборонці шляхти, міщанства і промисловців», але оборонці цілої нації. Всі вони вже національно свідомі, люди європейської культури [...] Вони дають почин і переводять повну реорганізацію національно-політичного і культурного життя свого народу. За їх почином постають нові справді демократичні, політичні партії [...] Вони устроюють збори і віча та входять в безпосередній контакт з народними масами і надають політичному життю нову форму і новий зміст. За їх почином головно повстають фінансові і економічні установи, що стають основою відродження народу. Вони беруть живу участь в освітно-культурному і політичному житті, закладають у всіх закутинах нашої землі читальні і в кожну майже неділю і свято їздять туди з рефератами і відчитами, одним словом стають вже заступниками не тільки прав одиниць, але прав цілої нації»[214].

Значна частина галицьких депутатів була пов’язана з «Просвітою». До УНРади входили троє осіб (О. Барвінський, К. Левицький, Ю. Романчук), які станом на 1914 р. були удостоєні почесного членства цього товариства. Ще 8 осіб отримали таке звання у міжвоєнний період[215]. Головами місцевих читалень «Просвіти» в австрійський період були селянські діячі УНРади Я. Маркус[216], І. Сандуляк[217], П. Шекерик-Доників[218]. Ще один селянин, Г. Тершаковець, членську грамоту цього товариства отримав у 14-річному віці[219]. З делегатів повіту Бучач співзасновниками читалень «Просвіти» були селянин М. Плиска та поштовий службовець О. Сіяк[220]. Спільно з національне свідомою інтелігенцією селянські діячі УНРади перед війною належали до активних організаторів місцевих осередків «Січей» та «Соколів». П. Шекерик-Доників був учасником Гуцульського Театру, в складі якого 1911 р. виступав у більшості міст Галичини та у Чернівцях[221]. З числа селянських діячів УНРади 11 осіб обирались у довоєнний період до австрійської Державної Ради, Галицького чи Буковинського соймів. Політична виробленість селянства, за словами М. Стахіва, була однією з особливостей західноукраїнського суспільного життя порівняно з Наддніпрянщиною[222].

Багато діячів УНРади пройшли складний шлях національної самоідеитифікації, для інших діяльність у національному русі супроводжувалась зміною політичної орієнтації. Селянин Андрій (Яндрух) Шмиґельський був українцем католицького віросповідання («латинником»). Самоосвітою він осягнув національно-радикальні ідеї, листувався з М. Павликом та В. Стефаником. Після розколу радикальної парти, до членів якої належав, перейшов до лав УСДП[223]. Галичанин М. Король наприкінці XIX ст. належав до русофілів. Під впливом адвоката Івана Дворянського, в якого відбував практику, він здійснив паломницьку поїздку до Росії, де брав участь у Кирило-Мефодієвських торжествах у Петербурзі[224]. Симпатії до русофілів виказував свого часу й Г. Хомишин[225]. Свої перші літературні твори буковинець Т. Галіп (його мати була румунського походження) написав російською мовою, від русофільської орієнтації він відійшов лише згодом[226]. Українську літературну мову опанував у гімназії інший діяч цього краю – Л. Когут[227]. Колишній «старорусин» (уперше обраний послом до Буковинського сойму, він виступав як русофіл[228]). М. Василько, очоливши національний рух краю, українською мовою добре не володів і тому промовляв до української інтелігенції по-німецьки[229]. Непростий шлях до усвідомлення української ідеї був і в Агенора Артимовича. Вихований у німецькомовній сім’ї (мати – німкеня, але сина охрестила греко-католиком), він вивчив українську вже в юнацькому віці з допомогою газет і словника[230]. У 1913 р. політичні опоненти майбутнього Державного Секретаря освіти ЗУНР дорікали йому за неграмотне володіння розмовною українською[231].

Участь у представницьких органах влади. За нашими підрахунками, третина діячів УНРади (65 осіб) були в різний час депутатами колишніх державних і крайових представницьких органів Австро-Угорської імперії (Державної Ради, Галицького чи Буковинського сеймів). Депутатський стаж шести колишніх депутатів сягав у XIX ст.: Ю. Романчук обирався до Галицького сойму ще у 1883 p., T. Окуневський і М. Король – 1889 р.[232], а Л. Винничук – 1895 p.[233], C. Смаль-Стоцький уперше став послом Буковинського сойму у 1892 р.[234], а М. Василько – 1898 р.[235]

Кілька депутатів працювали в керівництві представницьких органів: Ю. Романчук був віце-президентом Палати Послів, І. Кивелюк – членом галицького Краевого виділу. Буковинські діячі С. Смаль-Стоцький (з 1904 р.) та Т. Драчинський (з 1913 р.)[236] почергово займали посаду заступника краевого маршалка (віце-маршалка), А. Лукашевич був довголітнім секретарем Краевого виділу. У довоєнний період священик М. Цегельський та селяни М. Королюк і А. Старух обирались до повітових рад. Адвокат М. Король, священики О. Капустинський і С. Матковський були віце-маршалками повіту. Інший священик І. Федевич входив до Повітового виділу.

Партійне представництво. Серед загального числа діячів УНРади в період з жовтня 1918 р. по червень 1919 р. (встановлено партійність 168 депутатів) до УНДП належало 95 осіб, до УРП – 35[237], до УСДП – 24, до Християнсько-Суспільної Партії (далі – ХСП) – 7. Українська Народна Партія* (далі – УНП) була представлена в УНРаді 4 діячами[238]. Достовірно відомо, що безпартійних в УНРаді було щонайменше 3 особи (митрополит та два єпископи).

Чисельна перевага УНДП, при пропорційному делегуванні до УНРади від політичних партій, базувалась в основному на більшості її представників серед послів до виборних органів Австро-Угорщини. Маючи на увазі склад західноукраїнської Конституанти (18-19 жовтня 1918 p.), І. Сохоцький подав такі партійні співвідношення: на 33 українських депутати обох палат Державної Ради був один безпартійний (А. Шептицький), 25 представників УНДП, 5 – УРП, 1 – УСДП, 1 – УХСП; із 34 українських послів до Галицького сойму 4 були безпартійними, 24 представляли УНДП, 6 – УРП; із 16 послів до Буковинського сойму один був членом УРП, один належав до УСДП, а решта – до УНДП[239].

За уточненими нами даними, які враховують присутність на засіданнях Конституанти представників від українських партій (дані стосуються 71 особи)[240], партійний склад цього органу виглядав таким чином: діячі УНДП – 44, УРП – 10, УСДП – 7, ХСП – 4, УНП – 3, безпартійних – 3[241]. З 45 діячів буковинської делегації (встановлено партійність 34 осіб) до УНДП належало 22 особи, до УСДП – 5, до УНП – 4, до УРП – 3.

Делегати до УНРади, обрані на додаткових виборах у повітах та містах Галичини, за їхньою партійно-політичною приналежністю (встановлено партійність 50 делегатів з 59 обраних) були розподілені так: УНДП – 28 осіб, УРП – 18, УСДП – 4. Як бачимо, під час революції національно-демократична партія зберегла лідерство, хоч і не таке переконливе, як у передвоєнні роки[242]. Результати додаткових виборів засвідчили процес полівіння настроїв галицько-української спільноти[243]. Радикальний клуб УНРади в більшості складався саме з делегатів, обраних наприкінці 1918 р.[244]

Загалом розстановка партійно-політичних сил в УНРаді станіславівського її скликання кардинально не змінилася. Зі 125 депутатів, що, за нашими даними, брали участь в її засіданнях у першій половині 1919 р. (встановлено партійну приналежність 113 діячів цього періоду), до УНДП належали 61 особа, до УРП – 34, до УСДП – 14, до УНП – 3, один (Г. Хомишин) був безпартійний; відповідних відомостей про 12 депутатів не маємо.

Тотальне домінування УНДП у західноукраїнському політичному керівництві похитнули, по-перше, непостійна присутність у Станіславові ряду національних демократів (серед них і Є. Петрушевича)[245] і, по-друге, радикалізація настроїв у суспільстві, що між іншим спонукало партію до підготовки нової програми та зміни назви. Слід вказати на те, що троє учасників Надзвичайного Народного з’їзду УНДП (відбувся у Станіславові 28-29 березня 1919 р.) через кілька днів після його закінчення увійшли до складу Радикального Клубу УНРади (один з них – як госпітант)[246]. Крім них до цього ж клубу увійшов і С. Томашівський, що був кооптований до складу Львівської делегації від УНДП.

Нівелювання партійних відмінностей у середовищі УНДП-УРП можна пояснити положенням М. Стахіва про подібність цих партій за загальними принципами[247]. Інший автор стверджував, що радикальна партія перед війною фактично творила ліве крило УНДП[248]. Одним із наслідків цього було утворення К. Трильовським та його прибічниками на початку 1919 р. Селянсько-Радикального Клубу в УНРаді й згодом однойменної партії[249]. Ще одне пояснення нечіткої партійної ідентифікації кількох членів УНРади може полягати у тому, що в дореволюційний період окремі українські діячі ангажувалися в УНДП передусім з огляду на досконалішу організацію цієї партії та ширші можливості її впливу на громадськість[250].

У зв’язку з партійним аспектом складу УНРади зауважуємо і той факт, що серед представників однієї родини політична орієнтація не завжди була тотожною. Зокрема, буковинець Ілько Попович представляв радикальну партію, натомість його батько Омелян – національно-демократичну. Роман Цегельський, працюючи в Буковині, увійшов до складу УНП, а його батько Михайло і брат Лонгин належали до УНДП.

На увагу заслуговує й соціальний склад партій, представлених в УНРаді. З числа діячів УНДП в УНРаді було 36 правників (21 адвокат, 13 працівників судових установ, нотар), 17 священиків, 17 педагогів (6 викладачів гімназій, 5 викладачів університету, 4 вчителі народних шкіл, 2 викладали у вчительських семінаріях), 13 селян, 4 журналісти, 4 урядники, ремісник, поміщик, посадник міста та лікар.

УРП була представлена 12 адвокатами (з них трьома аплікантами), 10 педагогами (7 були викладачами гімназій, 3 – вчителями народних шкіл), 10 селянами, урядником, інженером та письменником. У складі Радикального Клубу (разом з госпітантами налічував 31 делегат) селян було лише п’ятеро, решту становили 11 адвокатів (з них З апліканти), 11 педагогів (7 викладачів гімназій, доцент університету, 2 вчителі народних шкіл, викладач учительської семінарії), письменник, інженер, журналіст і урядник. Селянсько-Радикальний Клуб (водночас і Головна Управа однойменної партії) складався зі селян Г. Дувіряка, Д. Паневника, П. Шекерик-Дониківа, вчителя народної школи А. Онищука та адвоката К. Трильовського – голови Управи[251].

Серед діячів УСДП (встановлено професії чи соціальний статус 23 депутатів) було 6 залізничників, 4 педагоги (3 буковинці – вчителі народних шкіл, викладач гімназії з Шгачини), 4 правники (всі адвокати, з них двоє – апліканти), 3 інженери, 2 урядники (один – краевого рівня), 2 журналісти, лікар та селянин. Для порівняння наводимо соціальний склад керівництва УСДП («заряду» в кількості 7 осіб), обраного весною 1914 p.: 4 адвокати (з них 2 – апліканти), залізничник, вчитель народної школи та журналіст[252].

Розглянуте на прикладі УНРади співвідношення соціальних верств у середовищі лівих партій заперечує тезу М. Стахіва, про те, що провідна верства УРП і УСДП складалася переважно з селянських і робітничих діячів і «тільки з малого числа осіб з вільних звань»[253].

ХСП представляли в УНРаді 3 педагоги (двоє викладали в гімназії, один – в університеті), дві особи духовного сану, журналіст і науковець. Ніхто з них у станіславівський період участі у засіданнях не брав.

Усі четверо представників УНП були викладачами гімназій у Чернівцях.

Неоднорідний соціальний склад УНДП (Трудової Партії) О. Назарук пояснював тим, що ця партія – «продукт польського гнету в Галичині»[254]. Проте, як бачимо, дві інші впливові партії, представлені в УНРаді (УРП, УСДП), також не мали виразного соціального обличчя в плані репрезентациї ширших українських верств Галичини та Буковини. Як наслідок, наприкінці 1918 p. y Станіславові була створена опозиційна до УНРади представницька політична структура – Селянсько-Робітничий Союз.

З просопографічною базою даних зіставимо й інші висновки М. Стахіва щодо характерних особливостей соціального складу західноукраїнських політичних партій. Аналізуючи період з кінця XIX ст. до початку Першої світової війни, цей дослідник зазначив, що наслідком заангажування до партійної діяльності середніх і заможніх селян, духовенства, представників вільних професій (адвокатів, лікарів, інженерів та ін.) став той факт, що «українська політика в Австрії стала вповні незалежною від впливів уряду та сильно зрадикалізувалася»[255]. Оминаючи питання «радикалізації політики», оцінка М. Стахівим рівня незалежності українських діячів, на нашу думку, є дискусійною. З одного боку, маємо свідчення того, що активна національно-патріотична діяльність адвоката шкодила його «матеріальній независимісті»[256], з іншого боку, Л. Ганкевич засвідчує фінансову незалежність адвокатів[257].

На увагу заслуговує відзначення колишньою австрійською владою українських політичних лідерів різних станів і професій (у т. ч. і «незалежних» адвокатів). Австрійськими орденами були нагороджені М. Король (Залізна Корона ІІІ класу), К. Левицький (комтурський хрест ордена Леопольда), А. Шептицький (Залізна Корона І класу)[258]. Орденом Залізної Корони Ш класу та титулом радника двору був нагороджений І. Горбачевский[259]. Аналогічно нагородою був відзначений О. Барвінський[260]. Орденами нагороджено буковинців М. Василька, А. Лукашевича, І. Семаку[261], О. Поповича[262]. З наведених фактів можна зробити висновок, що основним критерієм у взаєминах влади та українських лідерів була не професія останніх, а їхня політична орієнтація – серед нагороджених немає жодного діяча радикальної партії. Цей висновок підтверджує й теза Ф. Федорціва, який, характеризуючи «адвокатську добу», між іншим зауважив: «Вона має ще одну признаку, а се мимо майже революційних кличів признаку легальности і льояльности»[263].

Спільною рисою для всіх західноукраїнських політичних партій, як зазначив М. Стахів, було довготривале правління одного й того самого керівництва. Це, на думку дослідника, було спричинене тим, що до центрального колективного проводу партії належали всі повітові провідники, які виросли у провінциї «силою своєї органічної громадсько-політичної діяльності впродовж довгих років і таким способом був забезпечений їх провідницький авторитет»[264]. У 1919 р. разом зі зміною програмних засад відбулася також зміна керівництва УНДП і УРП. Довголітнього лідера УНДП К. Левицького (подав у відставку з посади голови партії) замінив А. Горбачевський, адвокат у Чорткові та Дрогобичі; після М. Лагодинського (адвокат у Делятині, помер через кілька тижнів після закінчення з’їзду УРП) партію очолив І. Макух (адвокат у Товмачі)[265].

Зовнішні зв’язки й орієнтації. Аналізуючи причини швидкого відновлення польської державності, Роман Шпорлюк звернув увагу на тривалі інтенсивні зв’язки між польською елітою, що проживала в трьох імперіях у довоєнний період[266]. Розглянемо в цьому аспекті дореволюційні взаємозв’язки українських політичних середовищ різних регіонів.

Найширші контакти спостерігаються серед українців двох областей Австро-Угорщини – Галичини та Буковини. Крім тривалої співпраці в західноукраїнських політичних партіях лідери обох країв мали досвід взаємодії в австрійській Державній Раді, а з початку Першої світової війни – в міжпартійних організаціях – Головній Українській Раді (далі – ГУР), Загальній Українській Раді (далі – ЗУР), Українській Парламентарній Репрезентації (далі – УПР). Крім того, 16 галицьких і 6 буковинських діячів УНРади були в числі співробітників Загальноукраїнської Культурної Ради, що діяла під час війни в еміграції на території Австрії та Чехії[267].

Натомість про зв’язки галицьких чи буковинських українців з одноплемінниками Закарпаття на початку XX ст. відомостей в історичній літературі не зустрічаємо. Обмеженість контактів українців Закарпаття з Галичиною Олександр Мицюк пояснював політикою «мадяризації», яку з 1867 р. здійснював щодо цієї території угорський уряд; як наслідок закарпатські українці втрачали верству національно свідомої інтелігенції. Автор, зокрема, зазначив: «Селяни й робітники переходили з одного боку Карпат на другий головно з господарською метою; але ж інтелігенція під терором мадяризації могла робити це в дуже обмеженій мірі, власне – окремі одиниці»[268]. Активність закарпатських українців щодо налагодження взаємодії з Галичиною стала відчутною лише у переддень та під час революційних подій. Сюди відноситься послання їх лідерів до УНРади з декларацією прагнень про об’єднання Закарпаття зі всіма українськими землями[269]. В кінці жовтня 1918 р. за дорученням Августина Волошина Августин Штефан провів консультації у Відні з УПР щодо подальшої діяльності українських політичних сил Закарпаття[270]. Зі спогадів К. Трильовського дізнаємося також про наміри діячів УНРади порозумітися з лідерами закарпатських українців 2 листопада 1918 p. y Будапешті, проте заплановані переговори тоді не відбулися[271].

З українськими середовищами підросійської України політичні та культурні контакти галицьких і буковинських кіл були більш помітними. Так, О. Барвінський активно листувався з українськими надддніпрянськими діячами і протягом 1885-1899 pp. шість разів побував у Києві[272]. Підтримував зв’язки з надніпрянцями в період Першої російської революції К. Трильовський[273]. У студентські роки співпрацював з наддніпрянською революційною молоддю буковинець Л. Когут[274]. Таємно їздив до Києва з метою підтримки тісного контакту з Революційною Українською Партією В. Темницький[275]. Мав широкі знайомства за Збручем і М. Ганкевич[276]. Л. Цегельський та А. Чернецький у довоєнний період познайомились з В. Винниченком та С. Петлюрою[277]. З останнім контактували тоді ж О. Назарук та В. Панейко[278]. Співпрацювали з наддніпрянцями В. Бачинський та В. Панейко, причому останній з метою налагодження взаємин з українським академічним середовищем на початку 1913 р. побував у Києві та Харкові[279]. Довоєнні зв’язки західних українців з наддніпрянцями, крім відвідання Канева (Тарасової могили) і Полтави (святкування ювілею Котляревського в 1905 p.), обмежувалися переважно Києвом.

Під час російської інвазії в Галичині і Буковині в 1914-1917 pp. окрім військовополонених були вивезені на територію Російської імперії й ряд провідних західноукраїнських діячів. Серед них майбутні члени УНРади В. Охримович[280], М. Петрицький[281], Т. Старух, Г. Тершаковець[282], С. Федак[283], А. Шептицький, М. Цегельський, С. Юрик[284] (галичани), M. Спинул[285] (буковинець). Декілька з них були задіяні в революційних подіях Наддніпрянщини. Т. Старух, повертаючись із заслання, взяв участь у Військовому з’їзді 1917 р. у Києві[286]. Г. Тершаковець, приїхавши у 1917 р. до Києва, був дорадником селянських діячів УЦР, очолив тут канцелярію утвореного «Галицько-Буковинського комітету допомоги жертвам війни»[287]. Серед лідерів цього комітету був також і В. Охримович[288]. Був задіяний у військових структурах УЦР і четар зі Сокальщини В. Караван[289]. Повертаючись із заслання, переговорював з діячами УЦР й митрополит А. Шептицький[290]. На Українському Національному З’їзді у Києві в квітні 1917 р. Галичину представляв майбутній член виділу УНРади Т. Окуневський[291], який відвідував Наддніпрянщину ще у довоєнний період[292].

До участі в УНРаді народний вчитель з Товмаччини Августин Домбровський перебував як полонений у Павлоградському повіті. Він працював у 1916-1917 pp. y школі села Близнеці, читав лекції на учительських курсах у Павлограді (1918 p.), був запрошений до праці в повітовій народній управі. Загалом А. Домбровський перебув на Наддніпрянщині період УЦР, більшовицьке правління кінця 1917 р. і гетьманський режим[293]. Інший вчитель з Буковини, Осип Безпалко, в лавах УСС-ів керував українською школою в селі Запілля на Волині[294]. В цей же час майбутні діячі УНРади В. Бачинський, О. Безпалко, Лев і Микола Ганкевичі, М. Кордуба, П. Карманський, Є. Левицький, М. Лозинський, О. Назарук, М. Новаковський, Р. Перфецький, С. Смаль-Стоцький, В. Темницький, С. Томашівський, Л. Цегельський співпрацювали з наддніпрянцями в Союзі Визволення України (далі – СВУ)[295]. Частина з них була задіяна в національно-пропагандистській роботі серед українських вояків російської армії, які перебували в таборах військовополонених у Вецлярі, Раштаті, Фрайштадті.

Особливо активізувались контакти обох сторін у 1918 р. Весною-влітку з метою налагодження зв’язків політичного характеру візити до Києва здійснили Л. Цегельський та С. Смаль-Стоцький[296]. У вересні-листопаді 1918 р. з цією ж метою в столиці Української Держави побували члени УНРади О. Безпалко, Т. Галіп, М. Кордуба, О. Колесса, О. Назарук, В. Панейко, І. Попович, О. Устіянович[297]. В українському керівництві по обидві сторони Збруча фіксуємо й факт родинного зв’язку. Брат діяча буковинської делегації Теодота Галіпа Артем працював старшим радником Міністерства закордонних справ в уряді Павла Скоропадського[298], а згодом продовжував службу в апараті Директорії.

Найбільш впливові західноукраїнські лідери взаємодії з наддніпрянським керівництвом уникали. «Факт остане фактом, – писав з цього приводу, характеризуючи провідного галицького політика, Ф. Федорців, – що др. К. Лев[ицький] не виглянув навіть душевним зором поза Збруч, не мав нїяких звязий з Російською Україною. Була й остала вона для нього чужа й далека. Не раз брав ся він промовляти в імени наших російських земляків, натурально – без порозуміння з ними, відносячи ся одночасно до них з легко маркованим презирством і легковаженнєм»[299]. Інший чільний західноукраїнський лідер, Є. Петрушевич, виступаючи проти однобічної австрійської орієнтації К. Левицького, підтримував зв’язки з представниками Української Держави Андрієм Яковлевим та В’ячеславом Липинським. Однак з метою з’ясування перспектив гетьманського режиму здійснив поїздку до Берліна[300], а не до Києва.

Серйозною проблемою була відсутність ширших зв’язків з впливовими політичними колами Європи. Як зауважив І. Макух, «Ані один з наших провідних політиків не виїздив на довші політичні студії поза Львів, щоб навчитись, як провадити політику. Ми не мали між нами ні Масариків, ні Бенешів. Всі вони кінчали високі політичні студії на високих західноєвропейських школах. [...] Причиною того факту, що наші політики не мали студій і знання західного політичного життя, була наша матеріяльна вбогість. Ніхто з наших провідних політиків не був заможним настільки, щоб кинути свою професійну працю й поїхати студіювати в Парижі чи Лондоні»[301]. Крім нетривалого перебування в Парижі у 1911 р. В. Бачинського та В. Сінгалевича[302], не маємо інших відомостей щодо виходу українських діячів у довоєнний період у середовища суперників центральних держав.

Активізувати зовнішньополітичні контакти галицькоукраїнське керівництво спонукала актуалізація українського питання від початку Першої світової війни. Тут необхідно згадати поїздку до Болгарії Л. Ганкевича від імені СВУ[303], а також С. Барана та Л. Цегельського як представників ГУР[304]. Поїздку в Швейцарію з метою зондування можливості налагодження зв’язку з іншими європейськими країнами здійснив В. Панейко[305]. Проте на фоні керівництва Української Народної Республіки досвід міжнародних стосунків діячів УНРади виглядав краще. За словами Дмитра Донцова, призначений Директорією міністр закордонних справ Чехівський не володів жодною іноземною мовою та «поза Україною ніде не бував»[306].

Делегації та представницькі групи УНРади

Конституанта. Якщо серед засновників УЦР за фахом переважали літератори та журналісти[307], то у скликаній 18-19 жовтня 1918 p. y Львові західноукраїнській Конституанті більшість делегатів, 29 осіб, становили правники (21 адвокат, 7 працівників судових установ, нотар). Далі за чисельністю йшли педагоги – 18 осіб (9 викладачів гімназій, 6 вчителів народних шкіл, 2 викладачі університетів, викладач вчительської семінарії). Духовенство представляли 9 делегатів, селянську верству – 4. Стільки ж було відповідно журналістів і студентів. Крім них, до складу Конституанти ввійшли залізничник, поміщик, науковець, лікар і урядник. Для порівняння: в обраному Всеукраїнським Національним з’їздом розширеному складі УЦР з 118 делегатів близько 100 осіб належали до верстви інтелігенції[308].

Віденська делегація. Нечисленна віденська делегація цілком складалась з парламентських послів. До них належали 6 адвокатів (Є. Петрушевич – голова делегації, В. Бачинський, Л. Бачинський, Є. Левицький, Т. Окуневський, К. Трильовський) та двоє землевласників (М. Василько, А. Лукашевич)[309]. Крім них на той час у Відні перебували університетські професори І. Горбачевський, С. Дністрянський та С. Смаль-Стоцький. Декілька з перелічених діячів мешкали тоді в австрійській столиці зі своїми родинами.

Львівська (галицька) делегація. Склад львівської делегації, як і віденської, мав ситуативний характер. Його основу складали депутати, які проживали у Львові, решта депутатів перебували в краї з метою організації повітів. За тодішніх обставин склад львівської делегації вважався тимчасовим, усі кооптовані 11 листопада 1918 р. депутати, крім військових, були з числа місцевої української інтелігенції.

Буковинська делегація (Краєвий Комітет). Чисельна меншість представників Буковини в УНРаді (45 осіб) була зумовлена такими чинниками: українці з цього краю мали всього 5 представників в австрійській Державній Раді (жодного в Палаті Панів), у той час Галичину представляло в парламенті 23 українці, в Палаті Панів – 3. До Буковинського сойму в 1913 р. було обрано 14 українців, тоді як до галицького сойму – 31[310]. Треба мати на увазі і те, що через окупацію Буковини румунськими військами додаткові вибори до УНРади тут не проводились.

Станово-професійна структура розширеної буковинської делегації (наявні дані про 42 особи) виглядала так: 18 педагогів (10 вчителів початкового рівня освіти, 6 викладачів гімназії, викладач вчительської семінарії, професор університету), 10 правників, по троє селян і урядників, двоє священиків, двоє залізничників, поміщик, посадник, журналіст, інженер.

Кількісна перевага педагогів у буковинській делегації підтверджує тезу про чільні позиції українського шкільництва в місцевому національному русі[311]. За словами Г. Піддубного, вчителі творили більшість серед тогочасного українського міщанства краю[312]. Причому якщо серед галицьких діячів УНРади – педагогів чисельно переважали вчителі гімназій, то серед буковинських делегатів було більше педагогів нижчої ланки. Учителі початкових шкіл, як зазначає А. Каппелер, відігравали активну роль і в українському русі Галичини[313]. Позитивною стороною цього явища були щоденні та безпосередні контакти вчителів зі селянством. У Галичині активізація вчителів нижчої ланки спостерігається раніше – в останній чверті ХІХ ст.[314]

Загалом дані про соціальний склад буковинської делегації свідчать, що український рух у краю на той час був у порівнянні з Галичиною слабше структурований[315]. Різницю в цих процесах демонструють й цифри з освітньої сфери: 1904 р. студентів-українців у Львівському університеті було майже на 200 осіб більше від загальної кількості студентів Чернівецького університету[316].

З огляду на громадсько-політичний досвід основу буковинської делегації творили діячі (16 осіб), що входили до міжпартійного Комітету «Національної Ради Русинів», організованого ще в 1908 р.[317] Необхідно також зазначити, що 9 буковинських делегатів (О. Безпалко, К. Білинський, О. Бурачинський, М. Дрогомирецький, М. Кордуба, М. Левицький, М. Литвинович, С. Смаль-Стоцький, Р. Цегельський) були вихідцями з Галичини. Звідси походив і батько А. Артемовича[318].

Ще одна особливість буковинської делегації полягала в тому, що професійна і політична діяльність більшості її представників була пов’язана з Чернівцями. Зокрема, 11 майбутніх членів Краевого Комітету в 1911 р. були керівниками українських товариств у Чернівцях[319].

Делегати від повітів і міст. На увагу заслуговує і група депутатів, які увійшли до УНРади на додаткових виборах. Якщо основу Конституанти складали політичні лідери довоєнного періоду, то новообрані делегати від повітів та міст разом з представниками від партій утворювали місцевий провід революційного часу. Можна було б сподіватись, що хвиля революції винесе на передній план ширші верстви селянства та робітників. Проте серед 59 делегатів, обраних від місцевостей (встановлено професійний статус 57 осіб) нараховуємо лише 17 селян та трьох робітників (двох залізничників та ремісника). Решту становили 14 педагогів (10 викладачів гімназій, викладач вчительської семінарії, 3 вчителі народних шкіл), 10 священиків, 9 правників (з них 4 судді та 4 адвокати), 3 урядники та інженер.

Хоча УНРадою й було проголошено загальне виборче право, довибори кінця 1918 р. проводили переважно осередки культурних, просвітніх та громадських українських організацій[320]. У результаті законодавчий орган був доповнений здебільшого знаними і досвідченими діячами. Зокрема, обрані від повітів Бережани та Лісько селяни (відповідно М. Загульський та А. Старух) у 1907 р. балотувались як заступники кандидатів до Палати Послів[321]. Повіт Камінка Струмилова представив о. М. Цегельський – кандидат під час виборів до сойму у 1913 р.[322] Делегата від Збаражчини селянина А. Шмиґельського ще в 1897 р. обрали до Головного Заряду Русько-Української Радикальної Партії[323]. Він же був довіреною особою І. Франка, а в 1908 р. на додаткових виборах став депутатом Галицького сойму. У 1908-1913 pp. сеймовим послом був і делегат від повіту Підгайці М. Содомора[324]. В довоєнний період співпрацювали з послом до Державної Ради у Відні Є. Олесницьким представник Стрийщини селянин Я. Маркус[325] і делегат Старо-Самбірщини священик Є. Качмарський[326]. Делегат від повіту Станіславів селянин М. Королюк мав досвід співпраці з парламентським послом Л. Бачинським[327]. Є. Юрчинський з повіту Чортків був заступником посла О. Колесси на парламентських виборах 1911 р.[328] С. Назаревич з Брідщини на цих же виборах кандидатував на заступника Є. Петрушевича[329].

УНРада станіславівського скликання. Соціальне представництво в УНРаді станіславівського періоду (123 депутати – саме цим складом було ухвалено основні закононодавчі акти ЗУНР-ЗОУНР) мало такий вигляд: правники – 38 осіб (28 адвокатів, 9 працівників судів, нотар); педагоги – 24 діячі (16 викладачів гімназій, 2 викладачі вчительських семінарій, 5 вчителів народних шкіл, викладач університету), селяни – 22, духовні особи – 16 (з них один був єпископом), урядники – 5, інженери та робітники-залізничники – по 4, студенти і журналісти – по 3, посадник, лікар, ремісник та письменник.

Станіславівський період діяльності УНРади вирізняв чинник, що стосувався рівня активності різних поколінь західноукраїнського руху. Зміна керівництва політичних партій збіглася у часі з активізацією нової плеяди лідерів. Згадуючи події в Станіславові весною 1919 p., M. Ковалевський писав, що К. Левицький «був ніби на узбіччі політичного життя, хоч і користався великим авторитетом. Провідні місця зайняли політики молодшої генерації, які приходили на зміну «старим»»[330]. Цю особливість станіславівських сесій помітив і Л. Цегельський: «Старі парляментаристи тільки зрідка забирали голос у дебатах Ради. До слова рвались більше нові сили»[331].

Якщо після завершення формування УЦР 471 з 798 мандатів належав всеукраїнським радам військових, селянських та робітничих депутатів[332], то в остаточно сформованому складі УНРади першої половини 1919 р. найчисленніші верстви українського населення Галичини та Буковини представляла відносно невелика кількість делегатів. Тут спостерігаємо перевагу освітнього і фахового критеріїв над критерієм соціальним.

Порівняння структури та складу остаточно сформованих УЦР і УНРади свідчить, що наддніпрянське керівництво оперативніше спрацювало в плані консолідації ширших мас населення. Для забезпечення підтримки знизу УЦР використала новостворені соціалізовані структури – Робітничий з’їзд, Селянський з’їзд, З’їзд солдатських депутатів. Натомість УНРада не допустила розширення свого складу представниками від Селянсько-Робітничого з’їзду[333]. Мало того, побоюючись можливої пробільшовицької орієнтації з’їзду, уряд оточив місце його проведення збройними відділами[334]. На рішення УНРади не вплинула аргументація О. Назарука, що галицькі селяни «занадто політично вироблений елемент» і тому не стануть деструктивним чинником законодавчого органу[335].

Загалом нестача національних кадрів у низці галузей будівництва ЗУНР не стала основною проблемою для молодої держави[336], натомість її керівництво зіткнулось з проблемою політичної мобілізації різних суспільних верств. З приводу військових кадрів ЗУНР член УНРади Володимир Сінґалевич висловився так: «На святі злуки було 1000 офіцерів. Коли хтось звернув увагу, щоб на фронт їх вислати, 900 предложили свідоцтва слабости, а 100 висказало свою необхідність в Станіславові»[337].

Якщо на початку революції між інтелігенцією і селянами панувало порозуміння[338], то згодом настало взаємне відчуження цих верств. У квітні 1919 р. часопис радикальної партії констатував: «Між широкими масами українського народу та інтелігенцією виросла за час війни і сильно поглубилася за останнього пів року – глибока прірва»[339]. Випадки зловживань і хабарництва серед керівництва ЗОУНР на місцях[340], а також повільне вирішення соціальних проблем спричинили втрату українською інтелігенцією її морального авторитету як провідників нації. У повітовому часописі з цього приводу говорилося: «Так як одна верства хорувала на хвилеву байдужість, так знова на деякі круги так званої інтелігенції нашої найшла люта епідемія засліпленого доробкевичівства і якоїсь ненаситної наживи. Показалося, що наш брат не такий то убогий на купецько-гешефтярський змисл, який посуваєть ся нераз до безглядного лихварства»[341]. Механізм корупції у владних структурах ЗОУНР висвітлив член УЦР Соломон Гольдельман в описі діяльності єврейських купців на цій території: «Кожен з них має «свого» попа, або посла (член Національної Ради), або команданта чи комісара, словом, – людину, що має певний вплив і може одержати дозвіл на вивіз вагону свічок та нафти, чи може привезти цукор з України або з Відня і Праги потрібні для армії річі. Відповідний дозвіл одержує цей підставний «гой», а дальшу операцію проводить жидівський підприємець. Робить Хведька з «половини» (прибутку – О.П.)»[342].

Недовіра населення до заможнішої інтелігенції відбилась і на ставленні до верховних органів влади ЗУНР-ЗОУНР. Про це свідчить така їх характеристика: ,,Ц[ісарсько]-к[оролівський] західний секретаріят Габсбурєьких наймитів», «Цісарсько-королівська констітуанта» (повіт Перемишль, грудень-січень 1919 р.)[343]. Критичну оцінку УНРади селянством підтверджують й матеріали про повітове віче в Бережанах (початок травня 1919 р): «Наші міністри самі адвокати [...], Національна Рада не має компетенції, бо народ її не вибрав, [...] адвокати поувільнялися від війська, бо видали для себе увільняючий адвокатів закон, а на це ціле віче кричало «ганьба їм»»[344]. Подібна критика старшин і «панів цивільних» прозвучала в ті ж дні на вічу в Коломиї: «вони не йдуть на фронт, бавляться у великих панів та роблять грошеві інтереси»[345]. Негативні настрої широких мас усвідомлювало й керівництво республіки – Є. Петрушевич на засіданні Ради Державних Секретарів визнав, що УНРада «зненавиджена» народом[346].

Наслідки наростаючого конфлікту між селянством та інтелігенцією були особливо відчутні на повітовому рівні. В листопаді-грудні 1918 р. у створюваних повітових Радах, як і в УНРаді, кількісно переважала інтелігенція. Але вже весною 1919 р. спостерігаємо диспропорцію соціального представництва в центральному та місцевих органах влади. Зокрема, до Української Повітової Ради в Тернополі були обрані делегати від сільських громад, міщан, ремісників, державних службовців та підурядників, а також від народних учителів і духовенства (останні на засідання не з’явились). Тут не було визнано право представництва лікарям, адвокатам, нотарям, технікам і професурі – взагалі верстві людей з вищою освітою. В урядовому органі Національного Комітету з приводу цього зазначалося: «Правда, у нас таких людий дуже мало і їх на пальцях можна почислити і права заступництва в Народній Республиці їм признавати не треба»[347]. Під гаслом «без інтелігенції» була утворена повітова «Селянська Рада» в Дрогобичі[348].

Процес загострення соціальних протиріч торкнувся й українського війська. Старшинсько-офіцерський корпус, частину якого складала галицько-українська інтелігенція та службовці, як і в колишній австрійській армії, дистанціював себе від рядового складу («мужви»)[349]. Це мало негативні наслідки для морального духу Галицької Армії, було однією з причин дизертирства з неї.

Проблема національної консолідації західноукраїнського суспільства особливо гостро відчувалася на тлі наступу польської армії, що розпочався в середині квітня 1919 р.[350] Командувач Галицькою Армією Михайло Омелянович-Павленко на нараді повітових командантів і комісарів (Стрий, 29 квітня 1919 р.) висловився так: «До агітації вживати свідомих селян, а не інтелігентів»[351]. За словами О. Назарука, втрата довіри селян до українського керівництва, зокрема до С. Петлюри, спостерігалась тоді й в Наддніпрянщині[352]. Проте соціальна дистанція між наддніпрянським селянином і колишнім журналістом С. Петлюрою була менш відчутною, ніж різниця в матеріальному становищі галицького селянина і адвокатів – провідників ЗУНР (наприклад, власника «реальності» К. Левицького і земельного власника С. Голубовича)[353]. Крім того, лідери Директорії УНР з їх соціалістичними гаслами мали більше шансів бути сприйнятними ширшими селянськими масами, ніж західноукраїнське керівництво, яке обмежувалось національно-державною риторикою.

Квантитативний аналіз складу УНРади виявив різноманітний спектр соціального представництва українців Галичини та Буковини у верховному органі влади ЗУНР-ЗОУНР. Більшість делегатів мали високий освітній і фаховий рівень. Чисельна перевага правників в УНРаді, а також участь у ній колишніх послів до австрійських представницьких органів підвищували її законотворчий потенціал. Досвід професійної та політичної діяльність делегатів у різних повітах підсилювали репрезентативність місцевостей ЗУНР. Частина делегатів була задіяна в загальноукраїнському політичному і науково-культурному середовищі на рівні Галичина – Буковина – Київ. За освітою і видом професійної діяльності в УНРаді переважала гуманітарна та сільськогосподарська сфери, слабко були представлені промислові галузі і військо. Разом з тим, структура УНРади не була пропорційною до соціальної стратифікації західноукраїнського населення. Більшість верховного органу новоствореної держави складали не тільки лідери національного руху і його інтелектуальна еліта, але й водночас соціальна верхівка українців Галичини та Буковини. Однією з її характерних особливостей була корпоративність інтересів у станово-професійному, фінасовому і майновому відношеннях.

Загалом склад УНРади відобразив специфічні особливості і тенденції розвитку національного руху довоєнного періоду в обох українських краях Австро-Угорської імперії. На підставі матеріалів дослідження можна визначити такі характерні риси українського руху Галичини початку XX ст. – до 1918 р. (фаза С, за М. Грохом): перевага правників у політичній сфері і консолідація їх як стану; значна роль педагогів, в основному із середньої школи, серед керівництва; активізація селянства, загалом заможнішого його прошарку; поступовий спад політичного значення духовенства; недостатня заанґажованість у русі міського населення – робітників та урядників.

За соціальними параметрами національний рух українців Буковини у порівнянні з Галичиною вирізнявся, по-перше, кількісною перевагою у проводі педагогів (зокрема народної школи); по-друге, абсолютною перевагою суддів серед правників; по-третє, молодшим за віком діячів характером руху; по-четверте, концентрацією керівництва в центрі та участю у ньому вихідців з Галичини. З урахуванням низки показників можемо стверджувати про відносне відставання українського руху Буковини від галицького в плані переходу до фази С.

Порівняно з Наддніпрянщиною західноукраїнський рух кінця ХІХ ст. – 1918 р. мав такі особливості: старший вік керівництва при домінації правників-адвокатів (у Галичині); високий освітній рівень більшості діячів та їхня професійна і національно-патріотична мобільність; політична заанґажованість селянства і його вихід на державний представницький рівень; довготривалість партійного керівництва; тяглість поколінь діячів національно-патріотичних груп, зокрема, на родинному рівні.

Західноукраїнський рух вступив у революційну фазу з вагомими здобутками попередніх десятиліть. Урізноманітнилась станово-професійна структура українського населення. Утворилися верстви правників, педагогів, лікарів, інженерно-технічних працівників, урядовців з виразною національною самоідентифікацією. На момент революції провідники руху мали чималий життєвий та політичний досвід. Очевидно, що для потреб розбудови національної держави кількісні показники в плані наявності висококваліфікованих фахівців адміністративної чи промислової сфери були незадовільні. Та цей чинник в умовах революції не був найвразливішим – адміністративні функції в ЗУНР-ЗОУНР перебрали на себе також українські правники, педагоги і навіть духовенство, що мали в минулому добрий досвід організаторів. Натомість серйозною проблемою для реалізації проекту національної держави стала інша тенденція передвоєнного часу – соціальна поляризація серед західноукраїнського населення загалом і зокрема у середовищі станово-професійних груп.

Воєнні та революційні події на західноукраїнських землях не витворили в 1918 р. нової політичної еліти. Відсутніми в складі УНРади були представники мало- і безземельних селян та ширших мас робітництва. Представлені в УНРаді політичні партії не репрезентували чисельно переважаючої верстви українського населення ЗУНР. Такий склад законодавчого органу, в умовах світоглядних змін і ліворадикальних впливів, яких зазнавало місцеве населення з часу Світової війни, позбавляв УНРаду підтримки знизу. Невідповідна революційній ситуації соціальна структура УНРади була однією з причин суспільно-політичної кризи в ЗУНР-ЗОУНР у першій половині 1919 р.

---

* Для написання статті використана база даних проекту «Українське національне відродження у Галичині XIX – початку XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп», здійсненого Інститутом історичних досліджень Львівського університету у 1993-1995 pp. (керівник – Я. Грицак, виконавці: А. Середяк, А. Безсольнов, О. Павлишин, Т. Романюк, В. Сусак). Детальніше про проект і його попередні результати див.: Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині XIX – початку XX ст.: порівняльний аналіз соціального складу патріотичних груп // Краківські Українознавчі Зошити. Краків, 1997. T. V-VI. 1996-1997. С. 283-285. Ця публікація е також одним з результатів вказаного проекту. Основні її положення було апробовано на Міжнародній науковій конференції «Західно-Українська Народна Республіка: до 80-річчя утворення» (Львів; Івано-Франківськ, 1998). Висловлюю подяку проф. Ярославові Грицаку за зауваги щодо тексту статті.

[1] Грицак Я. Українська революція 1914-1923: нові інтерпретації // Україна модерна. Львів, 1999. Ч. 2-3. С. 254-269; Солдатенко В.Ф. Українська революція: Істор. нариС. Київ, 1999; Himka J.-P. The National and the Social in the Ukrainian Revolution // Archiv für Sozialgeschichte. 1994. Vol. 34. S. 95-110.

[2] Див., наприклад: Добржанський О. Національний рух українців Буковини другої половини XIX – початку XX ст. Чернівці, 1999; Кравченко В. Український національний рух у Харкові XIX – початку XX ст. // Слово і чаС. Київ, 1993. № 10. С. 14-20; Нариси з історії українського національного руху / Відп. ред. В.Г. Сарбей. Київ, 1994. Праці західних вчених грунтуються на застосуванні для аналізу національного руху відомої схеми Мірослава Гроха: фаза А – наукове зацікавлення, фаза В – стадія патріотичної агітації, фаза С – виникнення масового національного руху (Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині: спроба порівняння // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Міжвід. зб. наук, праць. Київ, 1992. Вип. 1. С. 104-119; Магочій Р.-П. Формування національної самосвідомості: підкарпатська Русь (1848-1948) / Авторизований пер. з англ. Ужгород, 1994; Химка І.-П. Український національний рух у Галичині в світлі нових теоретичних праць про націоналізм і національні рухи // Другий міжнародний конгрес україністів. Львів, 22-28 серпня 1993 р. Доповіді і повідомлення. Історія. Львів, 1994. Ч. 1. С. 215-220; Himka J.-P. Galicien Villagers and the Ukrainian National Movement in the Nineteenth Century. Edmonton, 1988; Ejusd. The Transformation and Formation of Social Strata and Their Place in the Ukrainian National Movement in Nineteenth-Century Galicia // Journal of Ukrainian Studies. Toronto, Ont., 1998. Vol. 23. № 2. P. 3-22). Про особливості використання схеми M. Гроха щодо дослідження націотворчих процесів див. також: Грицак Я. Нарис історії України: формування модерної української нації ХІХ-ХХ ст. Київ, 1996. С. 6; Його ж. Українське національне відродження в Галичині... С. 277-280.

[3] Стахів М. Українські політичні партії у соціологічнім насвітленні. Ню Йорк; Детройт; Скрентон, 19S4. Недоліком цієї праці є, на нашу думку, відсутність конкретних цифрових даних.

[4] Верстюк В. Українська Центральна Рада: Навч. посібник. Київ, 1997. С. 90-92.

[5] Детальніше про особливості просопографічного методу див: Білозерський C.B., Пелех І.Р., Святець Ю.А. Просопографічна база даних «КанДеп»: сутнісний зміст понять і категорій // Джерелознавчі та історіографічні проблеми історії України: Мова науки. Термінологія: Міжвуз. зб. наук, праць. Дніпропетровськ, 1997. С. 165-166; Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині... С. 278-279.

[6] Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народної Републики. Львів, 1921. С. 12-14.

[7] Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині... C. 283-285.

[8] Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР в повітах Галичини (листопад-грудень 1918 року) // Україна модерна... С. 132-193.

[9] До реконструйованого списку членів УНРади, що включав 191 особу (див.: Павлишин О. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР: реконструкція особового складу УНРади ЗУНР-ЗОУНР (жовтень 1918 р. – червень 1919 р.) // Матеріали засідань Історичної та Археографічної комісій НТШ в Україні. Львів, 1999. Вип. 2 (1995-1997 pp.). С. 234-252) додано імена трьох галичан, що брали участь у засіданнях львівської делегації у жовтні 1918 р. (Лева Кульчицького, Олександра Пісецького, Степана Федака) та діяча буковинської делегації Семена Галицького.

[10] Доповнена база даних (на правах рукопису) передана до Бібліотеки-архіву Інституту історичних досліджень Львівського національного університету імені Івана Франка (далі – БІІД ЛНУ). Тека 4 (Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР).

[11] Така класифікація підходів окреслена в: Білозерський C.B., Пелех І.P., Святець Ю.А. Просопографічна база даних «КанДеп»... С. 165-166.

* Виняток становлять представники від війська (окрім кадрових офіцерів) – взято до уваги їхню довоєнну професію.

[12] Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения на западно-украинских землях в период империализма. Львов, 1983. С. 43; Bujak Fr. Galicya. Lwów; Warzsawa, 1908. T. 1: Kraj. Ludność. Społeczeństwo. Rolnictwo. S. 129. У такому вигляді статистичні дані австрійського перепису 1910 р. щодо соціальної структури чи зайнятості населення Галичини за національностями не опрацьовані.

[13] Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України (далі – ЛНБ НАН України), від. рукописів, ф. 9 (Окремі надходження), спр. 52, арк. 16. Тут українців Східної Галичини виділено на основі віросповідання (греко-католики).

[14] Піддубний Г. Буковина, її минуле й сучасне (Суспільно-політичний нарис із Малюнками і мапою Буковини). [Б. м.], 1928. С. 65.

[15] Добржанський О.В. До питання про облік чисельності українського і румунського населення Буковини (1775-1918 pp.) // Питання історії України: 36, наук, статей. Чернівці, 1997. Вип. 1. С. 74; Піддубний Г. Буковина... С. 57.

[16] Dmowski R. Polityka Polska i odbudowanie państwa. Z dodaniem memoriału «Zagadnienia Środkowo- i Wshodnio-Europejskie» i innych dokumentów polityki Polskiej z lat 1914-1919. Warszawa, 1925. S. 608-609.

[17] [Merunowicz T.] Sprawa ruska i kongres pokojowy. Referat, opracowany dla polskiego biura prac kongresowych przez Teofila Merunowicza b. posła do Sejmu galicyjskiego i do austryackiej Rady Państwa. Lwów, 1919. S. 3.

[18] Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. Скрентон, 1963. Т. 2: Україна між двома силами (Наукове товариство ім. Шевченка. Бібліотека українознавства. Т. 10). С. 16-18; Його ж. Українські політичні партії... С. 61-62; ВИД ЛНУ. Тека 4.

[19] Степанів О. На передодні великих подій. Власні переживання і думки 1912-1914. Львів, 1930. С. 17-18.

[20] На початку 1914 р. серед 300 членів товариства «Січові Стрільці – II» було 33 жінки (Там само. С. 35).

[21] Проклямація Української Національної Ради від 19 жовтня 1918 року // Конституційні акти України. 1917-1920. Невідомі конституції України. Київ, 1992. С. 93; М.Р.Л. [Рудницька М.] Чому українські жінки не мають представництва в Національній Раді? // Наша мета. Львів, 1919. 1 лютого. Ч. 1. С. 3.

[22] Рудницька М. Львівське жіноцтво під час листопадового перевороту // Мілена Рудницька: статті, листи, документи. Збірник документів і матеріалів про життя, суспільно-політичну діяльність і публіцистичну творчість Мілени Рудницької / Упор. М. Дядюк. Львів, 1998. С. 96-99. Див. також: Богачевська-Хомяк М. Передмова // Мілена Рудницька... С. 10.

[23] М.Р.Л. [Рудницька М.] Чому українські жінки... С. 3-4.

[24] Лозинська М. Жінка в Українській Народній Републиці // Република. Станиславів, 1919. 11 цьвітня. Ч. 59. С. 3.

[25] Підраховано за: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали: У 2 т. / Упор. В.Ф. Верстюк, О.Д. Бойко, Ю.М. Гамрецький та ін. Київ, 1996. T. l (4 березня – 9 грудня 1917 р.). С. 235-241.

* Цей показник встановлено на підставі достовірних даних про те, в якій конкретно гімназії або семінарії навчався діяч, в окремих випадках – на підставі наявності вищої освіти, або за професійним статусом, що вимагав як мінімум середньої освіти.

[26] Підраховано за: Sprawozdanie Dyrekcyi c.k. gimnazyum akademickiego za rok szkolny 1875/6. Lwów. S. XXI-XXIV.

[27] У 80-х pp. XIX ст. гурток учителів Академічної гімназії був ядром і проводом народовецької партії (Будзиновський В. Смішне в поважнім // Нові шляхи. Львів, 1930. Червень. Кн. 6. С. 225). Степан Шах, візначаючи виняткову роль Академічної гімназії в українському русі, підкреслив: «Лобіч греко-католицької (візантіисько-католицької) церкви дала львівська Академічна гімназія протягом другої половини XIX. і першої половини XX. стол. західній вітці українського народу його національно-політичне обличчя» (Шах С. Львів – місто моєї молодости. Мюнхен, 1956. Ч. ІІІ: «Цісарсько-Королівська Академічна Гімназія». С. 328).

* Наявність вищої освіти у деяких діячів УНРадя встановлено на підставі їхнього професійного статусу. Достовірно відомо місце здобуття вищої освіти 76 осіб.

[28] На чисту воду (На студентські теми) // Шляхи. Львів, 1916. Сшитки за падолист і грудень. С. 747.

[29] Магніт Б. [Федорців Ф.] Сучасні українські політики. На вершинах політичного проводу (Спроба характеристики посла др. Костя Левицького) // Там само. С. 760. За певними ознаками періодизація Ф. Федорціва співвимірна з поділом (А–В–С) М. Гроха.

[30] Див.: Андрухів І. «Адвокатська доба» національного відродження // Андрухів І., Арсенич П. Українські правники в національному відродженні Галичини: 1848-1939 pp. Івано-Франківськ, 1996. С. 3-24; Витанович І. Історія українського кооперативного руху. Нью-Йорк, 1964 (Із праць Історично-Філософської Секції НТШ). С. 134-135; Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів // Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів. Львів, 1934. С. 38-73; Грицак Я. Нарис історії України... С. 78.

[31] Аплікатами серед діячів УНРади – адвокатів на момент утворення ЗУНР були: Василь Бараник, Микола Ганкевич, Дмитро Вітовський, Осип Назару к, Володимир Темницький, Лонгин Цегельський (Лициняк В. Українські адвокатські апліканти в Галичині // Ювилейний альманах Союзу Українських Адвокатів... С. 113).

[32] Волошин М. Тим, що відійшли від нас у боротьбі за право // Там само. С. 80.

[33] Там само. С. 88.

[34] Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів... С. 71.

[35] Himka J-P. Socialism in Galicia. The Emergence of Polish Social Democracy and Ukrainian Radicalism (1860-1890). Cambridge, Mass., 1983. P. 7.

[36] 3 львівського універзитету // Поступ. Коломия, 1904. 16 марця (1. н. ст. цвітня). Ч. 12. С. 93.

[37] Встановлено за: Волошин М. Тим, що відійшли від нас у боротьбі... С. 101.

[38] Підраховано за: Адвокати Українцї в Галичині й Буковинї // Ілюстрований народний Календар Товариства «Просьвіта» на звичайний рік 1913. Львів, 1913. Річник XXXVI. С. 63; Ілюстрований народний Календар Товариства «Просьвіта» на звичайний рік 1914. Львів, 1914. Річник XXXVII. С. 33. У вказаних списках зазначено, що серед адвокатів на провінції – всі доктори прав.

[39] Там само.

[40] Адвокати Українці в Галичинї... Річник XXXVI. С. 63-64; Річник XXXVII. С. 33. Подібні цифри станом на 1919-1920 pp. наводить Л. Ганкевич. За його даними, в 1919 p. y Галичині налічувалось 73 українські адвокати (15 – у Львові); у 1920 р. їх кількість сягала 90 осіб (Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів... С. 46). Віктор Пацлавський, натомість стверджує: «У хвилі розпаду Австрії в листопаді 1918 р. було біля 2500 адвокатів, в тому числі біля 150 українців, вписаних на лістах існуючих тоді адвокатських палат (камер) у Львові, Перемишлі й Самборі» (Пацлавський В. Як я став «справжнім українським» адвокатом? // Правничий Вісник. Нью-Йорк, 1955. С. 99).

[41] Зі списком членів УНРади зіставлено за: Адвокати Українцї в Галичинї... Річник XXXVI. С. 63-64; Річник XXXVII. С. 33. До даних переліків адвокатів не включались кандидати адвокатури.

[42] Підраховано за: Сохоцький І. Будівничі новітньої української державносте в Галичині // Історичні постаті Галичини ХІХ-ХХ ст. Ню Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1961. (Бібліотека українознавства НТШ. Ч. 8). С. 234 (Додатки).

[43] Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР в повітах Галичини... С. 184-193. Станом на середину листопада 1918 р. з 48 повітових комісарів ЗУНР 35 були правники за фахом: 25 адвокатів, 9 суддів й один нотар (Там само. С. 154).

[44] Державний архів Львівської області (далі – ДАЛО), ф. 257 (Наукова комісія товариства по вивченню історії оборони м. Львова і Південно-Східних воєводств у Львові), оп. 1, спр. 191, арк. 2-18зв.

[45] Відомо, що один з них (Теодот Галіп) на той час був практикуючим адвокатом, а Лев Когут відбув адвокатську практику раніше (з 1904 p.), далі працював видавцем та адміністратором українських установ (Савка М. Когут Лев // Українська журналістика в іменах. Матеріали до енциклопедичного словника / За ред. М.М. Романюка. Львів, 1996. Вип. III. С. 166-167). Рід занять Когута станом на 1918 р. не встановлено, відтак за освітою і професійним досвідом його віднесено до групи адвокатів.

* Спеціалізацію ще двох правників з Буковини не встановлено.

[46] Новосівський І. Українські правники в Румунії після 1918 р. // Правничий Вісник. Нью-Йорк, 1955. С. 69.

[47] Підраховано за: Адвокати Українці в Галичинї й Буковинї... Річник XXXVI. С. 63; Річник XXXVII. С. 33.

[48] Кошелєва Н. Руське педагогічне товариство та його заклади у Львові (1888-1914) // Львів: місто – суспільство – культура. Спеціальний випуск вісника Львівського університету. Серія історична. Львів, 1999. (36. наук, праць). Т. 3. С. 378; Ступарик Б. Шкільництво Галичини (1772-1939). Івано-Франківськ, 1994. С. 72.

[49] Ющишин І. Організація Українського вчительства в Австрії до європейської війни. Київ, 1918. С. 6, 7, 11, 15.

[50] Буковина, її минуле і сучасне / Під ред. д-ра Д. Квітковського, проф. Т. Бриндзана, A. Жуковського. Париж; Філядельфія; Дітройт, 1956. С. 665-667.

[51] Степан Шах відносив Г. Терлецького до розряду поміщиків (Шах С. Львів – місто моєї молодости... С. 196, 354). Рід Терлецьких як і ряд інших селянських родин Дрогобиччини розбагатів після віднайдення на їхніх землях покладів нафти.

[52] Виборцї! // Діло. 1913. 23 червня. С. 1; Wiszniewski S. Brzeżany i Kresy Poludniowo-Wschodnie Rzeczypospolitej Poskiej w wojnie Ukraińsko-Polskiej. 1918-1919. Lwów, 1935. S. 63-64.

[53] Відповідь на злобні запити «Громадського Голосу» // Громадські Вісти. Станиславів, 1928. 22 січня. Ч. 3. С. 1.

[54] Справоздане дирекціh ц.к. Гимназіh Академичной во Львові на рôкъ шкôльный 1880/1. Львовъ, 1881. С. 86.

[55] Іван Сандуляк Лукинів. Кандидат із 5 курії на Коломию-Надвірну-Богородчани-Косів-Снятин-Городенку (Життєпись, написав він сам) // Громадський Голос. Львів, 1900. 29 листопада і 6 грудня. Нр. 29 і 30. С. 248, 250.

[56] Звіт з діяльности і замкненя рахунків Товариства взаїмних обезпечень «Дністер» у Львові за XXVI і XXVII адміністраційні роки (1918 і 1919). Львів, 1920. С. 2.

[57] Шипилявий С. Передові громадяни і визначні постаті Бучаччини // Бучач і Бучаччина. Історично-мемуарний збірник. Ню Йорк; Лондон; Париж; Сидней; Торонто, 1972. (Український архів НТШ. Т. XXVII). С. 405.

[58] Нові почесні члени «Просвіти». Гринь Тершаковець // Народній ілюстрований календар товариства «Просвіти» на переступний рік 1928. Ювшіейне видання з нагоди 60-ліття «Просвіти» і 50-ліття календаря. Львів, 1928. С. 259.

[59] Олійник О. Павло Думка (1854-1918) // Шляхами Золотого Поділля. Тернопільщина і Скалатщина. Регіональний Історично-Мемуарний Збірник. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1983. Т. III. (Український Архів НТШ. Т. XXXV). С. 614.

[60] Витанович І. Історія українського кооперативного руху... С. 136.

[61] Виборцї!.. С. 1.

[62] Громадський Голос. Львів, 1928. 20 січня. Ч. 5. С. 2; Штундер О. Черніїв // Альманах Станиславівської землі. Збірник матеріалів до історії Станиславова і Станиславівщини. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1985. Т. II. (Український Архів НТШ. Т. XXIX). С. 698-699.

[63] Війт – радником двору // Діло. 1911. 29 цьвітня. Ч. 93. С. 5.

[64] Руский шематизм на рік 1905 // Ілюстрований Буковиньский Православний Календар на рік звичайний 1905. Чернівцї, 1904. Рочник трицять другий. С. 22.

[65] Попович О. Відродження Буковини. Спомини. Львів, 1933. С. 89.

[66] БІІД ЛНУ. Тека 4.

[67] Кандидати 6 селянської листи УНС нумер 6. Кандидати округу Станиславів. Ч. 53. // Селянський Прапор. Станиславів, 1928. 26 лютого. Ч. 7. С. 2.

[68] Побіда Українців на Буковині // Діло. 1911. 29 цьвітня. Ч. 93. С. 5. Хоч секретарі громад і мали постійну платню, проте загалом їхнє матеріальне становище було непевним – часто місце праці секретаря залежало від ставлення до нього місцевої громади. Іноді секретар був змушений шукати собі іншу громаду для праці та прожиття або займатись паралельно господарством. Нерідко секретар водночас виконував обов’язки дяка місцевої церкви (приклад: діяч УНРади, селянин з Надвірнянщини В. Нагорняк). Деколи секретарем громади ставав один зі синів війта (діяч УНРади Антін Кунько, син буковинського делегата Марка Куриша Петро). Не займаючи стабільного становища, секретарі мали певний вплив на громаду, особливо під час виборів. Детальніше про громадських секретарів, зокрема, в Буковині, див.: Наші громадські секретарі // Православна Буковина. Чернівцї, 1913. 30 січня. Ч. 3. С. 3-4.

[69] У 1909 р. Степан Внтвицький проаналізував соціально-економічне становище однієї з найбільших сільських громад Східної Галичини – громади Старих Богородчан. Описуючи заможніших селян, автор зауважив: «Так звані богачі є сільською арістократією; вони не удержують навіть товариських зносин з біднїйшими й можна сказати, виріжняють ся від них своїми спеціальними звичаями і ношею. Ріжницї маєткові слїдно навіть на відносинах родинних: богач дає своєму біднїйшому братови цілувати руку і приймає його у себе на подвірю. Сильно зорганізовані там, де ходить о бережене їх інтересів, мають т. зв. богачі рішаючий голос у справах громадських; їх відпоручники займають найвидшиші місця (буває що і всї) у раді громадській і церковнім брацтві. Всяку організацію «біднїйших», що має найбільш невинні цїли, вони старають ся розбити, бо боять ся, що вона пошкодить їх інтересам. Вони часто бувають перші, що закликають усї сили, зачинаючи від сьвященика на поміч проти «радикальних, соціялїстичних і безбожних» течій» (Витвицький Cm. Економічні відносини в селї «Старі Богородчани» // Студії з поля суспільних наук і статистики. Видає статистична комісія Наукового товариства ім. Шевченка. Львів, 1909. Т. 1. С. 213-214). Далі, ведучи мову про дрібноземельних сільських ремісників – теслів та ґонтарів, автор зауважує, що найбільшу денну платню (2 корони – 2 корони 20 сотиків) отримують теслі. «Вони в селї являють ся найбільш культурним фактором; вони є інїціяторами і основателями читальнї і «Січи»; по при те вони найліпші і найбільш інтелігентні господарі на землі» (Там само. С. 215-216). Показовим є, мабуть, той факт, що на додаткових виборах до УНРади з повіту Богородчани був обраний вихідець з родини столярів у Солотвині – Дмитро Паневник.

[70] Новаковський М. Статистичні числа. (До дискусії в земельній справі) // Народ. Станиславів, 1919. 7 мая. Ч. 17. С. 2.

[71] Девятой зйізд русько-укр. радикальної партії. 17-го і 18-ого грудня 1899 року // Громадський Голос. Львів, 1900. 1 і 15 лютого. Нр. З і 4. С. 27.

* Про реакцію населення ЗУНР-ЗОУНР на слабке представництво селян в УНРаді йтиметься далі.

[72] Верстюк В. Українська Центральна Рада... С. 91.

** М. Галібей прибув до Львова з Коломиї у 1903 р.

[73] Вибори до закладу убезпечень // Зелїзничник. Львів, 1913. 15 лютого. Ч. 4. С. 1.

[74] 3 руху в нашій організації // Там само. 1918. 15 серпня. Ч. 2. С. 2-3.

[75] Кордуба М. В посольстві до гетьмана (Уривок із щоденника) // Літопис Червоної Калини. Львів, 1930. Грудень. Ч. 12. С. 11.

[76] Державна конференція австрійських зелїзничників // Зелїзничник. 1918. 15 вересня. Ч. 3. С. 2; Надзвичайні загальні збори українських зелїзничників у Львові // Там само. С. 8; 3 руху в нашій організації // Там само. 15 серпня. Ч. 2. С. 2-3; 1 жовтня. Ч. 4. С. 7; II Краєва конференція українських зелїзничників у Львові // Там само. 25 липня. Ч. 1. С. 1.

[77] Будзиновський В. Ішли діди на муки (Введене в історію України). Львів, 1925. С. 61.

[78] Г. Піддубний відзначив, що в довоєнний період румунське робітництво в Буковині було організоване ще слабше, ніж українське (Піддубний Г. Буковина... С. 85).

[79] Діяч УЦР Микола Ковалевський, підкресливши недостатню суспільно-політичну працю серед індустріальних робітників Полтавщини, писав: «Наші соціял-демократи, хоч і називали себе партією пролетарською і робітничою, хоч і мали в своїх рядах нєспівмірно більше інтелігентних сил, як ми, не багато зробили в ті часи, щоб об’єднати український пролетаріат і включити його в процес активної боротьби за визволення України» (Ковалевський М. При джерелах боротьби. Спомини, враження, рефлексії. Іннсбрук, 1960. С. 254). М. Ковалевський зазначив, що в Наддніпрянщині робітнича верства індустріальних робітників була зрусифікована, а в Галичині – здебільшого «спольщена». Водночас, автор підкреслив, що міщанство і взагалі середній стан у Галичині були більш національне свідомі (Там само. С. 557).

[80] Верстюк В. Українська Центральна Рада... С. 92.

[81] Шематизм всего духовенства греко-католицької Львівської Митрополичої Архієпархії на рік 1918. Львів, 1918. Річник 71. С. 7-8.

[82] Андрієвський В. З минулого. Берлін, 1923. Т. II. Від гетьмана до Директорії. Частина друга: Директорія. (Бібліотека «Українського слова». Ч. 42). С. 190.

[83] БІІД ЛНУ. Тека 4.

[84] Жалібна карта // Народній ілюстрований календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1931. Львів, 1930. Річник 53. С. 247.

[85] О. Северин Матковський // Народній ілюстрований календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1927. Львів, 1926. Річник 49. С. 173-174.

[86] Кравненюк О. Визначніші постаті Скалатщини // Шляхами Золотого Поділля... С. 693.

[87] Витанович І. Історія українського кооперативного руху... С. 135; Три провідники Комарнянщини і Рудеччини // Комарно-Рудки та околиця. Збірник історично-мемуарних, географічних та побутових матеріалів / Гол. ред. В. Лев. Нью Йорк; Париж; Сидней; Торонто, 1987. (Український архів. Т. 43). С. 426.

[88] Звіт, замкнене рахунків і Білянс Краевого Союза Кредитового стоваришеня з обмеженою порукою у Львові. За девятьнайцятий рік діловий 1917. Львів, 1918. С. 18.

[89] Відзначені за заслуги народу. Почесні члени «Просвіти». О. Стефанович Александер // Народній ілюстрований календар Товариства «Просвіта» на звичайний рік 1930. Львів, 1929. С. 174.

[90] Цит. за: Витанович І. Історія українського кооперативного руху... С. 135. З цього приводу І. Витанович відзначив пам’ятну енцикліку папи Лева ХНІ «Rerum Novarum», у якій говорилось і про кооперацію як важливий засіб у суспільній реформі (Там само).

[91] Відзначені за заслуги для народу... Митрополит Шептицький Андрей // Народній ілюстрований календар Товариства «Просвіта» на звичайний рік 1930.... С. 159; /caie П. Наші втрати. Митрополит Андрей Шептицький // Сьогочасне й минуле. Вісник Українознавства видає Наукове товариство ім. Шевченка. Рік третій. Нова серія. Мюнхен; Нью-Йорк, 1948. Т. І. С. 117.

[92] Буковина, її минуле і сучасне... С. 287; Ті, що від нас відійшли... Короткий огляд праці й заслуг померших діячів за два останніх роки. О. Теофіль Драчинський // Народній ілюстрований календар Товариства «Просвіта» на звичайний рік 1930... С. 185.

[93] Попович О. Відродження Буковини... С. 76.

[94] Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР... С. 156-157.

[95] Заява З’їзду духовенства Західної Области У.Н.Р. // Українські Вісти. Тернопіль, 1919. 21 Травня. Ч. 15. С. 3.

[96] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 191, арк. 18зв.-19.

[97] Степан Федак // Народній ілюстрований календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1927... С. 186; Ті, що від нас відійшли // Життя і Знання. Львів, 1937. Лютий. Ч. 2. С. 64.

[98] Цей кооператив Т. Кормош утворив на підставі закону з 1873 p., взявши за зразок німецький тип кас Шульце-Деліч, з обмеженою порукою. Такий тип кредитових установ, названий з часом «Кормошівками», поширився по всій Галичині (Витанович І. Історія українського кооперативного руху... С. 139, 141).

[99] Там само. С. 141.

[100] Ті, що від нас відійшли // Життя і Знання. 1938. Березень. Ч. 3. С. 93.

[101] Іван Макух // Народній ілюстрований календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1927... С. 169.

[102] Звіт, замкнене рахунків і Білянс Краевого Союза Кредитового стоваришеня з обмеженою порукою у Львові. За девятьнайцятий рік діловий 1917. Львів, 1918. С. 18.

[103] Підраховано за: Звіт з діяльности і замкненя рахунків Товариства взаїмних обезпечень ,Дністер»... С. 2.

[104] Русини Галицької Землі! // Діло. 1911. 20 мая. Ч. 110. С. 2.

[105] Там само.

[106] Підраховано за: Українська Громадо! // Свобода. Львів, 1918. 30 марта. Ч. 13. С. 7.

[107] Степан Смаль-Стоцький // Народній ілюстрований календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1927... С. 179.

[108] Верниволя В. Два заслужені українські діячі на Буковині // Життя і Знання. 1938. Березень. Ч. 3. С. 72.

[109] Справозданє Дирекциї Товариства Руска Каса для ощадности і пожичок стоваришеня зареєстрованого з ограниченою порукою в Чернівцях за рік 1911. Чернівцї, 1912. С. 3.

[110] Союз руских хлїборобских спілок на Буковинї «Селяньска Каса» стоваришеня зареєстрованого з обмеженою порукою в Чернівцях. Генеральний білянс за рік 1912. Чернівці, 1913. С. 6-7.

[111] Павлишин О. Державне будівництво ЗУНР-ЗОУНР: проблема національних кадрів // Центральна Рада і український державотворчий процес (до 80-річчя створення Центральної Ради). М-ли наук, конференції 20 березня 1997 р. Київ, 1997. С. 99; Українське слово. Львів, 1918. 7 березня. Ч. 52. С. 3.

[112] Визначено за: Спис членів Українського Технічн. Товариства // Технічні Вісти. Львів, 1929. Жовтень-грудень. Ч. 4. С. 134-139.

[113] Історія оснування та 25-літньої діяльности Українського Технічного Товариства у Львові // 25 літ діяльности Українського Технічного Товариства. 1909-1934. Львів, 1934. С. 10.

[114] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 9, спр. 52, арк. 11.

[115] У 1911 p. y Галичині налічувалось 67 інженерно-технічних працівників українців (27 працювали у Львові), у Буковині – 7 (3 – у Чернівцях) (Підраховано за: Архітекти, інжинєри, Геометри і техніки Українці // Ілюстрований народний календар Товариства «Просьвіта» на звичайний рік 1911. Львів, 1911. Річник XXXIV. С. 60-61). У 1913 р. Українське Технічне Товариство в Австро-Угорщині налічувало 68 членів (з них у Львові працювала 41 особа, двоє – у Чернівцях). З їх числа в УНРаді був представлений лише Роман Кулицький (Звіт з діяльности Українського Товариства Технічного за рік 1913. Львів, 1914. С. 13-14).

[116] Павлишин О. Державне будівництво ЗУНР-ЗОУНР... С. 99.

[117] Бірнак В. Нафтова Комісія У.Н.Ради // Вістник. Львів. 1935. Річник ІІІ-ий. С. 261.

[118] Його ж. Як соціялісти будували державу. (Спогад) // Там само. С. 796; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 183, арк. 4.

[119] Професійну структуру «Комісії для технічної відбудови», як і інших комісій, про які йтиметься далі, встановлено на підставі: Комісії Української Національної Ради вибрані на засіданню 2 і 4 січня // Нове життя. Станиславів, 1919. 7 січня. Ч. 6. С. 2.

[120] З’їзд українських інжинірів і техніків (Докінчення) // Република. 1919. 10 мая. Ч. 81. С. 3-4.

[121] Українська Національна Рада // Діло. 1918. 14 падолиста. Ч. 261. С. 1. Відомо, що 3 листопада 1918 р. штаб українського війська скерував до УНРади свого представника поручника Петра Бубелу (Кренжаловський Д. Львів в українських руках. 1 – 21. XI. 1918. Камінець, 1919. С. 19).

[122] Новосівський І.М. Українська державна влада на Буковині у 1918 р. // Правничий Вісник. 1963. Кн. 2. С. 63-64. Імена цих військових невідомі, хоча можна припустити, що вони є серед невстановлених за професійною приналежністю діячів УНРади.

[123] Деркач П. З листопадових споминів // Український інвалід. Львів, 1937. Листопад. Ч. 3. С. 2.

* Після закінчення учительської семінарії О. Микитка відбув однорічну службу в австрійській армиї і залишився у війську. 1902 р. закінчив кадетську школу у Відні.

[124] Ярославин С. [Сохоцький І.]. Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях у 1918-1923 роках. Филаделфія, 1956. С. 126.

[125] Макух І. На народній службі. Дітройт, 1958. С. 234.

[126] Чайковський А. Внутрішні причини невдач нашої державности // Діло. 1938. 1 листопада. Ч. 243. С. 2.

[127] Deák L Beyond Nationalism. A Social and Political History of the Habsburg Officer Corps, 1848-1918. New York, 1992. P. 179, 183.

[128] Ibid. P. 93.

[129] Ярослави» С. [Сохоцький І.] Визвольна боротьба на Західно-Українських землях... С. 126.

[130] Паліїв Д, Жмут споминів // Історичний калєндар-альманах Червоної Калини на 1935 рік. Львів, 1934. С. 40.

[131] Марітчак О. Вклад повіту Рудки в будову нашої держави // Комарно-Рудки та околиця... С. 121.

[132] Максимчук І.-О. До історії судівництва при Українській Галицькій Армії // Українська Галицька Армія (У 40-річчя її участи у Визвольних Змаганнях в 1918-1919 рр,). Матеріяли до історії. Вінніпег, 1966. Т. III. С. 136.

[133] Гордієнко В. Українські Січові Стрільці. Львів, 1990. С. 30-32, 36, 38.

[134] Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. (Із шкіцами). Львів, 1931. С. 306-307; Шах С. Львів – місто моєї молодости... С. 237-238.

[135] Нові почесні члени «Просвіти». Гринь Тершаковець.,. С. 261; Пакуляк В. Знайомлюся з послом // Комарно-Рудки та околиця... С, 460.

[136] Полонені учителі // Учительське Слово, Львів, 1916. 1 марта. Ч. 2-3. С, 47.

[137] Савка M. Когут Лев... С. 167.

[138] Верстюк В. Українська Центральна Рада... С. 92.

[139] Беч Л.З. Начерк історії Медичної Громади (1910-1925) // 25-ліття Українського Лікарського Товариства і Медичної громади. Львів, 1935. С. 59.

[140] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 9, спр. 52, арк. 11.

[141] Благий В. Студенти-медики Львівського університету на початку XX ст. (1900-1914 pp.) // Львів: місто – суспільство – культура... Т. 3. С. 413.

[142] Підраховано за: Лікарі Українцї // Ілюстрований народний Календар Товариства «Просьвіта» на звичайний рік 1913... С. 64; Ілюстрований народний Календар Товариства «Просьвіта» на звичайний рік 1914... С. 34.

[143] Спис Членів Українського Лікарського Товариства // 25-ліття Українського Лікарського Товариства... С. 45.

[144] Підраховано за: Ігнатієнко В. Бібліографія української преси 1816-1916. Огейт Коледж, ПА, 1968. С. 242-257.

[145] Стахів М. Українські політичні партії... С. 89.

[146] Романенчук Б. Літературне життя Львова // Львів. Літературно-Мистецький Збірник. В 700-ті роковини заснування Княжого Города / За ред. Б. Романенчука. Філадельфія, 1954. С. 165.

[147] Підраховано за: Хроніка Наукового Товариства імени Шевченка у Львові. Львів, 1913. Вип. І. Ч. 53. С. 21-26; 1918. Вип. І-ІІІ. Ч. 60-62. С. 21-35.

[148] Українець. Калєндарик на звичайний рік 1919. Станиславів, 1919. С. 23-28; Чубатий М. Державний лад на Західній Области Української Народної Републики... С. 12-14.

[149] Не нова тема (3 приводу тяжкого матеріяльного положення українського студенства) // Шляхи. 1916. Сшитки за вересень і жовтень. С. 688.

[150] Статут Української Національної Ради, прийнятий у Львові 18 жовтня 1918 року // Конституційні акти України. 1917-1920... С. 92. У серпні 1917 р. мандатна комісія визнала представника від студентства кандидатом до УЦР з правом дорадчого голосу (Українська Центральна Рада. Документи і матеріали... С. 241).

[151] Грицак Я. Нарис історії України... С. 78; Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині... С. 113; Химка І.-П. Український національний рух у Галичині... С. 219.

[152] Грицак Я. Українське національне відродження в Галичині... С. 283-284.

[153] Посмертні згадки. О. канонік Іван Федевич // Учительське Слово. 1939. 1 травня. Ч. 9. С. 127-128.

[154] [Баран С.] О. Олександер Капустинський // Історично-мемуарний збірник Чортківської округи. Повіти: Чортків, Копичинці, Борщів, Заліщики / Ред. колегія: Ольга Соневицька, Богдан Стефанович, д-р Роман Дражньовський. Ню Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1974. (Український архів. Т. XXVI). С. 636.

[155] Сохоцький І. Будівничі новітньої української державности в Галичині... С. 159.

[156] Цегельський Ю.-М. Заґа роду Цегельських і розповідь про Камінку Струмилову. Ellicott City, 1992. C. 151-163.

[157] Савка M. Когут Лев... С. 166.

[158] Попович О. Відродження Буковини... С. 11.

[159] Павлишин С. Олександр Барвінський. Львів, 1997. С. 6.

[160] Т. Окуневський захищав свою честь на дуелі з польським шляхтичем Т. Розвадовським (Трильовський К. З мого життя. Київ; Едмонтон; Торонто, 1999. С. 77; Чорновіл І. Дуелі у Львові (Теофіль Окуневський contra Томислав Розвадовський) // Львів: місто – суспільство – культура... Т. 3. С. 349-351).

[161] Himka J.-P. Galician Villagers and the Ukrainian National Movement... P. 279.

[162] Волчко-Кульчицький І. Історія села Кульчиць і роду Драґо-Сасів. (До 700-ліття села і 1000-ліття роду). Дрогобич, 1995. С. 155, 259, 275, 296, 319.

[163] Енциклопедія українознавства. Словникова частина / За ред. проф. д-ра В. Кубійовича. Paris; New York, 1955-57. T. 2. С. 738.

[164] Рід Дрогомирецьких походив з Галичини (Кілярова Г. Дрогомирецькі і їх рід // Альманах Станиславівської землі... Нью-Йорк; Торонто; Мюнхен, 1975. (Український Архів НТШ. Т. XXVIII). С. 652-653). Михайло Грушевський відніс роди гербу Сас і Корчах до двох «специфічно-українських гербових груп» (Грушевський М. Українська шляхта в Галичині на переломі XVI. і XVII. в. // Дзвони. Львів, 1938. Річник VIII. С. 177).

[165] Заклинський М. Дмитро Вітовський. Нью-Йорк, 1967. С. 5.

[166] Зіставлено за: Волчко-Кульчицький І. Історія села Кульчиць і роду Драґо-Сасів... С. 153-156; Грушевський М. Українська шляхта в Галичині... С. 176-180; Пачовський В. Українська дрібна шляхта // Життя і Знання. 1937. Листопад. Ч. 11. С. 308-309 (прим.); Цегельсъкий Ю.-М. Заґа роду Цегельських... С. 163; Шах С. Між Сяном і Дунайцем. Спомин. Мюнхен, 1960. Ч. І. С. 21-24; О zmianie narodowości pod względem na narodowość ruską. Tłumaczono z niemieckiego oryginału w r. 1848. [S. l, s. a]. S. 2.

* Ймовірно, він був родичем діяча УНРади священика-катехита Омеляна Погорецького.

[167] Новинки. Товариство рускої шляхти в Галичинї // Руслан. Львів, 1907. 29 мая (11 червня). Ч. 120. С. 3. Часописи «Słowo Polskie» та «Dziennik Polski» гостро виступили проти створеного товариства (Przegled prasy słowiańskiej // Świat Słowiański. Kraków, 1907. № 31. S. 42).

[168] Енциклопедія українознавства... 1955. Т. 1. С. 351; Попович О. Відродження Буковини... С. 39, 76.

[169] Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині... С. 110-111.

[170] Цегельський Ю.-М. Заґа роду Цегельських... С. 72, 331.

[171] Волчко-Кульчицький І. Історія села Кульчиць і роду Драґо-Сасів... С. 279.

* Роман Курбас був дядьком відомого українського режисера Леся Курбаса.

[172] Тимотей Старух // Бережанська земля. Історично-мемуарний збірник. New York; Paris; Sidney; Toronto, 1970. (Український архів НТШ. T. XIX). С. 46.

[173] Шах С. Між Сяном і Дунайцем... С. 258.

[174] Епископ Др. Иосиф Коциловський // Український ілюстрований календар товариства «Просьвіта» з літературно-науковим збірником на звичайний рік 1918. Львів, 1917. Річник 41. С. 215.

[175] М. Рудницька, батько якої був нотарем, вказувала про добре матеріальне становище представників цієї професиї. За словами М. Рудницької, нотарі займали посереднє становище між урядовцями й представниками вільних професій – адвокатами й лікарями (Рудницька М. З минулого роду Рудницьких // Мілена Рудницька... C. S5-56). Професорів Львівської академічної гімназії С. Шах охарактеризував так: «Були вони типовими свого часу австрійськими, цісарсько-королівськими урядовцями, що були певні свого сталого становища, свого завтрішнього дня і забезпеченої старости для себе і своїх жінок, які при тім свято вірили, що Австрія могуча держава, віковічна і що варта для неї працювати» (Шах С. Львів – місто моєї молодости... С. 78).

[176] Руский тематизм на рік 1905... С. 20; Руский шематизм на рік 1908 // Ілюстрований Буковиньский Православний Календар на рік переступний 1908. Чернівці, 1907. Рочник XXXV. С. 44. На підставі професійної діяльності А. Лукашевича відносимо до групи урядників.

[177] Г. Піддубний припускає, що всього серед українців Буковини було лише три поміщики (дідичі) (Піддубний Г. Буковина... С. 85).

[178] Стосовно галицьких землевласників-українців Степан Макарчук наводить такі дані: на території, що в 1914-1915 pp. перебувала під владою Тернопільського губернатора (охоплювала 12 повітів Поділля і Покуття), із загальної кількості 715 маєтків українцям належало 36. Розміри угідь українських землевласників у порівнянні з володіннями польських магнатів були невеликими – в межах декількох сотень чи десятків моргів (Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения... С. 44). Про участь поміщиків-українців Галичини в національному русі початку XX ст. маємо скупі відомості. Досить знаною є лише одна особа – представник шляхетського подільського роду Володислав Федорович (помер 1917 p.). Він, за словами С. Шаха, «хоч був досмертним членом австрійської] Палати Вельмож, хоч парадував у соймі в контушах польської шляхти, та називав себе русином і був головою (третім) Т-ва «Просвіти» (1873-77) і меценатом української] книжки та мистецтва» (Шах С. Львів – місто моєї молодости... С. 25-26 (прим.)). Зазначимо, що з 768 учасників українського Просвітньо-Економічного Конгресу (Львів, 1909 р.) великих земельних власників було тільки двое (Натанович І. Історія українського кооперативного руху... С. 163).

[179] Зокрема, перед Першою світовою війною митрополит закупив велике поле на Личакові під будову української фабрики, велике господарство у Коршеві для садівничої школи, господарство у Зарваниці під умовою організації ремісничих шкіл (Відзначені за заслуги для народу... Митрополит Шептицький Андрей... С. 157-159; /caie Я. Наші втрати. Митрополит Андрей Шептицький... С. 117). Угіддя митрополичого дому в селі Крилос Станіславівського повіту нараховували 1606 моргів, у селі Зарваниця Підгаєцького повіту – 1162 моргів (Макарчук С.А. Этносоциальное развитие и национальные отношения... С. 44).

[180] Пастух І. Спогад про село Хишевичі // Комарно-Рудки та околиця... С. 622. На засіданні австрійського парламенту 1907 р. депутат-селянин Яцко Остапчук кваліфікував як несправедливий той факт, що священики тримали в своїх руках парафіяльні земельні маєтки і здавали їх в оренду (Остапчук Я. Подих з недавньої бувальщини (Думки і спогади з мого життя) // Збаражчина. Збірник споминів статей і матеріялів. Торонто [б. д.]. (Український Архів НТШ. Т. XVII). С. 405).

[181] Звіт з діяльности і замкненя рахунків Товариства взаїмних обезпечень «Дністер»... С. 2.

[182] Wiszniewski S. Brzeżany i Kresy Południowo-Wschodnie... S. 161.

[183] Звіт з діяльности і замкненя рахунків Товариства взаїмних обезпечень «Дністер»... С. 2.

[184] Центральний державний історичний архів України у Львові (далі – ЦДІА України у Львові), ф. 581 (Колекція документів про діяльність урядів та армій УНР і ЗУHP), oп. 1, спр. 144, арк. 6.

[185] Помяник членів «Просвіти» і заслужених громадян і громадянок, що упокоїлися в часі VII. 1937. – VII. 1938 // Народній ілюстрований календар «Просвіти» на звичайний рік 1939. Львів, [б. д.]. Річник 59. С. 175.

[186] Звіт з діяльности Земельного Банку Гіпотечного Акційної Спілки у Львові за 1926 рік. Львів, 1927. С. 3.

[187] Русини Галицької Землї!.. С. 2.

[188] Д-р Клявдій Білинський // Рідна Школа. Львів, 1937. 1 липня. Ч. 13-14. С. 200.

[189] Іван Сандуляк Лукинів... С. 248, 250.

[190] Кандидати 6 селянської листи УНС... С. 2.

[191] Встановлено за: Шематизм всего духовенства греко-католицької Львівської Митрополичої Архієпархії на рік 1918. Львів, 1918. Річник 71. 208 с.; Шематизм всего клира греко-католицкої Епархії Станиславівскої на рік божий 1914. Станиславів, 1914. Річник XXIX. 339 с.; Шематизм всего греко-католицкого клира злучених Епархій Перемискої, Самбірскої і Сяніцкої на рік 1918. Перемишль, 1918. 252 с.

[192] Як стверджував Я. Остапчук, ідею Громад приніс до Галичини з Наддніпрянщини студент Одеського університету Володимир Бернатович. її перейняв Данило Танячкевич і його заходами таємні українські громади були засновані у всіх гімназіях краю (Остапчук Я. Подих з недавньої бувальщини... С. 247).

[193] Леник В. Українська організована молодь (молодечі організації від початків до 1914 p.). Мюнхен; Львів, 1994. С. 21-22; М.С. [Струтинський М.] Тайна громада молоді в Станиславовв // Рідна Школа. 1933. 15 березня. Ч. 6. С. 88-90.

[194] [Баран С.] Д-р Антін Горбачевський, організатор Чортківщини // Історично-мемуарний збірник Чортківської округи... С. 68; Волинець С. Передвісники і творці Листопадового Зриву. Західньо-українські громадські і політичні діячі. Вінніпег, 1965. С. 41; Остапчук Я. Подих з недавньої бувальщини... С. 247-248; Темницький В. Микола Ганкевич. Львів, 1932. С. 11; Ті, що від нас відійшли // Життя і Знання. 1938. Березень. Ч. 3. С. 93.

[195] Список членів «Молодої України» // Альманах «Молодої України». Спогади про гімназійні гуртки в Бережанах. Бережани; Мюнхен; Нью-Йорк, 1954. С. 125-129.

[196] Швагуляк М. Осип Назарук: сторінки біографії // Український ліс. Львів, 1995. № 1. С. 56.

[197] Леник В. Українська організована молодь... С. 21.

[198] Волинець С. Передвісники і творці Листопадового Зриву... С. 218.

[199] Там само. С. 85.

[200] Спис голов «Очи» 1868-1908 // «Січ». 1868-1908. Альманах в память 40-их роковин основаня Товариства «Січ» у Відні / Зібрали і видали: Др. 3. Кузєля і М. Чайківський. Львів, 1908. С. 534-535.

[201] Список членів «Молодої України»... С. 125.

[202] Бачинський Є. «Галичани» в «Українській Громаді в Парижі» (З українського життя в Парижі 1908-1914 років) // Україна. Париж, 1952. Збірник сьомий. С. 510.

[203] Новосівський І.М. Степан Смаль-Стоцький – український громадський діяч на Буковині // Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1960. T. CLXXII: Збірник Філологічної секції на пошану сторіччя народин Степана Смаль-Стоцького. С. 73-74.

[204] Герасимович Г. Українська Громада у Празі // «Січ». 1868-1908... С. 489.

[205] Др. Кирило Трильовський // Громадський Голос. 1900. 15 і 22 листопада. Нр. 27 і 28. С. 227.

[206] Сохоцький І. Будівничі новітньої української державности в Галичині... С 159.

[207] Цмайло-Кульчицъкий В. Товариство «Кружок правників» у Львові // «Сїч» 1868-1908... С. 459-460.

[208] Полек В., Дзвінчук Д., Угорчак Ю. Відомі педагоги Прикарпаття. Біографічний довідник (до 1939 року). Івано-Франківськ, 1997. Т. 1. С. 22.

[209] Волинець С. Передвісники і творці Листопадового Зриву... С. 182.

[210] Там само. С. 200; Волчко-Кульчицький І. Історія села Кульчиць і роду Драґо-Сасів... С. 275.

[211] Чернецький А. 50-ліття української політичної дійсности та участь в ній і роля «Молодої України» (Реферат на святочних ювілейних сходинах 2.Х.1948 р. у Байройті) // Альманах «Молодої України»... С. 52.

[212] Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР... С. 158.

[213] Підраховано за: Там само. С. 184-193.

[214] Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів... С. 41-42, 72.

[215] Підраховано за: Відзначені за заслуги народу. Почесні члени «Просвіти» // Народній ілюстрований календар Товариства «Просвіта» на звичайний рік 1930... С. 149-152.

[216] Пеленська І. Освітнє життя Стрийщини // Стрийщина. Історично-мємуарний збірник Стрийщини, Скільщини, Болехівщини, Долинщини, Рожнітівщини, Журавенщини, Жидачівщини і Миколаївщини. Ню Йорк; Торонто; Сидней, 1990. T. І. (Український Архів НТШ. Т. XLIX). С. 397.

[217] Іван Сандуляк Лукинів... С. 248, 250.

[218] Арсенич П. Гуцульщина у творчості Гната Хоткевича. Івано-Франківськ, 2000. С. 38.

[219] Нові почесні члени «Просвіти». Гринь Тершаковець... С. 551.

[220] Шипилявий С. Передові громадяни і визначні постаті Бучаччини... С. 404-405.

[221] Арсенич П. Гуцульщина у творчості Гната Хоткевича... С. 68-77; Його ж. Прикарпаття в житті Каменяра. Івано-Франківськ, 1996. С. 58.

[222] Стоків М. Українські політичні партії... С. 53, 77-78.

[223] Його ж. Андрій Шмиґельський // Збаражчииа. Збірник статтей, матеріялів і споминів / Ред. проф. д-р. В. Жила. Нью-Йорк; Париж; Сідней; Торонто, 1980. Т. І. (Український Архів НТШ. Т. XXX). С. 595.

[224] Посмертні згадки. Д-р Михайло Король // Народній ілюстрований календар товариства «Просвіта» на звичайний рік 1926. Львів, 1925. Річник 48. С. 269.

[225] Міщанин. Допись // Руслан. 1902. 24 липня (6 серпня). Ч. 164. С. 2.

[226] Романенчук Б. Азбуковник. Енциклопедія української літератури. Філадельфія, 1973. Т. 2. С. 328.

[227] Верниволя В. Два заслужені українські діячі на Буковині... С. 71.

[228] Волинець С. Передвісники і творці Листопадового Зриву... С. 176.

[229] Донцов Д. Рік 1918, Київ. Торонто, 1954 (Бібліотека видавництва «Гомін України». Ч. 1). С. 105; Попович О. Відродження Буковини... С. 90.

[230] +Аґенор Артимович // Рідна школа. 1935. 1 листопада. Ч. 21. С. 322.

[231] Дописи. З Кіцманя. «Коня кують а жаба ногу підставляє» // Православна Буковина. Чернівцї, 1913. 9 марта. Ч. 5. С. 5.

[232] Аркуша О. Галицький Сейм: виборчі кампанії 1889 і 1895 pp. Львів, 1996. С. 68-69.

[233] Вчерашні вибори // Діло. 1908. 28 лютого. Ч. 43. С. 1.

[234] Новосівський І.M. Степан Смаль-Стоцький... С. 75.

[235] Добржанський О. Національний рух українців Буковини... С. 229.

[236] Там само. С. 76; Ті що від нас відійшли... О. Теофіль Драчинський... С. 185.

[237] 5 депутатів нами віднесено до УРП на підставі їх входження до складу Радикального клубу УНРади як прихильників (госпітантів) (Радикальний клюб // Народ. Станиславів, 1919. 6 квітня. Ч. 7. С. 8).

* УНП діяла в Буковині з 1913 р. як опозиційна до УНДП.

[238] 3 числа буковинської делегації до УНП у 1913 р. входив ще один діяч – вчитель Омелян Іваницький (Україна. Чернівцї, 1913. 16 жовтня. Ч. 43. С. 6). Проте на засіданні Конституанти він представляв УНДП Буковини.

[239] Ярославин С. [Сохоцький І.] Визвольна боротьба на Західньо-Українських Землях... С. 82.

[240] Перелік учасників засідань Конституанти подано за: Діло. 1918. 22 жовтня. Ч. 240. С. 1; Українське Слово. 1918. 22 жовтня. Ч. 242. С. 2.

[241] Відмінність у кількості безпартійних порівняно з даними І. Сохоцького полягає в тому, що до їх числа той, очевидно, відніс М. Новаковського, який на такій основі в 1913 р. був обраний до Галицького сойму. В нашій базі даних М. Новаковський віднесений до УРП, бо в березні 1919 р. він увійшов до Головної Управи цієї партії (Головна Управа Партії // Народ, 1919. 10 марта. Ч. 6. С. 3).

[242] Дані партійного представництва цієї групи делегатів уточнено щодо поданих у публікації: Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР... С. 181.

[243] Там само. С. 182.

[244] Встановлено за: Радикальний клюб... С. 8.

[245] На пленарних засіданнях УНРади часто головував один з лідерів УРП – Л. Вачинський. Детальніше про відсутніх у Станіславові див.: Павлишин О. Українська Національна Рада ЗУНР-ЗОУНР... С. 240-242.

[246] Зіставлено за: ДАЛО, ф. 257, oп. 1, спр. 225, арк. 1а-4; Радикальний клюб... С 8.

[247] Стахів М. Українські політичні партії... С. 94.

[248] Політичні партії в 1914 і в 1920 р. // Вперед. Львів, 1920. 18 мая. Ч. 114. С. 1.

[249] Формальною підставою організації Селянсько-Радикального Клубу було звинувачення К. Трильовським лідерів УРП у спробі в серпні 1918 р. припинити діяльність партії (Товариші! // Громадський Голос. Коломия, 1919. 15 лютого. Ч. 1. С. 1). За факт самовільного видання газети «Громадський Голос» та спробу реорганізації УРП Крайовий з’їзд цієї партії виключив К. Трильовського зі своїх лав (Народ. 1919. 10 марта. С. 2). У результаті в березні-травні 1919 р. на території ЗОУНР і в УНРаді діяли фактично дві радикальні партії.

[250] Підтвердженням цього може бути приклад з М. Лозинським, відомим своїми лівими поглядами. Він був коптований до УНРади від УНДП. 1920 р. у листі до А. Крушельницького М. Лозинський пояснював свою заанґажованість у середовищі націонал-демократів у передвоєнний період так: «недостача організації, солідарносте [...] є найбільший гріх галицьких лівих. Завдяки сьому я 15 літ свого життя (найкращих літ у житті!) стратив у «Ділі», бо лівих ніяк не можна було зорганізувати хоч до видання порядної газети» (ЦДІА України у Львові, ф. 361 (Антін Крушельницький), оп. 1, сттп. 102. авк. 19зв).

[251] Встановлено за переліком складу Селянсько-Радикального Клубу (Товариші!.. С. 1).

[252] Встановлено згідно зі складом «ширшого і тіснішого заряду» УСДП (Борба. Чертвцї, 1914. 18 марта. Ч. 2-3. С. 11).

[253] Стахів M. Українські політичні партії... С. 90.

[254] Назарук О. Українські політичні партії і їх союзи // Воля. Відень, 1920. 20 березня. T. 1. Ч. 12. С. 574. У числі 141 делегата Надзвичайного з’їзду УНДП нараховуємо 45 селян (серед них лише 6 депутатів УНРади). Проте цей факт не став результатом зміни соціальної структури керівництва партії. Аналіз списку учасників з’їзду показує, що багато селян брали участь у його роботі не як делеговані партійними осередками, а як приватні особи. Крім того зустрічаємо по декілька представників з одного і того ж населеного пункту (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 225, арк. 1а-4). Разом з тим на з’їзді було підкреслено, що партія на 56% складається зі селян (Там само. Арк. 10). Намагання лідерів УНДП показати себе в нових умовах представниками широких мас населення виявилось під час обговорення проекту нової назви партії. Делегати з’їзду запропонували тоді такі найменування: «Самостійна націонал-демократична», «Трудова демократична», «Селянсько- демократична», «Республікансько-селянсько-демократична», «Селянсько-трудово-соціальна», «Хліборобське-демократична», «Республікансько-хліборобсько-демократична», «Українська селянська партія», «Українське сторонництво трудово-демократичне», «Українська народна партія». Автором остаточно прийнятого варіанта – «Українська народно-трудова партія» – був селянин Т. Старух. Його пропозицію перейменування партії в такій редакції підтримали Є. Петрушевич, який спочатку пропонував назву «Трудовики-республіканці», та К. Левицький (Там само. Арк. 10, 13зв.).

[255] За словами М. Стахіва, хребет незалежної політики творили адвокати, що зі всіх вільних професій були найчисленнішими серед керівництва більшості партій. Окремо автор виділив керівництво ХСП, яке було в руках державних урядників – професорів і суддів (Стахів М. Українські політичні парти... С. 92-93).

[256] У 1913 p., звертаючись до Станової Комісії при Товаристві Правників у Львові, А. Чайковський писав: «Тота «независимість» адвоката українця, котрий не має своїх капіталів і мусить на себе зарабляти, добра лише для таких адвокатів, котрі в політичнім і взагалі в українськім народнім життю не беруть ніякої участи. Навпаки, як вони йдуть в народ і маніфестують себе діячами, наражують себе на великі матеріальні страти» (цит. за: Ганкевич Л. Десятиліття Союзу Українських Адвокатів... С. 45.). Л. Ганкевич заначив, що в час написання цього листа розпочався процес павперизації стану і зростаючий на матеріальній основі конфлікт верстви українських адвокатів з громадянством (Там само).

[257] Там само. С. 71.

[258] Звіт з діяльности і замкненя рахунків Товариства взаїмних обезпечень «Дністер»... С. 2.

[259] Мінїстер Др. Іван Горбачевський // Український ілюстрований календар товариства «Просьвіта» з літературно-науковим збірником на звичайний рік 1918... С. 213.

[260] Студинський К. Олександер Барвінський // Там само. С. 219.

[261] Ордени для Василькових мамелюків // Українська робітнича газета. Перемишль, 1918. 27 цьвітня. Ч. 5. С. 4-5.

[262] Попович О. Відродження Буковини... С. 63.

[263] Магміт Б. [Федорців Ф.] Сучасні українські політики... С. 760.

[264] Стахів М. Українські політичні партії... С. 87-88.

[265] Загальноприйнято, що після смерті М. Лагодинського, у 1918-1930 pp. УРП очолював Л. Бачинський (Волинець С. Передвісники і творці Листопадового Зриву... С. 149; Encyclopedia of Ukraine / Ed. by V. Kubijovyc. Toronto; Buffalo; London, 1984. Vol. 1: A-F. P. 155). У пресовому повідомленні про вибори керівництва партії йдеться тільки про вибори колегіального органу – Головної Управи (Головна Управа Партії... С. 3). У своїх спогадах І. Макух стверджував, що з’їзд УРП 1919 р. вибрав головою партії саме його (Макух І. На народній службі... С. 257). Версія Макуха вірогідна, він був на той час досить впливовою особою – Державним Секретарем внутрішніх справ ЗОУНР.

[266] Шпорлюк Р. Доповідь на засіданні Львівського семінару: «Чи е Донецьк майбутнім України?» // БЦД ЛНУ. Архів усної історії. Касета 177 А.

[267] Підраховано за: Звідомленє Загально-українсько Культурної Ради (від 5. лютого 1915. до жовтня 1917. p.). Львів, 1917. С. 4-5, 8-13, 16-22, 36, 77, 81, 87, 119.

[268] Мицюк О. Мадяризація закарпатських українців за дуалізму // Сьогочасне й Минуле. Вісник українознавства видає Наукове Товариство ім. Шевченка у Львові. 1939. Львів, 1939. Ч. 1. С. 20.

[269] ЦДІА України у Львові, ф. 581, оп. 1, мір. 128, арк. 8.

[270] Баран 3. Маловідомий епізод з історії українсько-угорських відносин (Місія Теофіля Окуневського до Угорщини на початку 1919 року) // Записки НТШ. Львів, 1997. Т. ССХХХІІІ. С. 469-470.

[271] Таємні переговори з «угорськими» українцями повинні були вести галичанин К. Трильовський і буковинський діяч С. Смаль-Стоцький (Трильовський К. До Львова // Український Прапор. Відень, 1919. 1 падолиста. Ч. 23-25. С. 18).

[272] Студинський К. Олександер Барвінський... С. 222.

[273] Поворот до краю // Громадські Вісти. Станиславов, 1927. 11 грудня. Ч. 1. С. 1.

[274] Верниволя В. Два заслужені українські діячі на Буковині... С. 72.

[275] Б.Б. Володимир Темницький (1879-1938) // Бучач і Бучаччина... С. 248.

[276] Темницький В. Микола Ганкевич... С. 13.

[277] Цегельський Л. Від леґенд до правди. Спомини про події в Україні звязані з Першім Листопадом 1918 р. Ню Йорк; Филаделфія, 1960. С. 143-144, 187-188; Чернецький А. З мого життєвого шляху (Уривок із спогадів) // Альманах «Молодої України»... С. 111.

[278] Назарук О. Рік на Великій Україні. Конспект споминів з української революції. Відень, 1920. С. 189; Сімович В. Симон Петлюра у Львові // Назустріч. Львів, 1936. 15.V. Ч. 10. С. 2.

[279] Жук А. Як дійшло до заснування «Союзу визволення України» (Спомини у 20-ліття «Союзу») // Калєндар-альманах «Дніпро» на звичайний рік 1935. Львів, 1935. Річник XII. С. 107, 113-114.

[280] Охримович В. Зі Львова на Ангару. (Спомини) // Ілюстрований календар товариства «Просьвіта» з літературним збірником на переступний рік 1920. Львів, 1919. Річник 42. С. 73.

[281] Лисий В. Михайло Петрицький (1865-1921) // Історично-мемуарний збірник Чортківської округи... С. 269.

[282] Нові почесні члени «Просвіти». Гринь Тершаковець... С. 261.

[283] Степан Федак... С. 187.

[284] Надзвичайний Народній з’їзд // Свобода. 1918. 5 січня. Ч. 1. С. 4. М. Цегельський та С. Юрик на засланні познайомились з впливовим наддніпрянським діячем Дмитром Дорошенком. З останнім у період російської окупації Галичини мав стосунки і А. Крушельницький (Дорошенко Д. Мої спомини про недавне-минуле (1914-1920). В 4-х ч.: Галицька руїна–Доба Центральної Ради–Доба Гетьманщини–Доба Директорії. Мюнхен, 1969. 2-е вид. С. 442, 446).

[285] Буковина, її минуле і сучасне... С. 669.

[286] Каховський Ф. Посол Тимотей Старух на травневім Українськім Військовім З’їзді в Києві 1917-го року // Бережанська земля... С. 498-500.

[287] Нові почесні члени «Просвіти». Гринь Тершаковець... С. 261; Пакуляк В. Знайомлюся з послом // Комарно-Рудки та околиця... С. 460.

[288] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали... Т. 1. С. 539 (прим. 71).

[289] Віче в Сокалі // Голос з над Буга. Сокаль, 1919. 16 січня. Ч. 6. С. 3.

[290] Заборовський Я.Ю. Митрополит Андрей Шептицький. Нарис про життя і служіння Церкві та народові. 1865-1944 pp. // Митрополит Андрей Шептицький. Львів; Івано-Франківськ, 1975. С. 31-32.

[291] Українська Центральна Рада. Документи і матеріали... Т. 1. С. 60.

[292] За словами К. Трильовського, Т. Окуневський, перебуваючи в Наддніпрянщині з «драгоманівською місією», познайомився там зі своєю майбутньою дружиною (Трильовський К. З мого життя... С. 79).

[293] Домбровський А. Ніна побідила. Виїмок зі споминів: Моя вчительська праця // Рідна Школа. 1936. 1 травня. Ч. 9. С. 130-132; Його ж. Павлоградські учительські курси. Виїмок зі споминів: «Моя учительська праця» // Там само. 15 серпня. Ч. 15-16. С. 218-222; Його ж. Павлодарська Вчительська Спілка // Учительське Слово. 1930. 15 липня. Ч. 14-15. С. 39.

[294] І.K. Шкільна праця «Усусусів» на Волині // Там само. 1932. 1 березня. Ч. 5. С. 74.

[295] Зіставлено з: Патер І. Союз визволення України: заснування, політична платформа та орієнтація // Вісник Львівського університету. Серія історична. Львів, 1999. Вип. 34. С. 334; Його ж. Союз Визволення України та українське питання в політиці Центральних Держав 1914-1918 pp. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: 36. наук, праць. Львів, 1997. Ч. 3-4. С. 140.

[296] Донцов Д. Рік 1918... С. 62, 66.

[297] Кордуба M. В посольстві до гетьмана... // Літопис Червоної Калини. 1930. Ч. 11. Листопад. С. 5-6, Ч. 12. Грудень. С. 11; Микетей Г. 1 Падолиста 1918 р. у Київі // Український Прапор. 1920. 1 падолиста. Ч. 55-56. С. 7.

[298] Кордуба М. В посольстві до гетьмана... // Літопис Червоної Калини. 1930. Листопад. Ч. 11. С. 9. Поява буковинця А. Галіпа в Наддніпрянщині мала авантюрний характер. Напередодні Першої світової війки він з групою австрійських уланів дістався на підросійську територію України, де зчинив паніку в запіллі і був взятий у полон полковником Сливинським (Донцов Д. Рік 1918... С. 17, 119-120 (прим.)).

[299] Магміт Б. [Федорців Ф.] Сучасні українські політики... С. 763-764.

[300] Сохоцький І. Будівничі новітньої української державности в Галичині... С. 169-170.

[301] Далі І. Макух зазначив, що українські політики, які були університетськими професорами (С. Дністрянський, О. Колесса, С. Смаль-Стоцький), «мали досить можливостей побувати довше в Західній Европі й там пізнати методи політичного життя й нав’язати тісніші зв’язки. Того вони не зробили. Школа політики наших провідних політиків була тільки у Львові та дещо у Відні, а це не вистачало в боротьбі з Поляками, які мали сильні зв’язки на Заході» (Макух І. На народній службі... С. 232).

[302] Бачинський Є. «Галичани» в «Українській Громаді в Парижі»... С. 510.

[303] Л. Ганкевич тривалий час проживав у Софії, де познайомив з українською справою відомих політиків і журналістів ([Баран С.] Українські відпоручники в Болгариї і Туреччинї // Ілюстрований народний календар товариства «Просьвіта» з термінаром на переступний рік 1916. Львів, 1916. Річник XXXIX. С. 140).

[304] У Болгарії С. Баран і Л. Цегельський обговорювали ідею створення Української Держави з болгарським прем’єром Василем Радославовим, а також з президентом парламенту («собранія») Константином Вачевим і парламентаріями. У Стамбулі з українськими представниками зустрічались міністр внутрішніх справ Туреччини Талат-бей та міністр війни Евнер-паша. (Там само. С. 141-142; Борщак І. З жалібної картки. Степан Баран // Україна. Париж, 1953. Збірник десятий. С. 888).

[305] Сохоцький І. Будівничі новітньої української державносте в Галичині... С. 165.

[306] Донцов Д. Рік 1918... С. 95.

[307] Балицька О. Деякі питання державотворчої діяльності української інтелігенції (березень 1917 р. – квітень 1918 р.) // Розбудова держави. Київ, 1993. № 11. С. 29.

[308] Верстюк В. Українська Центральна Рада... С. 90.

[309] Склад делегації подано за: Левицький К. Розпад Австрії і українська справа. (Політичні спомини з р. 1918) // Воля. 1920. З липня. Т. 3. Ч. 1. С. 13. Крім згаданих осіб до віденської делегації було обрано К. Левицького, але він залишився у Львові, очоливши галицьку делегацію.

[310] Підраховано за: Сохоцький І. Будівничі новітньої української державносте в Галичині... С. 235-236 (Додатки).

[311] Буковина. Її минуле і сучасне... С. 287; Попович О. Відродження Буковини... С. 81.

[312] Піддубний Г. Буковина... С. 85.

[313] Каппелер А. Національний рух українців у Росії та Галичині... С. 113.

[314] У Галичині вчителі початкових шкіл становили 15% від загальної кількості учасників руху в середині 80-х pp. XIX ст. (Там само).

[315] Олександр Добржанський з цього приводу зазначив, що український рух Буковини внаслідок незначної кількості українців серед великих землевласників, заможних промисловців та торгової буржуазії орієнтувався на селянство, робітництво та різночинну інтелігенцію. Перші дві групи втягувалися повільно, тому на початкових етапах головну роль відігравали учителі, священики, службовці, студенти (Добржанський О. Національний рух українців Буковини... С. 83-84).

[316] 3 львівського універзитету... С. 93. Напередодні Першої світової війни у Чернівецькому університеті налічувалось лише 303 студенти-українці (Добржанський О. Національний рух українців Буковини... С. 85).

[317] Підраховано за: Комітет «Національної Ради» Русинів на Буковині // Ілюстрований Буковиньский Православний Календар на рік переступний 1908... С. 43.

[318] +Аґенор Артимович... С. 322. Поява чисельної верстви галицько-українських педагогів у Буковині, ймовірно, викликана їх утисками з боку австрійсько-польської адміністрації Галичини. За словами І. Ющишина, з цієї причини в 1904 р. почалася масова міграція українського вчительства в Буковину (Ющишин І. Організація Українського вчительства... С. 11). Чимало вихідців з Галичини було і серед студентів Чернівецького університету (Добржанський О. Національний рух українців Буковини... С. 86).

[319] Зіставлено за: Українські товариства в Чернівцях (з кінцем 1911 р.) // Православний Календар на переступний рік 1912. Чернівц, 1912. Річник XXXIX. С. 49-51.

[320] Так, у Косівському повіті делегата до УНРади (селянина П. Шекерика-Дониківа) обрали зібрані в комісаріаті священики, учителі, війти та провідні місцеві громадяни (Урядові Вісти Косівського повіту. Косів, 1918. 1 грудня. Ч. 1. С. 4).

[321] Оголошене [Додаток до: Діло. 1907. 2 мая. Ч. 89]. У 1908 р. А. Старух вже став послом Галицького сойму (Вислід голосованя // Діло. 1908. 28 лютого. Ч. 43. С. 1).

[322] Кандидатури на сеймових послів // Діло. 1913. 27 мая. Ч. 116. С. 1.

[323] ЦДІА України у Львові, ф. 663 (Михайло Павлик), oп. 1, спр. 179, арк. 1.

[324] Сохоцький І. Будівничі новітньої української державности в Галичині... С. 235.

[325] Боднарук І. Роля вчителя в розвитку Стрийщини // Стрийщина... С. 357.

[326] Шанковський Л. Нарис історії Стрийщини // Там само. С. 132.

[327] Штундер О. Черніїв... С. 698.

[328] Русини Галицької Землї!.. С. 2.

[329] Народний Комітет // Діло. 1911. 21 червня. Ч. 135. С. 1.

[330] На основі спілкування з іншими галицькими лідерами, Л. Бачинським та І. Макухом, М. Ковалевський зробив висновок, що «це були типові представники старого радикального руху в Галичині, їм бракувало, як мені тоді здавалось, нашої революційности, так само, як нам бракувало їх політичного досвіду» (Ковалевський М. При джерелах боротьби... С. 555).

[331] Цегельський Л. Від легенд до правди... С. 216.

[332] Верстюк В. Українська Центральна Рада... С. 91.

[333] При попередньому обговоренні цього питання за участю Є. Петрушевича, Рада Державних Секретарів (далі – РДС) погодилась на доповнення УНРади певною кількістю делегатів Селянсько-Робітничого з’їзду (ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 183, арк. 16-16зв).

[334] Наддніпрянець. Як ми втратили Галичину (Від нашого власного кореспондента) // Воля. 1919. 23 серпня. Т. 2. Ч. 4. С. 152.

[335] Назарук О. Рік на Великій Україні... С. 153.

[336] Див.: Павлишин О. Державне будівництво ЗУНР-ЗОУНР... С. 97-106.

[337] ЦДІА України у Львові, ф. 359 (Осип Назарук), оп. 1, спр. 371, арк. 43.

[338] Павлишин О. Організація цивільної влади ЗУНР... С. 155.

[339] Зарівнуймо прірву! // Народ. 1919. 24 квітня, Ч. 9. С. 2.

[340] РДС була змушена видати спеціальний розпорядок про боротьбу з хабарництвом (Вістник державних законів і розпорядків Західної Области Української Народної Республики. Станіславів, 1919. 24 березня. Вип. 6. С. 63).

[341] Микитяк А. На злобу дня // Стрийський Вістник. Стрий, 1919. 16 лютого. Ч. 19. С. 1.

[342] Гольделъман С. В справі українсько-жидівських відносин. Лист пятий. Українсько-жидівські відносини в Галичині // Воля. 1920. 20 листопада. Т. 4. Ч. 7/8. С. 351.

[343] ЛНБ НАН України, від. рукописів, ф. 57 (Іван Калиновий), спр. 788, арк. Ізв., 2. Процитований вислів належить гімназійному вчителю з Перемишля, який, негативно оцінюючи передвступний договір УНР і ЗУНР, у листі до делегата УНРади (правдоподібно, до С. Вітика) писав: «Така автономія [є потрібна] всяким Левицьким, Цегельським і Петрушевичам і їх родинам, щоби дальше могли експльотовати мужика, як за Австрії в «Сільськім Господарі», в причинкових та апровізаційних комісіях» (Там само. Арк. 2-2зв).

[344] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 187, арк. 4.

[345] 3 днів трівоги на Покуттю. Хроніка 23-28 травня 1919 р. // Літопис Червоної Калини. 1929. Падолист. Ч. 2. С. 16.

[346] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 183, арк. 16.

[347] У публікації підкреслювалось, що комісар Тернополя, гімназійний професор Семен Сидоряк увійшов до Повітової Ради як виняток – на правах урядника, а не делегата. Часопис запевняв читача: «Добре, що нині комісар міста є щирий Українець» (Засідання Української Повітової Ради в Тернополі // Український Голос. Тернопіль, 1919. 25 лютого. Ч. 33. С. 1).

[348] Бірчак В. Демагогія (Спогади про ширшу УНРаду в Дрогобичі) // Вістник. Львів, 1936. Річник IV-ий. С. 502, 507-508.

[349] Макарчук С.А. Українська Республіка галичан. Нариси про ЗУНР. Львів, 1997. С. 150-152; ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 38, арк. 8зв.

[350] Протилежну картину спостерігаємо у Польщі. Якщо початок відновлення польської державності супроводжувався серйозними соціальними конфліктами в регіонах, то 1920 р. під час наступу Червоної Армії ситуація виглядала інакше. Член «реввоенсовета» 15-ї армії Західного фронту Д. Полуян, виступаючи на IX Всеросійській конференції РКП(б), зазначив: «В польській армії національна ідея об’єднує і буржуа, і робітника і селянина, і це доводиться спостерігати всюди» (Яжборовская И.С. Между Києвом и Варшавой (Советско-польская война 1920 года) // Открывая новые страницы... Международные вопросы: события и люди / Сост. Н.В. Попов. Москва, 1989. С. 25).

[351] ДАЛО, ф. 257, оп. 1, спр. 38, арк. 8зв; Макарчук С.А. Українська Республіка галичан... С. 150.

[352] 3 приводу оцінки С. Петлюри наддніпрянськими селянами О. Назарук процитував низку їхніх висловлювань. Після більшовицького правління селяни з надією говорили: «Ex, коби прийшов Петлюра!» Та після приходу військ УНР настрої змінилися: «І хто його вибрав Петлюрою?» (це ім’я уважали вони назвою достоїнства. – О.Я.); «Ex коби вже раз настав хтось, когоб ми мусіли слухати!»; «І чого ти вчепився до мене, як Петлюра до України?» (Назарук О. Рік на Великій Україні... С. 191).

[353] С. Гольдельман відзначав, що на той час селяни Наддніпрянщини в загальній масі були набагато заможнішими від українських селян Галичини (Гольдельман С. В справі українсько-жидівських відносин... C. 351). Про це говориться й у спогадах Л. Цегельського про Наддніпрянщину періоду правління Павла Скоропадського та Директорії: «Глядячи на те, як тут люди жили, пили та їли, і то з найнижчої верстви, – які в них кожухи, шапки і чоботи, який достатній вигляд, я дивувався, нащо їм революції. Моя діягноза, що їх розпирав добробут» (Цегельсъкий Л. Від леґенд до правди... С. 150).