Вступ

Не знайдеться куточка на шостій частині земного суходолу, що ще донедавна називався СРСР, де б не можна було зустріти громадян українського походження. Розкидала доля українців по всіх усюдах. Доля ця складна, а подекуди і трагічна. Згідно з переписом 1989 року за межами України на території колишніх республік СРСР живе 6 мільйонів 667 тисяч українців. З них 4 мільйони 363 тисячі у Росії. До того ж є підстави вважати, що названі цифри досить сильно занижені.

Зі здобуттям Україною незалежності усередині держави виріс інтерес до життя української діаспори, в тому числі й східної. Також, з послабленням державного тиску, створилися кращі умови для зростання національної свідомості в українців діаспори. По всій території Російської Федерації почали активно створюватися громадські об’єднання українців. У 1992 році їх було 28, у 1993 – близько 40, у 1995 – 74, а тепер понад 100. Для нас, українців, для нашої держави не може бути неважливим знання того, що українці в Росії зберегли свою національну ідентичність, що більшість з тих, які називають себе українцями, говорять українською мовою, а інші попри не вживання мови не відцуралися від українства. За загальною статистикою у Російській Федерації 57% українців визнають українську мову за рідну. Те, що українці і в Росії зберегли свої національні почуття, відкриває для обох сторін широкі можливості для співпраці. З боку української держави – це підтримання різних національно-культурних товариств, що утворюються в Росії, інформаційно-пропагандистська робота, як на теренах колишнього СРСР, так і на території України. Національна ідентичність може сприяти активізації економічних зв’язків, які можуть приносити взаємну користь.

Ми, сьогоднішнє молоде покоління, маємо зростати свідомими того, що ми, українці в Україні і за її межами – єдиний народ. Якщо ми будемо краще знати один одного, відчуватимемо потребу у взаємозв’язку і спілкуванні, то й інші народи ближче познайомляться з нами.

Сибір. Початок заселення

Центральну і східну Росію займає Сибір – Західний і Східний. На його величезних малозаселених і обжитих просторах, які простяглися від морів Льодовитого океану на півночі та до степів і гір Центральної Азії на півдні, у 1989 році жило понад 860 тисяч українців, у тому числі в Західному Сибіру – 583,8 тисяч і у Східному – 279,4 тисячі. На українців відповідно припадало 3,8%, 3,9%, 3,7% від усього населення згаданих регіонів. На території так званого Сірого Клину (Південно-Західний Сибір і Північний Казахстан) українці становлять близько 7% .

Перші переселенці з України почали з’являтися на території Сибіру ще у XVII столітті. Саме в цей час Московське царство захоплює необмежені простори на схід від Уралу, які значною мірою були незаймані або малозаселені автохтонними народами. Вже тоді починається активне освоєння цих земель, в якому взяли участь і українці. Українські козаки були в походах В. Пояркова у 1643 році і Семена Дежнєва у 1648 році. У 1671 вони заселяють “страны, охотския и нерченския”. Надалі до Сибіру потрапляють політичні в’язні – козацька старшина. Наймасовіші депортації припадають на часи Петра І, коли після Полтавської поразки чимало “мазепинців” було заслано до Сибіру. Їхню долю розділили козацькі старшини, заарештовані у справі П. Полуботка. У 1775 році, після ліквідації Січі суддю І. Головатого і писаря П. Глобу теж було відправлено до Сибіру. За результатами ревізії 1858 року в Томській губернії вже оселилася перша тисяча українців, які становили 0,1% від її населення, а на землях Східного Сибіру їх практично не було.

Масове заселення українцями Сибіру почалося з другої половини ХІХ століття і різко інтенсифікувалося після спорудження західної і центральної гілок Транссибірської залізниці, будівництво якої велося у 1895-1905 рр. з обох кінців (з Владивостока і з Уралу). Саме з її будівництвом тісно пов’язане масове переселення українських селян на родючі землі південної частини Західного Сибіру і прилеглих рівнинних степових територій Північного Казахстану. Українці в основному селилися поблизу шляху, переважно селами і цілими групами сіл. Займалися українські селяни-переселенці землеробством і тваринництвом. Уже на початку ХХ ст. Західний Сибір, здебільшого заселена українцями південна його частина, став важливим районом виробництва товарного зерна, а згодом – високоякісної молочно-м’ясної продукції.

За даними перепису 1897 року в Сибіру нараховувалося 223,3 тисячі українців, з них у Томській губернії – 99,2 тисячі, Тобольській – 37,8 тисяч, Єнісейській – 21,4 тисячі, Забайкальській області – понад 5 тисяч. На той час центром українського життя вважався Омськ.

Що ж змушувало українських селян покидати рідні землі та йти світ за очі в пошуках кращої долі як не для себе, то хоча б для своїх дітей? Одна з найголовніших причин – відсутність засобів та умов для існування. В історичних архівах зберігаються тисячі прохань селян дозволити переселитися. У багатьох з них вказувалося бажане місце поселення, в інших “будь-куди”, де є вільні землі. Ці документи закарбували відчай знедолених людей, котрі розраховували на більш щасливе життя у далекім краї.

У європейській частині Російської держави за період з 1870 по 1900 рік кількість селянських дворів зросла на 57,8%, а загальна площа збільшилася лише на 20,5% земельний наділ зменшився в середньому з 3,5 до 2,6 десятин на одну особу чоловічої статі. Але в ряді губерній цей показник був значно нижчим. /8/ Тому, переважна більшість селян змушена була залишати рідні місця через відсутність землі чи необхідних засобів для існування. Хоча, варто зазначити, що серед емігрантів були і заможні. Але як свідчать історичні джерела, таких було дуже мало.

Переселялися в першу чергу ті, хто мав заощадження. Ось текст однієї з телеграм, яка надійшла з Петербурга до Києва: “Передбачається можливість відправити 1200 чоловік. Знайти більш забезпечених. У разі відмови – список поповнити менш забезпеченими”.

Селяни, які мали намір оселитися в необжитих околицях імперії, отримували певні пільги. Одна з них – звільнення від усякого роду податків. Переселенцям надавався земельний наділ. Вони також мали право на пільговий проїзд, кредити, які, далеко не всі, хто їх потребували, могли отримати. Тим, хто оселився в Єнісейській губернії уздовж залізниці, кредит не видавався зовсім, а ті, хто поселявся на добрій, родючій ділянці подалі від лісної дороги, міг розраховувати лише на 100 крб., на ділянках з гіршою землею – 165 крб., і лише на півночі у лісних місцевостях – 250 крб.

Коли переселенці одержували дозвіл на переїзд, крім фінансової спроможності враховувався також і склад сім'ї. Адже освоєння величезних просторів цілинних земель, осушення боліт, викорчовування лісу, до того ж у складних кліматичних умовах, потребувало сильних здорових рук. Так, наприклад, лише в чотирьох губерніях – Єнісейській, Іркутській, Томській, Тобольській – у 1893-1894 рр. на лісні ділянки припадало 8,4% від загального числа земель, у 1895-1896 рр. – 31,7%, у 1897-1898 рр. – 52,1%. Тому в інструкціях по переселенню вводились все нові й нові обмеження. “Ті сім'ї, які не мають достатньо коштів, а разом з тим обтяжені багатьма малолітніми дітьми, а деякі – родичами похилого віку, не є бажаними та корисними переселенцями для Сибіру”. І ось вже на одній з заяв читаємо резолюцію: “У дозволі переселитися відмовити у зв'язку з тим, що прохачі не мають необхідних для цього коштів, а також через відсутність у сім'ях достатньої кількості дорослих членів, які здатні були б своїми силами влаштувати побут на новому місці”.

Переселення у другій половині XIX ст. набрало широкого розмаху. Ставлення уряду до цієї проблеми було двозначним. З одного боку, він надавав селянам, тим, які мали дозвіл, певні пільги, з іншого – стримував, створюючи численні перешкоди. Було видано цілу низку відповідних законів та розпоряджень. Лише за вісім років (з 1890 по 1898) їх кількість досягла 125. Відмова у праві на переселення вела до самовільних переселень. Бажаючих ніщо не лякало: ні примусове повернення назад, ні те, що вони навіть не в змозі будуть розраховувати на найменші пільги.

З початком ХХ ст. еміграція українських селян набуває ще більших розмірів. Сприяла цьому також і офіційна політика уряду, зокрема закони 1904 і 1906 рр., які фактично стимулювали переселенський рух. Згідно цих законів губернаторам наказувалося усіляко сприяти його успішному завершенню. Це не означало, що держава взяла на себе турботи селян, які вирішили оселитися на необжитих теренах імперії, розбудовуючи і зміцнюючи її своєю тяжкою працею. Насамперед, урядові кола чинили менше перешкод бажаючим емігрувати.

Головний напрямок еміграції українських селян залишався таким самим, як і наприкінці ХІХ ст. Так, протягом п’яти років (з 1910 по 1914) до Сибіру переселилося 540559 тис. чоловік. Навіть з урахуванням 156016 тис. чоловік, які повернулися назад, на сибірських землях за вказаний період осіло 541559 тис. українців.

Особливо значна кількість переселенців припадає на перші 5 років активної дії столипінської аграрної політики. За переписом 1910-1917 рр. кількість українців Сибіру зросла до 472,3 тис. чоловік.

Масове переселення селян практично припинилося з початком Першої світової війни. В цей час у Сибіру і на Далекому Сході нараховувалося майже 900 тис. українців, які складали понад 8% населення краю.

На основі наведених даних, видно, що найактивніше заселення Сибіру українцями відбувалося наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. основними причинами української еміграції в той час були економічні причини. Аналіз кількісних показників дозволяє зробити висновки, що незважаючи на те, що частина переселенців змушена була повернутися на батьківщину не маючи змоги обжитися на новому місці, але число тих, хто залишився – переважало і на кінець ХІХ – початок ХХ ст. в Сибіру саме українці були наймасовішою частиною серед переселенців.

Радянська влада і переселення українців до Сибіру

За роки радянської влади процес розселення українців у Сибіру набув дальшого розвитку. Основними причинами переїздів були війни (громадянська і II світова), голодомори 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 років, депортація часів колективізації, переселення мешканців українських земель на новобудови тридцятих років, виселення до Сибіру внаслідок депортації членів ОУН-УПА та їх сімей, освоєння нафтородовищ.

У 1926 році українська діаспора Сибіру налічувала 828 тисяч чоловік, що дорівнювало 9,5% усіх жителів даного регіону. Найвища частка українських переселенців була на півдні Західного Сибіру і на межі з Північним Казахстаном. Саме на середину 20-х років припадає перший за радянських часів етап переселення українців до Сибіру. У постанові ЦВК СРСР від 30 липня 1926 року по доповіді Всесоюзного переселенського комітету про політику та завдання переселення зазначалося: “... визнати, що головним завданням переселенських заходів повинно бути заселення Далекого Сходу, Сахаліну, Сибіру та Карело-Мурманського краю. Найважливішим завданням вважати розвантаження перенаселених районів України”.

Постановою РНК УРСР та ВУЦВК від 7 серпня 1925 року було визначено райони першочергового заселення. У Сибіру – Омська, Новомиколаївська, Томська, Єнісейська та Іркутська губернії. За дев’ять місяців 1928-1929 років у Сибір з України переселилося 38141 чоловік.

Воєнний та повоєнний час характеризуються високими темпами примусового переселення українців. За даними Міністерства внутрішніх справ України у 1944-1952 роках з території західних та Ізмаїлської областей було виселено 203662 особи, в тому числі членів сімей учасників “банд націоналістичного підпілля”, “бандопособників” та членів їх родин 182543, куркулів та членів їх родин – 12135, ієговістів та членів їх сімей – 8984. Щодо першої категорії, то, за “Інструкцією про порядок членів сімей ОУНівців та активних повстанців у віддалені райони Союзу СРСР” (затверджена 25 листопада 1944 року), засланню підлягали “всі повнолітні члени сімей ОУНівців”. Період масового виїзду українців у зв’язку зі звільненням їх з ув’язнення і заслання співпав з часом широкого залучення українців, переважно кваліфікованих робітників і спеціалістів, для проведення геолого-пошукових і геологорозвідувальних робіт, а також експлуатації відкритих тут потужних нафтових і газових родовищ на величезній за територією Тюменській області. Це нове переселення було масовим: чисельність українців за 1970-1979 рр. у Тюменській області збільшилася з 25,9 до 79,9 тисяч чоловік, за 1979-1989 рр. – з 79,9 до 260,0 тисяч чоловік, там українці становлять 8,4% населення. В межах області найбільше українців живе в Ханти-Мансійському – 11,6%, Ямало-Ненецькому – 17,2% округах. Спостерігається подальше переміщення центрів української діаспори в Сибіру з півдня на північ. Якщо в дореволюційні роки українські переселенці осідали переважно поблизу Транссибірської магістралі, в 1930-50 рр. українські в’язні відбували покарання значно далі на північ від залізниці. Вже починаючи з 70-х років основні переселенські потоки були спрямовані в крайні північні регіони.

У Сибіру “стару” українську діаспору “з’їдає” асиміляція, в нових районах формування української діаспори асиміляційні процеси ще не такі помітні. За останні 30 років, коли Україна була в складі СРСР, кількість українців у Сибіру сягнула 820946 чол., найшвидше кількість українців зростала в Якутській АРСР.

Отже, аналіз стану української еміграції в Сибіру в радянський період дозволяє зробити висновки, що основними причинами зростання кількості українців в даному регіоні були як примусові переселення з політичних причин, так і переселення внаслідок матеріального заохочення.

Українська діаспора сьогодні

Сьогодні Україна несе великі потенціальні втрати. На великих просторах Росії, де працювали в минулому сотні тисяч українців, сьогодні “хазяйнують” тисячі різних іноземних фірм, що не мають ніякого відношення до будування об'єктів, які тепер стали в тій чи іншій мірі їхніми.

Велика держава, в яку протягом останніх сторіч входила Україна, освоювала землі на всіх теренах Сибіру і Далекого Сходу, будувала спільними силами міста, дороги, порти, гігантські заводи, об’єкти енергетики. Тепер усе так, неначе спільної праці і спільних інтересів ніколи не було.

У реалізації життєво важливих для України інтересів велику роль могла б відігравати українська діаспора у Росії.

Найчисленніша з усіх, які існують сьогодні в Росії, українська діаспора є разом з цим найбільш розмитою, слабкою і без створення сильних механізмів підтримки її, як етносу в Росії, може досить швидко зникнути зовсім. Розмежування у культурі, релігії і традиціях між українцями і росіянами набагато тонші, ніж між представниками інших етнічних груп, а деяких зовсім немає. Відсутність таких відмін, відсутність національних шкіл, політика щодо українців за радянських часів, коли тільки за підозру в націоналізмі могли відіслати до зони – все це не сприяло встановленню міцних внутрішніх зв’язків у самій діаспорі. Покоління за поколінням майже повністю асимілювалося, русифікувалося, поповнило загальну кількість росіян, і, фактично, цей процес став традицією.

Хвилі антиукраїнської пропаганди (останні пов’язані з Кримом, Чорноморським флотом, торговельною політикою України), в яку, безумовно, вірятьусі росіяни, будуть і надалі ще не раз руйнувати береги острівків нашої діаспори як культурно-етнічних груп. Економічні труднощі останніх років, коли більшість людей зайняті проблемами виживання, нові для нас тенденції користолюбства, що роз’єднують людей, ще більше поглиблюють негативні результати.

Тому завдання збереження української діаспори в Росії є набагато складніші і їх набагато більше, ніж в інших державах, в тому числі і в інших республіках СНД. Але поки що враження таке, що ні їхніх великої важливості, ні дуже великих труднощів вирішення не розуміють політики України. Сьогодні потрібна нова політика України стосовно своєї діаспори, яка будувалась би на широкій платформі національних інтересів, включаючи інтереси діаспори.

Висновки

Хоч би куди закидала доля українців, вони забирали із собою часточку Батьківщини. На нові землі українці приносили традиційну працьовитість і хазяйновитість. І, як правило, не з їхньої волі з’являлися на карті світу нові Калинівки, Самбори, Одеси. Лиха доля гнала українців з історичної батьківщини у такі землі, про які вони й не чули. Так було в ХІХ і ХХ ст.ст.

На території сучасної Росії живе набагато більше українців, ніж будь-де, але якщо про діаспору в США і Канаді щось та відомо було завжди, то про поселення українців у Сибіру мало відомо і сьогодні. Про важливість поглиблення зв'язків з українцями, які живуть у Росії свідчить той факт, що Міністерство закордонних справ України відкрило два консульства – одне в Санкт-Петербурзі, а друге в Тюмені. Але проблема української діаспори в Росії настільки важлива, що потребує спеціальної програми зв’язків і відносин України із співвітчизниками за її межами. Можливо, необхідний спеціальний орган на рівні міністерства, здатний компетентно працювати у галузі політики й економіки. Проте зусиль одних лише державних органів недостатньо, потрібні зусилля, бажання і зацікавленість багатьох людей, як в діаспорі, так і в Україні. І головне, ми, українці, що живемо в себе на Батьківщині, не повинні забувати про наших братів, які живуть на чужині.

Першим кроком у цьому напрямі є інформація про життя, культуру, побут наших співвітчизників у Сибіру, інших регіонах, яка безумовно знайде свого зацікавленого читача чи глядача. Це необхідно і нам, і нашим нащадкам, щоб не загубитися в строкатому натовпі людства.

Використана література:

Винниченко І. До питання розселення українців в державах колишнього СРСР. Українська діаспора. – 1992. – № 1. – С. 26-28.

Заставний Ф. Східна українська діаспора. – Львів, 1992. – С. 83, 86, 90.

Ковальчук О. Переселення селян українських губерній Російської імперії. Українська діаспора. – 1992. – № 1. – С. 30, 33, 35.

Национальный состав населення СССР. Всесоюзная перепись 1989 г. – М., 1990. – С. 34-48.

Попок А. Українські поселення на Далекому Сході. – К., 2001. – С. 12.

Романцов В. Український етнос: на одвічних землях та за їхніми межами (18–20ст). – К., 1998. – С. 52, 62, 63.

Руденко-Десняк О. Східна діаспора. Усвідомлення нової ролі. Українська діаспора. – 1992. – № 2, – С. 20.

У співпраці та єднанні увійдемо в 21 ст. – К., 1998. – С. 104-105.